Передумови становлення науково-аналітичної концепції розвитку української художньої словесності
 | Автор: Хоменко Олександр
старший науковий співробітник відділу літератури НДІУ. |
Сучасне українознавство цілком підставово відносить першопочатки осмислення універсалізму нашої художньої словесності до часу з’яви писемних фіксацій українського слова. Звичайно, це були тільки першопочатки, а не повносилий науковий розмисел з розробленим категоріальним апаратом, але певні – і то засадничо важливі – елементи рефлексії над образною субстанцією слова натоді вже оприявнювалися. В окресленій системі координат поєднувались кілька важливих модальностей: по-перше, давньоукраїнське письменство (особливо світське), на відміну від корпусу латиномовних ранньосередньовічних пам’яток Західної Європи, зміст яких був зрозумілим лише вищим прошаркам суспільства та церковному кліру, творилося т. зв. «церковнослов’янською» мовою, у модальностях якої вельми посутньо вияскравлювалися пласти живомовної лексики, особливо в передачі прямої мови дійових осіб та у відтворенні побутових деталей (щонайґрунтовніше ця проблематика висвітлена в працях А.Кримського). По-друге, сама тематика письменства Київської Русі виразно виокремлювала його з-поміж літератур інших етнічних спільнот тієї епохи: воно центрувало свою увагу не на питаннях династичних або вузькостанових, а довкола проблем, важливих для історичного буття народу і держави – єднання окремих князівств довкола Києва, консолідації зусиль у боротьбі із кочовими ордами Степу. Цей тип письменства не зовсім доречно навіть називати «книжним», настільки широко й повносило увібрало воно в себе потоки народноепічної традиції. Літописні оповіді про засновників Києва, данину хозарам, гордовитих обрів, яких покарав Бог, подвиг Кожум’яки (усе це, за Л.Дунаєвською та О.Таланчук, «оповідання чисто козацького характеру» [11, 110]), перекази на кшталт розповіді про Олега, який здолав Царгород, поставивши кораблі на колеса і перестрашивши тим греків (за М.Костомаровим, повищий літописний сюжет паралелізується з фрагментом української казки: «Казали мені їхати водою, плисти землею – поставив воза на човен і поплив, потім човна на віз і поставив вітрило – вітер сього воза й погнав» [6, 127]), – то виразні «сліди» народнопоетичних матриць найстарішого літопису. «Фольклор (доісторичний і XІV–XVІІІ ст.), літописи (починаючи від «Повісті врем’яних літ» та «Галицько-Волинського літопису»), «Слово о полку Ігоревім» і стають першопочатками не лише праісторії української словесності, а й часу, умов формування, сутнісних форм вираження її народності» [14, 227], – зазначає П.Кононенко. Але письмова фіксація артефактів народного мелосу (тим більше, коли вони авторами літописного зводу концептуалізуються виразно відмінними – типологічно, структурно, світоглядно – від візантійських зразків світської та церковної нарації) невіддільна від хоча б початкових спроб осмислення, певної методологічної структуризації художнього матеріалу. Структуризації, що вона не може не вияскравлювати в своєму оперативному полі бодай елементи аналітичного розмислу, без якого літописець не зміг би в належний спосіб оперувати наявним матеріалом.
Можливо, найбільш раннє свідчення тому – фрагмент «Повісті врем’яних літ», де йдеться про заснування Києва. Як відомо, він спирається на інтегрований у загальну структуру літописної оповіді народний переказ про трьох братів (Кия, Щека і Хорива) та сестру їхню Либідь. Одначе цей епічний фрагмент про діяння Кия був далеко не єдиним, йому – і змістом, і тональністю – суперечили наративи вже псевдоісторичного характеру. З огляду на це літописець, спираючись у своїй роботі на доступні йому писемні руські або, можливо, й візантійські джерела, спеціально докладніше спиняється на тому, чому інші свідчення – так само фольклорного кшталту – він не вважає відповідними історичній правді: «Інші ж, не знаючи, говорили, ніби Кий був перевізником, бо тоді коло Києва перевіз був з тої сторони Дніпра. Тому [й] казали: «На перевіз на Київ». Коли б Кий був перевізником, то не ходив би він до Царгорода. А сей Кий княжив у роду своєму і ходив до цесаря (Л.Махновець, який переклав українською повний корпус «Літопису руського», припускає, що йдеться про часи візантійського імператора Юстиніана І. – О.Х.). Не знаємо[щоправда, до якого], а тільки про те відаємо, що велику честь, як ото розказують, прийняв він од [того] цесаря…» [19, 6].
Виразні відлуння аналітичних роздумів про художню словесність оприявнюються в «Слові о полку Ігоревім», точніше – в полеміці її ...
Звернутися до повного тексту статті |
Звернутися до версії для друку
