головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2012   Число: #2(43)
пошук по сайту
«Господь не даремно створив Україну, дав мені віру в Україну і я служитиму їй до скону…» (до 130-річчя з дня народження В’ячеслава Липинського)
Автор: Краснодемська Ірина
науковий співробітник відділу історичних та теоретико-методологічних проблем українознавства НДІУ.
«Господь не даремно створив Україну, дав мені віру в Україну і я служитиму їй до скону…» (до 130-річчя з дня народження В’ячеслава Липинського)

Серед багатьох представників української інтелігенції є чимало унікальних особистостей, які за своїм розумовим і духовним потенціалом набагато випередили час. Особливе місце в когорті видатних постатей займає В’ячеслав Казимирович Липинський – видатний політичний діяч, історик, політолог, історіософ, соціолог, теоретик українського консерватизму, 130-річчя із дня народження якого ми відзначаємо в цьому році.
Народився В. Липинський 5(18) квітня 1882 р. у селі Затурці (за іншими джерелами – м. Ратному) на Волині у польській шляхетській родині. Прадід В.Липинського Фабіян Липинський був начальником Головного суду Подільської губернії, одружився з Юзефою Ярошинською, яка походила з найбагатших шляхетських родів Брацлавщини. Бабуся Емілія – з Дриїв-Бєчковських. Вирішальний вплив на формування світогляду юнака, почуття прив’язаності до землі, на якій він виріс і яку щиро любив, справили мати Клара з роду Рокицьких та батько Казимир – дідич Затурців [9, 34; 1, 432]. До 12 років В’ячеслав займався із домашніми вчителями, згодом здобував середню освіту у гімназіях Житомира, Луцька та Києва. Саме в цей час В.Липинський відчув тягу до українства і розпочав активну громадсько-політичну діяльність. На останньому році навчання в Першій класичній гімназії в Києві він запропонував польській студентській організації, до якої тоді належав і яка була нелегальною, об’єднатися з українською студентською громадою. Коли його колеги відкинули цю ідею, В.Липинський залишив польську організацію і став членом української громади, оголосивши себе національно свідомим українцем. Ця подія стала поворотним моментом на шляху вченого до українства сполонізованої української шляхти. Потрапивши в українське середовище, він брав участь у гуртку Марії Требінської. Про цей гурток пише Н. Полонська-Василенко на підставі розповідей його учасників та власних спогадів: «там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям – любов’ю до України» [9, 34]. Серед учасників цих зустрічей були В.Щербина, Є.Чикаленко, В.Науменко, подружжя Русових, В.Щербаківський. Центральними постатями в «салоні» стали історики М.Василенко та В.Доманицький. Під час дискусій В.Липинський «був мовчазний, з зосередженим виразом чорних очей, уважно слухав, жадібно ловив слова керівників» [9, 35].
Одержавши блискучу європейську освіту за фахом історика, соціолога і агронома у Ягеллонському й Женевському університетах, він часто приїздив в Україну, а з липня 1913 р. оселився на власному хуторі Русалівські Чагари Уманського повіту (нині – Черкаська обл.) [1, 435–436], який подарував йому дядько Адам Рокицький.
Беручи участь у різних громадсько-просвітницьких організаціях, В. Липинський ще з юнацьких років захопився українським національно-визвольним рухом, українознавчими дослідженнями та зрозумів, що тільки з побудовою незалежної правової Української держави український народ матиме можливість відчути себе справжнім господарем на своїй землі. Предтечею такої держави він вважав козацьку Гетьманщину XVII–XVIII ст. Але, усвідомивши себе українцем, він не поривав зв’язків і з польськими шляхетськими колами Правобережжя, пропагував українські ідеї серед поляків та залучав їх до українського національного руху. Зокрема, у своїй брошурі «Шляхта на Україні» (1909) закликав польське населення на українських теренах визначитися зі своїм ставленням та зробити свій вибір: або знову очолити народну боротьбу, як у добу Б.Хмельницького, метою якої було здобуття незалежності України, або залишитися осторонь і в результаті зійти з історичної арени. Брошура була присвячена пам’яті В.Антоновича, П.Свєнціцького та Т.Рильського. Цим самим автор хотів продемонструвати зв’язок і спадковість між двома поколіннями «українців польської культури». На жаль, особистою трагедією для В.Липинського було те, що йому не вдалося пробудити український дух власної родини. Дружина Казимира Шумінська, з якою вони побралися у 1906 р., а згодом і донька Єва визнали себе поляками, що призвело до відчуження між рідними людьми [4, 39–40].
У 1912 р. В.Липинський став редактором і одним і...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet