Роки | Числа | |||
2013 | 1(46) | 2(47) | 4(48) | |
2012 | 1(42) | 2(43) | 3(44) | 4(45) |
2011 | 1(38) | 2(39) | 3(40) | 4(41) |
2010 | 1(34) | 2(35) | 3(36) | 4(37) |
2009 | 1(30) | 2(31) | 3(32) | 4(33) |
2008 | 1(26) | 2(27) | 3(28) | 4(29) |
2007 | 1(22) | 2(23) | 3(24) | 4(25) |
2006 | 1(18) | 2(19) | 3(20) | 4(21) |
2005 | 1(14) | 2(15) | 3(16) | 4(17) |
2004 | 2(11) | 4(13) | ||
2003 | 1(6) | 3(8) | 4(9) | |
2002 | 2(3) | 3(4) | 4(5) | |
2001 | 1(1) |
Автор: Хоменко Олександр старший науковий співробітник відділу літератури НДІУ. |
Знаки хлібів
Поезії Наталки Поклад притаманна особлива акустика – неголосна, але напрочуд щільна, яка не зваблює ряхтливим багатоманіттям галопуючої поліфонії, а дошукується углиб’я сенсів, взорується на маєстат єпіфаній, плекає об’ємну ваготу метафори. Евфонічний досвід її (то вже родове, властиве справіку: ще перший фіксатор неосяжних скарбів нашого пісенного мелосу чех Ян Благослав наприкінці XVІ ст. значив, що в Україні рим «множество»), увіч настроєво-проминальний і зовсім не обтяжений сухозлотицею забронзовілих «поетизмів», вільно схарактеризувати одним достеменним словом чистої й автентичної, сказати б, грінченківсько-української мови – притлумлений. Як пам'ять поля або степу, на рівнинних екранах якого зринають тіні зникомі вершників та чумацьких валок, як стиснений хронотоп майдану – межи старих кам’яниць у старожитньому нашому місті, – де статечні міщани-братчики з «Граматикою» Лаврентія Зизанія і січові стрільці у військових кашкетах австрійського крою. До слова: «мятєжний романтик» Хвильовий, який, по черговому паленні північно-східними ахейцями вигульклої з-під потопельних вод полтавсько-батуринського межичасся козацької Трої (не випадково ж у штивно оркестрованій прозо-поезії його мерехтять езотеричними паролями – «століття, віки», Карло XІІ і «тінь якогось гетьмана») пустив блукати світами свого «Редактора Карка», у подібних же акустичних модальностях оприявнював спомини про те, як «шумувала Україна», що її шляхами Григорій Сковорода ходив, а потому його «могила бур’яном заросла», і «шумують революції, повстання на Вкраїні знову». Наталка Поклад натомість, продираючись крізь румовища зотлілого «міленіуму» та родичаючись уже не зі Слобожанщиною, а з рідним Поділлям та всіма його химерно-просвітленими Фабіянами, спізнає на тій вічній дорозі інших мандрованців, яких ми так довго не помічали, ковзаючи байдужими поглядами по архаїчних панських ридванах та модерних олігархічних «лексусах»: «Поїзд зникне за горбами,-// Буг всміхнеться уві сні://мов апостоли, рибалки//йдуть по плесу крижанім».
За полтавсько-батуринські позви мова йтиме дещо понижче, а за Хвильового згадано зовсім не заради орнаментальної інсталяції. Нікого і ні з ким не порівнюючи і не вправляючись у інфантильному філологізмі з його котурновою «впливологією», зауважу обставину вельми симптоматичну: наша поетка (і тут вона ступає у хороший слід лідера покоління Розстріляного Відродження) володіє неоціненним для мистця скарбом – досвідом переживання повноти. Світу, часу, історії, власної долі... Тільки згадується їй не «Центральна Рада, Трудовий конгрес», які поставали перед очі alter ego Хвильового – редактора Карка (він, подібно до свого творця, так само позирав скоса на схований у шухляді власного столу револьвер), а нуртуючий простір буття відродженої, вивільненої від оспалого животіння України кінця 80-х– поч. 90-х рр. У системі екзистенційних координат мудрагеля Гайдеггера воно окреслювалося б «буттям-без-захисту-в- максимально-ризикованому-ризику», коли поруч сусідили небезпека і надія, коли непофальшований чин поставав тлом для вивільненого від паліативів совєтчини слова. Наталка Поклад переживала ту добу найінтенсивніше: не лише як поетка (вона і Ст. Чернілевський натоді позиціонувалися загалом як репрезентанти автентично-несколаборованого шістдесятництва, актуалізуючи в «новій добі» його визначальні напрямні – діалог творця зі своєю автентичною сутністю, плекання віднайденої етнічної самототожності, відмежування від наскрізь фальшивого мовного поля номенклатурної «радянської літератури»), але і як комбатант національної революції. Вона – у першому правлінні Товариства української мови ім. Т. Шевченка, вона відновлює Союз українок, вона – постійний автор чи не всіх національно зорієнтованих часописів, які наближали проголошення Незалежності. І саме Наталка Поклад – не депутат і не високопосадовець, а просто собі людина з нерозміняними на доляри серцем і розумом – однією з перших по-касандрівськи спостерегла, що щось воно не так у нашому чарівному «данському королівстві». Її збірка «Ритуальний танець волі»(1994) лишилась і до сьогодні (а так у нас завжди ведеться) непрочитаною пересторогою тим, хто легковажно надіявся, що романтично-рухівському синьо-жовтому велелюддю не буде кінця. А нині, у жаскій порожнечі ...
Звернутися до повного тексту статті | Звернутися до версії для друку
Скачати файл в форматі PDF