Колонка редактора (2001)Людина та її справа (2001)Парадигми сучасної науки (2007)Історія, теорія, методологія (2001)Мова і майбутнє України (2005)Національна культура (2001)Україна - етнос (2005)Освіта (2001)Україна і світ (2002)Експедиційне українознавство (2009)Рецензії, відгуки (2005)

Автор: Гримич Марина доктор історичних наук, професор, завідувач відділу міжнародного менеджменту українознавства ННДІУВІ

Богдан Медвідський – відомий канадський фольклорист, засновник едмонтонської (провінція Альберта), нині провідної в Канаді, школи української фольклористики. Нині те, що ми називаємо едмонтонською школою, складається із двох українознавчих кафедр, архіву українського фольклору, що носить ім’я Б. Медвідського, Центру українського і канадського фольк­лору імені Петра і Дорис Кулів, кількох десятків професійно підготовлених фольклористів, серед яких добрий десяток докторів фольклористики, а також об’єднаної навколо цього всього небайдужої групи прихильників українського фольклору. Едмонтонська школа – це велика машина, яка продукує кадри, наукові праці і формує навколо себе громаду. Практично це результат багаторічної діяльності однієї людини – Б. Медвідського – та його команди, яку він сам зібрав, вивчив, підтримав.
Мета статті – розглянути один із наукових напрямків, в якому Б.Медвідський працює як науковець, а саме царину українсько-канадської народної культури, або (за північноамериканською термінологією) фольклору.
Український фольклор у Канаді – явище де­що інакшого плану, ніж в Україні. Коли емігрує спільнота за кордон, вона переживає величезний стрес, так само переживає стрес і культура, носіями якої є емігранти [1]. Етнічна культура, перевезена на новий ґрунт, лише частково приживаєтъся, багато з її компонентів досить шви­дко відмирає. А те, що прижилося, вже не може розвиватися так само, як «у старому краю», воно трансформується під впливом нових екологічних, економічних і соціокультурних чинників, а місце, спорожнене від неприжитих елементів, займають нові явища, твори, обряди, цінності та естетичні смаки.
Власне, ці явища і отримали своє відобра­жен­ня в науковій творчості Б.Медвідського, який зосередився на прикладних аспектах, проте не оминув увагою ключових питань теорії.
Цікаво проаналізовано ним місце україн­сь­ко­го фольклору у культурній спадщині слов’ян Північної Америки: у статті, написаній у співавторстві з Р. Климашем [2, 8], зроблено цікаве спостереження: південні слов’яни на Американському континенті активно відроджують тра­диції танцювального фольклору, в той час як східні і дещо менше західні слов’яни виявился дуже активні у сфері народно-декоративного мистецтва, ремесел і національної кухні, а деякі прояви фольклорної діяльності (календарна та сімейна обрядовість) характерні для всіх перерахованих вище груп. Дослідники констатують: «невербальні слов’янські форми культури в Північній Америці функціонують доволі вичерпно, опираючись на перелік екстравербальної комунікації: акустична, зорова, концептуальна, тактильна, нюхова. Через ці сенсорні форми фольк­лорний комплекс розростається» [2, 475].
Українська фольклорна традиція також дала мо­гутній поштовх для поширення у Північній Аме­риці моди на народні танці, які тут стали ча­сткою культури дозвілля навіть і серед неук­ра­їнців. Цей цікавий феномен стосується пере­дусім Канади і не лише українських танців: неукраїнці в цій країні активно долучаються до таких видів традиційно української діяльності, як інструментальна музика, вишивка, ткацтво, гончарство, писанкарство [8, 198–199].
З цього приводу Б.Медвідський зазначає, що «ступінь життездатності меншості як джере­ла фольклору багато в чому залежить від її впливу на суспільство країни проживання. Якщо група переселенців виявляє тенденцію до розсіювання і асиміляції, вельми вірогідно, що така група не вплине на суспільство країни проживання, і її фольклор не збережеться. З іншого боку, якщо така група оселяється компактною масою, тут більше шансів зберегти свої традиції і вплинути на суспільство країни проживання» [4,154].
Загалом же «старі» українські міграції, які в сучасній науці позиціонуються як перші хвилі імміграції до Америки (Північної та Південної), особливо цікаві етнологам і фольклористам. «Якщо ми погодимося з тим, що народна культура – явище сільського характеру, – пише Б.Медвідський, – тоді перші українські поселенці в Канаді являють собою ідеальний приклад носіїв народної культури» [4, 154].
Особливий інтерес дослідника лежить у площині словесного фольклору. Незважаючи на те, що, за твердженням Б.Медвідського, це той вид фольклору, який в умовах етнічної меншості зникає найпершим, все одно в Канаді він отримав ще один виток розвитку, завдяки передусім такому новоутвореному жанру, як емігрантські / іммігрантські пісні. Б.Медвідський гр...

Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку