головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2010   Число: #4(37)
пошук по сайту
З України до Індії простелилася стежка моя
Автор: Наливайко Степан
сходознавець-індолог, заввідділом порівняльних досліджень НДІУ.
З України до Індії простелилася стежка моя

Ніщо ніби не віщувало, що колись я ступлю на індологічну стезю. Був звичайним собі сільським хлопцем, щоправда, любив читати, і коли гнав на пашу корів, то неодмінно з книжкою, якою іноді зачитувався так, що череда моя розбредалася чи й заходила в шкоду, і за це мені часом перепадало. Та ще в старших класах вчителька англійської радила вступати до мовного вузу, бо в мене нібито виявлялася схильність до мов. Проте після школи мені забаглося побачити світу, що й не дивно, бо доти далі Рівного, обласного центру, я ніде не бував. Тож і потягло мене в далекі світи, і то не куди-небудь, а туди, де сходить сонце. Будував залізницю в Казахстані, в Узбекистані зводив гідроелектростанцію, працював такелажником у Ташкенті – словом, пізнавав світ, а заодно й призбирував необхідний (3 роки) стаж для вступу у вуз.
Саме в Ташкенті 1962 року мій товариш і колега по роботі, контейнерних справ майстер, як і я, підбив мене вступити до тутешнього університету. Я якраз збирався у відпустку додому, вже мав проїзні документи на безплатний проїзд залізницею в обидва боки, бо працював на станції Ташкент-Товарний. Я віднікувався, але приятель переконував мене, що я нічого не втрачаю: проїзні документи дійсні 3 місяці, тож коли я навіть не складу іспитів, то все одно зможу з’їздити додому. Я піддався на його вмовляння, тільки сказав, що хочу на романо-германський факультет, а не на історичний, як він. Наслідком усього цього було те, що я став студентом, а він – ні. Отож додому тоді я так і не потрапив, лише повідомив батькам, що не приїду, бо вступив до університету. Ті, звісно, не повірили, бо вважали таку високу науку недосяжною для своїх п’ятьох дітей, серед яких я був середульшим. Не раз потім мати, що не вміла читати й писати, просила в чужих листах повернутися додому: мовляв, твої ровесники вже поодружувалися, мають дітей, стали хазяями, а ти десь неприкаяно никаєш по світу, голодний і холодний.
Отут і почалася моя індологічна стезя. А якщо вдатися до залізничної термінології, то якийсь невидимий стрілочник несподівано для мене самого перевів стрілки мого життя прямісінько на Індію. Бо одного дня усіх хлопців-романогерманців зібрали в актовій залі, й перед ними виступив декан факультету східних мов. Він запропонував перейти навчатися до нього, намалювавши райдужні перспективи у майбутньому й неодмінне стажування в країні, мову якої студент вивчатиме. На таке важко було не спокуситися, та невдовзі виникло невеличке ускладнення: мене зарахували на афганське відділення, а я хотів лише на індійське. Чим було викликане таке моє бажання, я і сам до пуття не збагну, бо доти навіть слів індологія, хінді, урду чи санскрит я навіть не чув. Усі мої знання про Індію були почерпнуті виключно з індійських фільмів, нечастих тоді на нашому кіноекрані, але популярних, як-от «Бродяга» чи «Пан 420». Мені пішли назустріч, і я став студентом російської групи мови хінді (була й узбецька група). У ній було 10 студентів (9 хлопців і дівчина), половина яких – росіяни із Сибіру, Північного Кавказу, Туркменії, Узбекистану, але… з українськими прізвищами!
Навесні 1965 року в Узбекистані відбулася Декада української літератури й мистецтва. Для мене, вже студента-третьокурсника, то була рідкісна нагода побачити українських митців і українську книжку, почути українську пісню й рідну мову. То була ніби винагорода мені за кількарічну розлуку з Україною, яка, мов та мати, що зачекалася свого блудного сина, сама вирішила провідати його в чужому краї. Бо доти мені ніяк не вдавалося вирватися додому: то через вступ до університету пропав мій безкоштовний залізничний квиток, то 22 карбованці студентської стипендії було замало на прожиття і проїзд не те що в плацкартному, а й у загальному вагоні, яким тільки до Москви треба було їхати майже чотири доби.
Та декада відіграла чи не визначальну роль у моєму житті. Бо на ярмарку-виставці українських книжок, де наші письменники спілкувалися з ташкентцями й дарували їм свої автографи, я познайомився з Іриною Вільде, Василем Большаком і Станіславом Тельнюком, відомими прозаїками і поетами, з якими мені навряд чи вдалося б отак просто познайомитися у самій Україні. Дізнавшися, що я студент і майбутній індолог, що через два роки завершую навчання і...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet