Колонка редактора (2001)Людина та її справа (2001)Парадигми сучасної науки (2007)Історія, теорія, методологія (2001)Мова і майбутнє України (2005)Національна культура (2001)Україна - етнос (2005)Освіта (2001)Україна і світ (2002)Експедиційне українознавство (2009)Рецензії, відгуки (2005)

Автор: Савченко Григорій кандидат історичних наук, професор кафедри новітньої історії України Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Українська політична еміграція ХХ століття – маловідомий в Україні соціально-культурний феномен. Проте вона впродовж тривалого часу виступала потужним чинником у боротьбі українців за політичну незалежність. З точки зору збе­реження, тяглості української державної тра­диції особливо важливою є діяльність Державного центру УНР в екзилі (еміграції). Попри складність життя вигнанців за кордоном, ця інституція понад сім десятків років несла державно-правну традицію незалежної української держави.
Цілком логічно може постати запитання: яка доказовість таким твердженням? Наголосимо лише на одному складнику. Важливість діяль­но­сті ДЦ УНР, нехай і опосередковано, підтвер­джу­ється шаленою ідеологічно-пропагандис­т­сь­кою кампанією щодо дискредитації сповіду­ва­ної ним ідеї незалежності України, її носіїв – «петлюрівців», що проводилася як в Україні, загалом у Радянському Союзі, так і за кордоном протягом усього часу існування СРСР.
Різноманітність форм і методів діяльності Державного центру за відновлення УНР була до­­сить широкою. Цікавим, зокрема, є дос­ві­д емі­граційних передпарламентів. Саме цій проб­лемі присвячена книга «Український парламентаризм на еміграції. Державний центр УНР: документи і матеріали, 1920–1992», яка нещодавно побачила світ у київському видавництві імені Олени Теліги. Обшири збірки документів як за об’ємом, так і, що найголовніше, за інформативною насиченістю стосуються діяльності українських еміграційних організацій – Ради Республіки (1921 р.) та Української Національної Ради (1948 – 1992 рр.). Відразу констатуємо, що подібні видання джерел, на жаль, з’являються не так часто, як того б хотілося дослідникам. Книга, безумовно, цікава. Унікальність збірника в його багатогранності. Видання – це одночасно і серйозний історичний екскурс, і своєрідний документований посібник з державної політики, і цілий масив документів, раніше не відомих широкому загалу в Україні. Принагідно зауважимо, що невелика за обсягом передмова до видання вирізняється свіжістю думки та цікавими концептуальними підходами до розуміння широкого кола проблем, які порушуються у книзі.
Привертає увагу змістовність книги. Вона на­повнена документами і матеріалами Ради Ре­спубліки (Тарнів, 1921) та Української Національної Ради (Ауґсбург, Мюнхен, Лондон, Філа­де­льфія, 1948–1992 рр.), що відклалися у фондах архівів та бібліотек України, Польщі, Франції. До розділу, присвяченого Раді Республіки, уві­й­ш­ли протоколи, універсали, постанови, нака­зи. Правомірно, що документи подані у хроно­ло­гічному порядку: підготовчий період (грудень 1920 р. – січень 1921 р.), період власне діяльності передпарламенту (березень–серпень 1921 р.) та кі­ль­­ка документів, що стосуються Ради Респуб­ліки після припинення її існування. Як зазначає упорядник збірника Василь Яблонський, із 34 протоколів засідань (пленумів) Ради Республіки вдалося віднайти лише 19, з яких два – у фрагментарному вигляді. Однак навіть представлені документи дають достатнє уявлення про роботу Ради Республіки.
Доба Української Національної Ради презентована у книзі протоколами десяти (з одинадцяти) сесій УНР. Більша частина наведених матеріалів – це передруки з офіційних видань Державного центру УНР, кілька протоколів є робочими матеріалами «першого прочитання». Проте кожен із цих документів по-своєму досить цінний для дослідників.
Переважна більшість документів, з якими знайомить видання, публікується вперше в Україні. Зібраний у книзі масив унікальних матеріалів, що охоплюють понад сім десятиліть життя української політичної еміграції, розкриває досвід діяльності Державного центру Української Народної Республіки в екзилі. Зокрема, переконливо засвідчується неперервність демократичних традицій українського парламентаризму та державності упродовж ХХ століття, окреслюється роль Державного центру як носія української державницької ідеї на часовому проміжку від Української Народної Республіки до незалежної України. І це дійсно так. Держав­ний центр УНР в екзилі, як підтверджують доку­менти, докладав багато різнопланових, конкретних і, що найбільш важливо, практичних зусиль для відродження української державності. Тому символічною стала передача 22 серпня 1992 р. екс-президентом Державного центру Української Народної Республіки в екзи­лі М. Пла­в’юком своїх повноважень першому пре­зидентові України Л. Кравчуку. У передмові до видання В. Яблонський справедливо ...

Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку