Колонка редактора (2001)Людина та її справа (2001)Парадигми сучасної науки (2007)Історія, теорія, методологія (2001)Мова і майбутнє України (2005)Національна культура (2001)Україна - етнос (2005)Освіта (2001)Україна і світ (2002)Експедиційне українознавство (2009)Рецензії, відгуки (2005)

Автор: Ворожбит Ірина студентка Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Шляхта репрезентує еліту річпосполитського соціуму, котра визначалася високим рівнем ста­нового самоусвідомлення. Безперечно, шля­хта витворила власну неповторну культуру життя та стереотипи поведінки, систему вподобань тощо. На наше переконання, видається можливим протиставляти шляхетську культуру культурі «безмовної більшості», оскільки вираження першої яскраво проступає до читача у тогочасних літературних та зображальних пам’ятках.
Постаті Алессандро Гваньїні (1538–1614) та Гійома Левассера де Боплана (близько 1595–1685) є досить відомими як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії.
Дослідників творчості Гваньїні цікавили більшою мірою «білі плями» в біографії хроніста або ступінь оригінальності пам’ятки порівняно з тво­ром М.Стрийковського. Слід відмітити вагомий внесок представників «дніпропетровської школи» джерелознавців на чолі з професором М.Ковальським у розроблення даної пробле­ма­­тики. О.Дячок захистив кандидатську дисер­тацію та створив цикл статей, присвячених Гва­нь­ї­ні та його хроніці; Ю.Князьков простежив вплив хроніки на український хронограф 2-ої редакції; Ю.Мицик переклав та опублікував пам’ятку, подав до неї передмову.
Особистості Г. Л. де Боплана в науковій л­іте­ратурі також приділена належна увага. Боп­ла­ніада стала нині напрямом наукових студій зав­дяки працям О.Хорошкевич, З.Борисюк, Я.Да­ш­кевича та ін. Боплан та його творча спадщина ставлять перед дослідниками широке коло про­блем: особистість Боплана, аналіз та інтерпретація твору «Опис України», картографічний доробок автора тощо.
В історіографії досі не порушувалося пи­та­н­ня зображення шляхти в творах Боплана та Гва­нь­їні. Наукова новизна цієї розвідки полягає в намаганні автора використати тексти Гваньїні та Боплана для дослідження шляхетського дозвілля, звичаїв та побуту.
У процесі розроблення даної тематики перед нами були поставлені такі завдання: 1) про­аналізувати тексти Гваньїні та Боплана; 2) визначити мету написання творів та їх читацьку аудиторію; 3) порівняти сюжети з життя шляхетської культури за текстами обох іноземців.
«Хроніка європейської Сарматії» А.Гваньїні роз­криває деякі аспекти побутового життя шля­х­ти, її поведінкові стереотипи, звичаї, впо­до­бання тощо.
Г. Л. де Боплан в «Описі України», який був створений більш як на півстоліття пізніше від хроніки Гваньїні, також подає читачеві розлогі характеристики шляхти, її способу життя.
Обидва автори потрапили до Польщі як військові найманці, брали активну участь у виправах, а також, що найважливіше, постійно перебували в середовищі шляхти, про яку, власне, писали. Безперечно, саме це середовище «впливало» на авторські характеристики, оцінки та судження, а також давало можливість побачити життя шляхти зсередини, відображення якого спостерігаємо в обох пам’ятках. Тому доцільно подати у порівняльний спосіб інтерпретації авторів різних аспектів шляхетського життя.
А.Гваньїні характеризує шляхтичів як «людей гострого розуму»[2, 285], пояснюючи це тим, що вони «…знають мови різних народів, а латинською мовою володіють настільки доб­ре, що хтось може сказати, що це їхня рідна мова, а це звичайна річ серед багатих і серед вбогих»[2, 285]. На наше переконання, автор не випадково так патетично пише про високий рівень володіння латинською мовою, адже від початку свого перебування у Польщі, до того, як Гваньїні «…вивчив мову, звичаї, вчинки і права коронні…» [2, 37], він спілкувався саме латиною, як на службі, так і в побуті.
Г. Л. де Боплан в «Описі України» зазначає з цього приводу: «…вони (шляхтичі. – Авт.) з юних років вивчають латинську мову, тим більше, що всі їхні закони написані даною мовою» [1, 337]. Коментуючи цитату, варто зважати на те, що Боплан тут дещо перебільшує, адже традиція ве­дення публічно-правової практики виключн­о латинською мовою була порушена у 1543 р. Що­правда, в судочинстві цей закон не прижи­в­ся, хоча в урядовій документації (сеймових рішеннях, універсалах) із середини XVI ст. використовувалася польська мова [1, 485]. Попри це, незаперечним залишається той факт, що латинською мовою легко володіла більша частина шляхти [3, 69–70]. Для нашого дослідження важливим є те, що обидва автори акцентують неабияку увагу на вільному володінні латиною. Це не є випадковим, адже для обох іноземців саме вона була мовою для спілкування.
Надзвичайно цікавими для розуміння шляхетських уподобань т...

Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку