Колонка редактора (2001)Людина та її справа (2001)Парадигми сучасної науки (2007)Історія, теорія, методологія (2001)Мова і майбутнє України (2005)Національна культура (2001)Україна - етнос (2005)Освіта (2001)Україна і світ (2002)Експедиційне українознавство (2009)Рецензії, відгуки (2005)

Автор: Семенова Оксана аспірантка ННДІУВІ

Шкіра як міцний і податливий матеріал здавна знаходила своє застосування в побуті українців. Шкури тварин, безперечно, були найдавнішим ма­теріалом для одягу: кожухів, шуб, шапок, взу­т­тя, рукавиць, поясів, навіть штанів (наприк­лад, у Полтавській губернії носили штани з си­ро­м’ятної шкіри [13, 217], а взимку – штани з ове­чих шкур хутром всередину – «єршанки» [10, 127]). Хоча вироби зі шкіри мали ужиткове призначення, в них відчувалося творче, художнє начало [3, 50]. Протягом століть в Україні усталилось чимало способів художнього оздоблення шкіряних виробів. Вироби з хутра, передусім з овчини, мали свої засоби художнього вираження: вишивання вовняними та лляними, а з кінця ХІХ ст. – гарусовими, бавовняними та шов­ковими нитками. Однією з основних технік оздоблення кожухів в Україні була аплікація са­п’яном та сукном.
У ХІХ ст. в українців, як і в інших слов’янських на­родів, широко побутував одяг з овечих шкур, що зумовлювалося добре розвиненим вівчарством. Перевага віддавалася таким породам овець, як решетилівська (чорна) та сокальська (сі­ра).
Вичинка шкіри овець для одержання овчини називалася кушнірством; крім овчини, кушніри виробляли мерлушки, які використовували для комірів на кожухи, та смушки – шкури молодих ягнят – для селянських шапок.
Якість хутра залежала від часу зняття шкури, місцевого клімату й корму. Літнє хутро було невисокої якості: воно короткошерсте, грубіше за зимове і майже завжди темних відтінків, підшерстя або взагалі немає, або воно рідке, а верхнє волосся сидить дуже глибоко. Тому влітку овець стрижуть. Восени хутро знову наростає, а взимку (приблизно на Різдво) воно має найвищу якість. Цінність шкури залежить також від уміння знімати її з тіла тварини та правильно просушувати.
Вироблення овчин здійснювалося таким спо­собом: спочатку їх розмочували у чані про­тя­гом 10–12 годин, потім міздрювали та ква­си­­ли у спеціальному розчині, у який входили борошно або пшеничні висівки та сіль. Процес квасіння тривав приблизно 10 днів; при цьому овчини двічі перекладали у розчині. Далі їх висушували, чистили та розминали на біляках (п’ялі), натирали милом, крейдою чи гіпсом і чи­стили косою або скафою для повного очищення від залишків жиру [8, 24]. В Чернігівській гу­бернії після квасіння, розминання та сушіння про­во­ди­лося ще дублення шкур відваром лозової ко­ри [9, 215–216]. Вичинену овчину або залишали білою, або фарбували. У Полтавській губернії для вироблення чорнених овчин шкури після ква­сіння опускали в теплі розчини сандалового ек­стракту та хромпіку (хромпік – дихромат калію, його застосовують як окислювач у шкіряній і текстильній промисловості. – О.С.), а потім на­тирали конопляним маслом [9, 218]. Спосіб обробки овчин лише квасінням та розминанням має назву «набіло», і шуби, пошиті з них, називаються «білі шуби» [13, 218].
У сільській місцевості великого поширення набули такі види кравецького ремесла, як ко­жу­харство, шапкарство (шаповальство), ви­го­тов­лення поясів. Кравецький інструмент скла­дав­ся із ножів, аршинів, ножиць, різної величини го­лок тощо. Використовували лляні та конопляні нитки, наперстки, крейду. Українське кожухарство та шапкарство у кінці ХІХ – на початку ХХ ст. зберігало чимало специфічних рис, тоді як шевське ремесло вже у XVIII – ХІХ ст. багато в чому набуло рис загальноєвропейського характеру.
Кожух здавна був необхідним атрибутом ба­гатьох обрядів: на ньому благословляли мо­лодих, переступаючи через нього, молоді вхо­дили до хати, в кожусі свекруха зустрічала молодих, так само як і теща свого зятя. При першому підстриганні волосся дитина повинна була обов’язково сидіти на вивернутому кожусі як символі багатства, плодючості та добробуту, «волохате й кучеряве» часто ставиться в протилежність голому й убогому [11, 115]. Новий кожух переходив від батька до сина, від матері до доньки, переживаючи кілька поколінь [10, 92]. Проте висока ціна, вільний крій та великі розміри робили кожухи незручними для праці, їх носили переважно на свята, а в будні дні вдягали простіший одяг.
Із зимового хутряного одягу в Україні поширеними були довгополий кожух та короткі кожушки. На території України відомі два основних крої кожухів: прямоспинний («тулуб’ястий», «ту­лубчастий», «кульовий») та з відрізною спинкою. Прямоспинний крій кожухів переважав у високогірних районах Українських Карпат, а на більшій частині території України у ХІХ ...

Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку