Роки | Числа | |||
2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
2004 | 2(11) | 4(13) | ||
2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
2001 | 1(1) |
Стан і перспективи сучасних індоєвропейських досліджень (за матеріалами наукових студій Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії)
Автор: Наливайко Сергій наук, співроб. відділу порівняльних досліджень НДІУ |
Стан і перспективи сучасних індоєвропейських досліджень (за матеріалами наукових студій Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії)
Серед розмаїття тематичних напрямів, що складають пошукову діяльність Національного науково-дослідного інституту українознавства та всесвітньої історії, є один, до якого хотілося б привернути додаткову увагу. Про нього, зокрема, йшлося на презентації доробку наукових підрозділів Інституту, що була проведена наприкінці травня цього року в рамках традиційних Днів науки. Йдеться у найширшому розумінні про індоєвропейську наукову проблематику, більш конкретно – про дослідження арійського чинника у вітчизняній етнічній історії. Прикметно, що тоді як проблеми давньоукраїнської історії та походження українського народу нині взагалі нечасто стають об’єктом дослідницького інтересу, а у вітчизняній історичній науці і досі панує вкрай упереджене ставлення до арійських студій [7, 132–133], в Інституті українознавства та всесвітньої історії цей науковий напрям успішно розвивається вже понад два десятиліття. Він представлений переважно працями вітчизняного індолога та мовознавця Степана Наливайка [1–6], а також значно меншою мірою – науковим набутком автора цієї статті [7–10]. Тривалий час осередком індоєвропейських студій був відділ порівняльних досліджень, у зв’язку з реорганізацією Інституту означена наукова тематика продовжує розвиватися у рамках двох суміжних відділів – української етнології та цивілізаційного генезису України.
Здійснюючи своєрідний проміжний підсумок нашої спільної наукової діяльності, відзначимо, що за цей час зроблено чимало: світ побачили сім монографій, а також кількасот публікацій, присвячених індоєвропейській темі у різних її аспектах, що здобули розголос серед науковців як в Україні, так і за її межами. Але слід визнати і те, що згаданий матеріал усе ще недостатньо представлений у науці й майже не впливає на загальне бачення історичного процесу. Певно, не в останню чергу тому, що його концепційного осмислення так і не відбулося, не було запропоновано того універсального історичного стрижня, на який можна було б переконливо «нанизати» усі численні віднайдені історичні факти й дослідницькі спостереження.
На це були свої причини. Це обмаль наукового матеріалу та розрізненість (принаймні на початковому етапі), потреба у належній кваліфікації дослідника (яка, цілком очевидно, набувається лише в процесі постійної наукової роботи) і усвідомлення відповідальності за власний науковий результат, зрештою – виняткова складність самої проблеми і – як виразне свідчення цього – кількасотлітні дискусії в історичній науці з цього приводу. Тож, підсумовуючи розвиток індоєвропейських студій в Інституті українознавства та всесвітньої історії за останніх два десятиліття, можемо казати, швидше за все, про невпинне накопичення історичного фактажу, переважно в руслі порівняльних досліджень, його первісну систематизацію, а також очікування того вирішального моменту, коли поступальний рух на цьому шляху досягне певної критичної позначки і цілком конкретними історичними висновками сформує переконливе наукове бачення найдавнішого відтинку вітчизняної історії.
І такий момент, схоже, настав. Точніше, можна говорити про майже одночасне постання принаймні двох історичних реалій, які, зрештою, й уможливили концепційне осмислення «індоєвропейської проблеми» на сучасному етапі. По-перше, кількість віднайдених, науково описаних і переконливо витлумачених арійських ономастичних, етнографічних, історичних фактів з теренів України і загалом Східної Європи сягнула відмітки у кілька тисяч, що не лише цілковито відкинуло найменші сумніви у випадковості цієї обставини, а й цілком закономірно перевело «сумнівне» досі «арійське питання» у розряд принципової історичної проблеми східноєвропейської етнічної історії. З іншого боку, стрімкий розвиток природничих наук і – як наслідок – прихід їх досягнень на службу гуманітарному знанню привнесли в історичне дослідження ту математичну точність, якої завжди так не вистачало історичним реконструкціям, надали надійну точку опори, не лише зрушивши з місця ситуацію навколо «арійського питання», але й водночас підтвердивши і навіть розширивши тезу про міждисциплінарний характер «індоєвропейської проблеми».
Йдеться, зокрема, про новий і доволі незвичний як д...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку
Скачати файл в форматі PDF