| Роки | Числа | |||
| 2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
| 2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
| 2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
| 2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
| 2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
| 2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
| 2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
| 2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
| 2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
| 2004 | 2(11) | 4(13) | ||
| 2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
| 2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
| 2001 | 1(1) | |||
Українське державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 роках в українознавчому вимірі
 | Автор: Фігурний Юрій кандидат історичних наук, завідуючий відділом української етнології НДІУ МОН України. Автор близько тридцяти публікацій, присвячених козацькій культурі та етнонаціональним державотворчим проблемам, зокрема двох монографій: «Історичні витоки військової культури українського козацтва», Київ, 1997 та «Історичні витоки українського лицарства», Київ, 2004. |
Актуальність вивчення заявленої нами тематики полягає у тому, що, аналізуючи українське державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі, ми намагаємося не тільки осягнути важливі події минулого Батьківщини, а й докладаємо чималих зусиль, щоб переосмислити їх з висоти сьогодення та надбань, втрат і перспектив України. Попри значну кількість напрацювань, присвячених цій проблематиці, на нашу думку, недостатньо досліджень, у яких комплексно вивчаються українські державотворчі процеси на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі.
Об’єктом дослідження є Україна й українці в їх поступальному часопросторовому розвитку; предметом – науковий аналіз вітчизняного державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. в українознавчому вимірі. Хронологічні рамки праці охоплюють майже століття (1741–1796 рр.). Географічні межі дослідження пов’язані передусім із Лівобережною Україною.
Ця праця реалізується в межах виконання науково-дослідної роботи, що фінансується з державного бюджету, «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в світовій цивілізації і культурі», керівником якої є проф. П. Кононенко. Вона виконується в ННДІУВІ відповідно до напряму планової роботи відділу української етнології.
Вивчення поставленої мети передбачає виконання таких головних завдань: 1) проаналізувати стан розробки теми та визначити теоретико-методологічну основу дослідження; 2) дослідити другий етап розвитку державотворчих процесів на Лівобережній Україні 1741–1762 рр.; 3) дослідити третій етап розвитку державотворчих процесів на Лівобережній Україні 1763– 1796 рр.; 4) підбити підсумки здобутків і втрат України й українців на ниві державотворення в 1708–1796 рр.
Аналіз публікацій, в яких досліджується дана наукова проблема і на які мав змогу опиратися автор, засвідчив, що вона потребує подальшого вивчення. Оприлюднюємо лише останні праці, які безпосередньо дотичні до цієї українознавчої теми: Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея XVII–XVIII століть: проблема формування, еволюції, реалізації. – К., 1997; Когут З. Коріння ідентичности. Студії з ранньомодерної та модерної історії України. – К., 2004; Камінський-Сулима А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура: Пер. з пол. – К., 2011.
Необхідно наголосити, що в цьому комплексному українознавчому аналізі був задіяний один із головних наукових методів пошуку істини – принцип історизму, себто неупереджене висвітлення й характеристика українського державотворення на Лівобережжі в 1741–1796 рр. Також ми активно послуговувалися порівняльно-історичним методом, коли аналізували, як, позитивно чи негативно, впливала на українські державотворчі процеси зміна геополітичної ситуації в Центрально-Східній Європі, а саме значне посилення Московського царства, а згодом Російської імперії.
Другий етап державотворення на теренах Лівобережної України (1741–1762) визначається тимчасовим зупиненням активної інкорпорації Гетьманату до складу Російської імперії, хоча це поглинання і надалі мало місце, але визначальним стало відновлення інституту гетьманства та намагання К. Розумовського кардинально оновити й реформувати Гетьманщину і якимось чином більш чи менш безболісно реструктуризувати козацьку автономію та знайти їй прийнятне місце в абсолютистській Росії.
Після смерті цариці Анни й усунення від влади спочатку її колишнього фаворита, а тепер регента Бірона, а невдовзі й племінниці покійної – Анни Леопольдівни (офіційним правителем вважалося немовля Іван VI Антонович) імператрицею стала дочка Петра І Єлизавета (1741–1762). Здавалося, для української державності й українців така швидка зміна монархів у Санкт-Петербурзі не має великого значення. Проте Єлизавета, ще будучи просто царівною, познайомилася з вродливим юнаком, українцем Олексою Розумовським. Як писав Д. Дорошенко, цей парубок був звичайним козаком з-під Козельця на Чернігівщині, що завдяки гарному голосу попав до столичної придворної хорової царської капели й там зробив гарну кар’єру. Дружба росіянки й українця переросла у закоханість, а згодом молодята таємно обвінчались. Олекса був не тільки сміливим і відважним (безпосередньо брав участь у палацовому перевороті й активно посприяв отриманню Єлизаветою імператорської корони), а й розумним, мислячим українцем, який щиро люби...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку