Автор: Доценко Олена Кандидат філологічних наук, Доцент Національної академії внутрішніх справ України (Київ)

Правове врегулювання статусу української мови (діахронічний аспект)

Мова і право становлять надзвичайно тонке плетиво, кожний з елементів якого не може існувати автономно, і тільки талановитий майстер може це плетиво зробити не хаотичним поєднанням форми та змісту, а вдихнути в нього сенс, життя. Право, не виражене мовою, не буде правом. Тому й становлення правової системи нерозривно пов’язане з історією мови. І чим глибше ми збагнемо тонкощі формування й розвитку цих двох феноменів у їх взаємозв’язку, тим довершенішою зможемо зробити сучасну правову систему. Отож, інтеграція лінгвістики і юриспруденції є явищем природним, і тому навіть дивно, що лише віднедавна в Україні активізувалися дослідження мови права, представлені доробком Н.В. Артикуци, Ю.Є. Зайцева, Г.С. Онуфрієнко, Ю.Ф. Прадіда, Л.О. Симоненко, А.П. Токарської, О.Ф. Юрчук. Актуальність окресленої проблеми зумовила активний розвиток нової галузі мовознавства – правничої лінгвістики, в межах якої виділилися два напрямки дослідження:
1) юрислінгвістика, що вивчає юридичні аспекти мови, зокрема й функціонування мов у суспільстві;
2) лінгвоюристика, предметом якої стали мовні аспекти права [1]. Однією з найцікавіших і найменш досліджених проблем вітчизняної юрислінгвістики є історія становлення української мови як державної. 
Представники різних галузей науки зазвичай розпочинають відлік державотворчих процесів в Україні від часів Київської Русі. У цей період формувалася й мова вітчизняного права, представлена кількома жанрами офіційно-ділового стилю: договори, законодавчі акти (Руська Правда), грамоти тощо, які, безумовно, становлять значний інтерес для фахівців з лінгвоюристики [2]. Однак, для юрислінгвістичних досліджень цей період ще не становить особливого інтересу, оскільки будь-яких нормативних актів, які б регламентували особливості функціонування мов, тоді ухвалено не було. Зважаючи на це, розпочинати вивчення окреслених вище процесів варто з більш пізніх історичних епох. 
Після нетривалого розквіту Київська Русь почала розпадатися на удільні князівства, занепадати. Наприкінці XIV ст. західноукраїнський регіон був окупований Польщею, а всі інші українські й білоруські землі, у тому числі й Київські, приєднані до литовських земель. Так утворилася нова держава – Велике князівство Литовське, яке в науковій літературі справедливо зветься Литовсько-Руською державою. Традиції розвитку науки, духовної культури, творення й фіксації правових норм Київської Русі не могла занапастити навіть кількасотлітня монголо-татарська навала і вони продовжилися у Великому князівстві Литовському.
Як зазначає Андрій Яковлів, “українське право було чинним у своїй давній, звиклій зовнішній формі, а саме – на “руській”, тобто українсько-білоруській мові, яка внаслідок цього стала офіційною мовою Литовської держави. Ставлення влади до українського права, до мови базувалося на принципі: “Старини не рухати, новини не вводити”. Тому природний розвій українського права довгий час ішов вільно, без жодної затримки” [3].
1529 року набув чинності Статут Великого князівства Литовського – перший загальний кодекс для всієї Литовської держави. Однак, уже через 40 років, 1566 р., було ухвалено його другу редакцію, а 1588 р. – третю. Примітним є те, що всі три редакції головного документа Великого князівства Литовського були написані руською мовою, а відповідно до статуту 1588 р. “писаръ земски маетъ по руску литерами и словы вси листы, выписы и позвы писати, а не иннымъ языкомъ и словы, а присегнути маетъ на врядъ свой писарски тыми словы: я присегаю Пану Богу в Тройци єдиному”. Про статус руської (тобто староукраїнської) мови у Великому князівстві Литовському писав І. Огієнко: “По литовсько-польській унії 1386 року спочатку було від вищої польської влади зовсім прихильне ставлення до "руської" мови. Так, знаємо, що королева польська Ядвіга (1371 – 1399) любила читати слов’янську Біблію та твори Св. отців. Король Казимир III видав року 1347-го т. зв. Вислицький Статут, “руською” мовою, і згідно §11 його краківський суддя мав судити згідно із цим Статутом. З опису 1510 р. бібліотеки короля Сигізмунда І (1506 – 1548) бачимо, що він мав десь 33 книги “руських” і тільки 1 польську. Відомий польський учений С. Бандтке писав 1815 р.: “Усі Яґелончики, аж до Сигізмунда Авґуста, в Литві по-руськи писали...