головнановинипошукредакціяконтакти
пошук по сайту
Відродження села - відродження українського духу
Автор: Гумецька Ася
професор-емерит Мічиганського університету, президент Української Американської Асоціації Університетських Професорів, директор Філологічної секції НТШ, голова Літературознавчої секції УВАН (США).

Відродження села - відродження українського духу

За радянських часів, коли марксизм вихваляв пролетаріят як провідну верству суспільства, ставлення до села було в кращому випадку поблажливе і будь-які рухи, спрямовані на піднесення ролі селянства, засуджувалися як "ретроградні" та "ідейно немічні". Ось як, наприклад, український радянський словник 1974 р. коментує російське народництво: "суспільно-політичний рух дрібнобуржуазної інтелігенції Росії (...), який ідеалізував селянську общину й заперечував керівну роль робітничого класу в революції". А українське народовство очеркнене ще більш негативно: "політичний рух української буржуазно-ліберальної інтелігенції Галичини (...), що відбивав інтереси буржуазії та уніатського духівництва, виступав проти революції". При цьому цитується Драгоманов, який, нібито, "розповідаючи про свої стосунки з галицькими народовцями, показував їхню ретроградність, ідейну неміч, відірваність від народних інтересів" [1]. Виникає питання: якщо народовці були "відірвані від народних інтересів", то що треба розуміти під словом "народний"? і що таке взагалі "народ"? Тут варто звернутися до іншого словника – Грінченка, в якому слово "народовець" ілюструється цитатою з Івана Левицького, який казав: "Ми (...) носимо народню свиту, бо ми, народовці, стаємо на бік народа", а слово "народолюбець" Грінченко ототожнює з "народовцем" і подає цитату з Пантелеймона Куліша: "Українським народолюбцям забороняли сповіщати рідний край про все, чим би освітилась його темрява" [2]. Стає очевидним, що тут під словом "народ" треба розуміти селянство і саме його інтереси захищали народовці – так само, як російські народники, які "йшли в народ", щоб його просвітити. До речі, усі приклади до слова "народний", які подає той самий совєтський словник, стосуються селянського побуту: "дівчина в пишному народному вбранні", "хліб на рушнику – це народний символ радісної зустрічі", не кажучи вже про народні пісні, думи, народні засоби лікування тощо. Це все, каже словник, "відповідає духові народу, його національним особливостям" [3].
Коли вже зайшла мова про "національні особливості", то варто згадати, як колись на сторінках "Сучасности", яка тоді ще виходила в Мюнхені, розгорнулася полеміка на тему: чи українці це державна нація? Дехто з полемістів доводив, що, дивлячись з історичної перспективи, можна сказати, що українці – не державотворча нація і взагалі не доросли до поняття нації, і тому можна прогнозувати, що Україна ніколи не стане самостійною державою. Сьогодні на такі теми вже не сперечаються, однак яким шляхом ітиме Україна – чи її орієнтація буде західна, чи азійська, чи якась євразійська [4] – про це чуємо мало не щодня. Це питання, насамперед, розглядається як політичне й економічне, але водночас виникають питання й культурологічного штибу. Щодо першого тлумачення (політично-економічного), то чуємо навіть таке – і то в західній пресі (даю в перекладі): "Україна, нарешті, переросла кризу самоідентифікації, яка тривала впродовж десяти років. Українці вже не питають себе, чи їм звертатися до Москви чи до Вашингтону за допомогою в добробуті. Вони питають, чи їм потрібно взагалі звертатися до будь-кого в світі" [5].
Це, звичайно, типове журналістське перебільшення, бо знаємо, що економічні зв'язки між Україною і Заходом стають чимраз тіснішими. Однак, процес самоідентифікації, про який тут згадано, дійсно відбувається. І тут ми підходимо до психологічного процесу "українізації" населення, який так яскраво проявився на Майдані незалежності під час Помаранчевої революції. Це населення дехто окреслює як "народ України", а не "український народ", уникаючи етнічного поняття і замінюючи його загальнолюдським з політичних міркувань, а дехто й тому, щоб хтось помилково не зрозумів, що мається на думці українське селянство. Про те, як в Україні сприймаються люди з села, особливо ті, що говорять українською мовою, пише Марко Андрейчик в журналі "КРИТИКА" за березень 2005 р. Автор наводить багато прикрих випадків ще з часів совєтчини, коли "на більшій території республіки українську мову сприймали як ознаку іншости, малокультурности й неінтелігентности", а "тих, хто відмовлявся... (позбутися будь-яких зв'язків з українською мовою)... сприймали, як селюків, націоналістів або диваків" [6]. Таке сприймання, на жаль, залишилося й сьогодні, а протиставлення ...


Звернутися до повного тексту статті  |  Звернутися до версії для друку
Оцінка змісту статті:
Ваша суспільна належність:
Архів
Новини
Увага! Щоби дізнатися, які статті з'являться наступного тижня, натисни тут.
Опитування
Як Ви оцінюєте наш сайт?



LiveInternet