головнановинипошукредакціяконтакти
     Рік: 2012   Число: #2(43)
пошук по сайту
Освячені іменем Олеся Гончара
Автор: Гоян Ярема
лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, заслужений діяч мистецтв України
Освячені іменем Олеся Гончара

Є серед вікових і багатих традицій українців особливо дорога для кожної людини, як одвічний код роду, – святкувати уродини. Вшановувати цього дорогого дня у родині, в товариському, робочому колі, де трудом ума і душі будується рідна держава, величати всією нацією, яка віддає честь своїм світочам – синам і дочкам України.
Приходить такий добрий день любові і шани до нам дорогої людини навесні – З квітня – день народження Олеся Гончара.
Сердечні вітання нашому класикові української літератури надходили цього квітневого дня за його життя з країв близьких і далеких, газети і журнали приурочували цікаві публікації, а видавництва радували випуском нової книжки.
Квіти шани і щире слово в душі приносимо рік за роком і відтоді, як Олесь Гончар відійшов у вічність, приносимо уклін світлої пам’яті.
Так щиро ми привітали цей квітневий день і нинішньої весни – День Олеся Гончара: ідемо з квітами і вручаємо переможцям літературних конкурсів встановлені в Україні премії його імені.
А цьогорічний День Олеся Гончара мав свою особливу барву: склалося так пам’ятно, що цього дня зійшлися в п’ятнадцятий раз дві літературні премії, освячені іменем Олеся Гончара, – Державна, започаткована постановою Кабінету Міністрів України в 1998 році, і Міжнародна українсько-німецька, встановлена для молоді меценатом із Німеччини Дітером Карренбергом з ініціативи його дружини, українки Тетяни Куштевської, і лауреати премій складали шану незабутньому майстрові красного письменства.
Квіти припали до тихого дому нашого Світоча на Байковій горі – вічного дому напроти святого храму, що соборно хрестить скульптурний образ Олеся Гончара, до якого нас приводить од того липневого дня прощання під шум теплого дощу-сльози стежка світлої пам’яті.
Квітами обмаєний світився од світання і пам’ятник Олесеві Гончару в романтично-затишному сквері, до якого весняне сонце привітно стелило стежки-дороги і зібрало велике гончарівське товариство. Стояла серед цього товариства дружина письменника Валентина Данилівна з родиною, огорнута шаною, а в світлі погідної днини плинула душа-спомин до Олеся Гончара.
Ось близько, поруч, великий, добре знаний у Києві будинок, де в різні роки мешкали понад 130 письменників, а нині з його стін промовляють імена з меморіальних дощок. Є між ними, майже при парадному вході, і меморіальна дошка, з якої вітально дивиться Олесь Гончар.
Дякуєш долі, що не раз приводила до цих високих дверей і добре знаних сходів, якими з глибинним хвилюванням доходив до гостинної оселі, де вже біля самого порога щиро вітали господарі дому – Олесь Терентійович і Валентина Данилівна, і радість охоплювала з чуттям, що тебе тут чекали.
Предивне це почуття обнімає і зараз, коли ми прийшли з квітами до Олеся Гончара. Прийшли, а Батько родинно зустрічає і мовби промовляє сердечно, як у своєму кабінеті, де з картин на стінах світять любов'ю до рідної землі і благословенного неба душі славних українських митців, із шаф промовляють мовами світу, мов діти, книги самого Батька, а біля вікна – стіл, мов степ, на якому в сонці сходять слова, як промені світла, – Таврія, Перекоп, Тронка, Кресафт, Бригантина, Жайворонок, Соняшники; стіл, мов плацдарм, де йдуть живі побратими Прапороносці і застережливо для збереження світу промовляють Полігон і Циклон; стіл, мов пригорнутий до землі край неба, де хрестами в блакить сягає Собор і сяє для вічності Твоя Зоря.
Здається, що Олесь Терентійович вийшов щойно з дому, сів у сквері відпочити, поклав капелюх біля листка каштанового, поруч, на камінному валуні, що виріс із земних глибин, і записав-вирізьбив на камені заповітні слова:
«З любові – творчість, з любові – щастя людське».
І такий добре знаний автограф – «Олесь Гончар».
Красиво звернена назустріч голова, а вся постать ніби мовить:
«Я радо вітаю вас, здавна знаних робітників слова, а разом з вами – молоду паросль українського письменства».
Батько сидів у роздумах, предивна людська привітність горнула до себе, як за його життя, і слово сердечної шани просилося з грудей, щоб прозвучати тут, у братньому колі, цього дарованого небесами дня уродин.
Заспів цій сповідальній думі подав академік Петро Кононенко, голова журі Державної літературної премії імені Олеся Гончара, з яким ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку

Скачати файл в форматі PDF
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet