Автор: Кононенко Петро доктор філологічних наук, професор, академік Української академії наук, Академії наук Вищої школи України, Української Вільної Академії наук у США, Міжнародної Слов`янської академії, Української академії політичних наук, Президент Міжнародної асоціації "Україна і світове українство", директор ННДІУВІ.

І

Стан українознавства на початок ХХІ ст. характеризується загальновизнаною константою: українознавство стало органічною часткою світової наукової системи. Про це свідчать і глибина його зародження та розвитку; і масштаби поширення; і кількісний, і якісно-критеріальний рівень; і теоретико-методологічна фундаментальність; і місце, роль, місія вітчизняного і зарубіжного українознавства (феномену Українського Світу), його внеску в універсальні скарбівні розвитку етнонаціональної та міжнародної цивілізації і культури, у формування світових екосистем етнонаціональних ідентичностей. Українознавство визнане як світова науково-інтегрована система в глобальних масштабах: не лише в етнічних обширах України (як нації і держави), а й на всіх континентах планети: харизматичний український етнос розвивається не тільки на терені України (майже 50 мільйонів громадян), а й у країнах від Австралії до Японії (від 20 до 30 мільйонів), історичне буття якого визначає динаміку поступу його харизматичних феноменів природи й культури, мови, науки й освіти, правових і соціально-духовних засад, родо-етнічних, національно-державницьких, релігійних та мистецьких норм, демократично-гуманістичних традицій. України не існує без цілісного Всесвіту, а Всесвіт не може бути цілісно-гармонійним без України. Закономірне визнання: відповідно – доля і місія України та українознавства є адекватно взаємозалежними та ідентичними в еволюції як змістів, так і форм, проблем і перспектив.

ІІ

Україна – як суверенна, демократична, соціальна, правова, соборна держава – на початку ХХІ ст. виявилась на переломі розвитку Буття і Свідомості, проблем і перспектив, долі, ролі та місії як у внутрішньому поступі, так і в міжнародному. А в цьому відбилися і доля та місія українознавства – інтегративно-цілісної науки про Україну і Світове українство у всій повноті їх часо-просторового розвитку, як і науки в цілому. Неодмінна умова поступу – життя, долі, місії кожного народу – це його рух до нових і вищих рівнів. Критеріально-висхідний рух – обов’язкова умова розвитку і науки. Українська держава не виробила Концепції й конституційної Програми перспективного розвитку. Внаслідок цього вона опинилась на роздоріжжі між минулим і майбутнім. Тому відповідними є й стан та проблеми науки загалом і українознавства зокрема. Наука опинилась на маргінесах «сліпої» політики. Достатньо зазначити, що на її навіть не розвиток, а лише функціонування державним планом виділяється 0,07 % від ВВП (у Росії – до 20 %). Звідси ситуація: Час вимагає кардинального розширення діапазону впливу науки: створення новочасних інституцій, концепцій, програм; підготовки кадрів, істинних реформаторів, лабораторій, міжнародних центрів взаєморозвитку, сміливих експериментів, – і не тільки в технологіях, а й у сферах соціально-гуманітарних, філософсько-психологічних, наукових і освітньо-виховних. На рівнях і глобально значущих, і нанотехнологій. Потрібні кадри (і цілі покоління громадян!) нового мислення, культури, світогляду, ідеалів; зрештою – характерів і вольових енергій. Наука опинилася в хаосі контроверсійних переплетінь і на рівнях внутрішніх тенденцій. Національна академія наук завжди була ініціатором інноваційних реформацій. За нею йшли галузеві академії, вищі навчальні заклади, наукові інститути та товариства, асоціації. Ініційовані ними реформи були вкрай корисними. Вони й тепер мали б виступити з проектами перспектив конституційного розвитку, науково-освітнього, мовно-культурного, правового й господарсько-економічного, села і міста, закордонного українства… Та немає їхніх проектів! І на цих аренах витанцьовують представники партій, конфесій, фракцій, закордонних політологічних центрів, які «творять» проекти законів та планів розвитку, звичайно ж, не в інтересах всього суспільства, а лише своїх агенцій. І як не абсурдно, але чи не найталановитіші кадри фахівців опиняються за кордоном, працюють на інші держави. Наука перестає бути джерелом інтелектуального капіталу народу, його пізнавально-аналітичної, структурно-будівної і морально-етичної та культурної домінант. Й стає ареною профтехзаробітчанства. Суспільство відбиває хвилі розкультурення, а то й люмпенізації. Все відчутніше поглиблюється криза в ца...