Новітнє українознавство  в  джерельному та історіографічному вимірах

Під новітнім українознавством розуміють не механічну сукупність, а філософську цілісність знань про Україну та українство, отриманих у  період після відновлення державної незалежності України, тобто протягом 1991–2008 років. За цей час відбулася модерна інституціоналізація українознавства як інтегрованої, міждисциплінарної,  системної науки, завершується методологічна переорієнтація пострадянських дослідників, формується якісно нова генерація молодих українознавців, започаткована діяльність нових українознавчих осередків як в Україні, так і в діаспорі, помітно збагатилася джерельна база досліджень. Ключову роль у цьому процесі відіграли створення та плодотворна діяльність провідної українознавчої інституції – Науково-дослідного інституту українознавства Міністерства освіти і науки на чолі з визнаним його фундатором – академіком П.Кононенком.
З огляду на перспективи розвитку  наукових студій у цій галузі видається винятково актуальним осмислення нової парадигми українознавства,  аналіз  його джерельного та історіографічного підґрунтя, під яким розуміють, з одного боку, джерельно-документальну базу, тобто  комплекс носіїв первинних відомостей про витоки, зародження та розвиток  українського етносу, його трансформацію в українську націю, багатовікову боротьбу за волю, свободу і незалежність, за власну державу, про його мову, культуру, ментальність, національну ідею, про місце українства в розвитку світової цивілізації. З іншого боку, сучасне українознавство успадковує наукові знання, здобуті багатьма поколіннями дослідників, починаючи з княжої доби і закінчуючи сьогоденням. На цих двох підвалинах й розвивається модерне українознавство.
Цій проблемі, що  вже дістала  часткове висвітлення як у окремих публікаціях, так і в доповідях на наукових конференціях [1], присвячене це дослідження. Її актуальність зумовлюється тим, що досі ми не маємо  цілісної картини про найважливіші напрацювання із українознавства, про виявлення і оприлюднення  відповідних джерел. Ось чому ми бачимо своєю ціллю зосередитися на трьох групах завдань: по-перше, простежити процес збагачення джерельної бази українознавства, а в зв’язку з цим розглянути результати археографічної діяльності щодо формування джерельного комплексу і його значення для подальших українознавчих студій; по-друге, на основі історіографічного підходу з’ясувати найбільш характерні тенденції процесу нагромадження  галузевих та інтегрованих знань про Україну в різних вимірах часопростору; по-третє, спрогнозувати деякі перспективні напрями подальших українознавчих студій та шляхи боротьби  з антиукраїнознавством, яке в останні роки набрало досить потужних обертів. Центри українофобських інсинуацій щедро фінансуються як нашим північним сусідом, так і п’ятою колоною у самій Україні.
Перед тим, як перейти до безпосередньої реалізації поставлених завдань, вважаємо доцільним попередньо висловити декілька загальних застережень. Прикметною рисою розвитку новітнього українознавства є помітне зміщення акцентів і відповідний перехід від нарощування галузевих знань із української історії, етнології, філології, соціології, культурології, філософії, правознавства, географії та інших дисциплін до інтегративного, комплексного і системного розуміння українознавства та підготовки праць синтетичного характеру. Отже, сьогодні дедалі рельєфніше вирізняються два напрями українознавчих студій:                            а) дисциплінарний, або галузевий, прибічниками якого є ряд наукових інституцій і чимало дослідників, включаючи частково  й академічний Інститут українознавства ім. Івана Крип’якевича у Львові; б) міждисциплінарний, або інтеграційно-системний, модератором якого виступає Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки. Дискусії навколо того, який із цих напрямів є оптимальним, видаються  малопродуктивними, оскільки існують закони розвитку науки, які переконливо застерігають від будь-якої монополії у науці. Тут спрацьовують закони діалектики, філософія співвідношення частини і цілого, диференціація та інтеграція. Логіка українознавства полягає у тому, що, з одного боку, кожна галузева наука прагне збагатити  знання про Україну і українців із погляду свого предмета в тій чи іншій сфері: в історії, культурі, економіці, повсякденності й т.д., але при цьому не спроможна продукувати цілісне знання про українство як про етнокультурну, духовну, соціальну, психологічну цілісність, про український світ. З іншого боку, принципово нові знання, якісно нове розуміння явищ, подій і процесів здобуваються на межі  галузевих наук, на їх порубіжжі шляхом  інтеграції їхніх надбань у систему вищого рівня як цілісність. НДІУ став центром опрацювання саме такої моделі українознавства і відповідної методології, за якими воно трактується як  комплексна наука системного пізнання, самопізнання і самоусвідомлення українського народу як однієї з найдавніших індоєвропейських спільнот, спадкоємця цінностей трипільської цивілізації і християнської духовності.
Як би не намагалися деякі представники галузевого розуміння суті українознавства критикувати інтегральну концепцію П.Кононенка та його однодумців, вона знаходить дедалі  більшу підтримку і впроваджується у життя. Свідченням цього є помітні зрушення у діяльності інших українознавчих інституцій. Неупереджений аналіз тенденцій науково-дослідної діяльності Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича НАН України (Львів) останніх чотирьох-п’яти років засвідчує поглиблення інтердисциплінарного та системного  підходу як у структурі, так і в тематиці досліджень його провідних  відділів. Інститут зосередився на з’ясуванні закономірностей  історичної, етнічної, культурної, політичної та національної ідентичності українців, починаючи від середньовічної та ранньомодерної доби і завершуючи сучасністю. Системний характер властивий для більшості праць учених цієї установи, зокрема для фундаментальної праці «Історія Львова» у трьох томах (2007), ґрунтовних монографій директора Інституту, академіка Я.Ісаєвича «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми» (2002), Л.Войтовича «Княжа доба на Русі: портрети еліти» (2006),  М.Литвина та К.Науменка «Збройні сили України першої половини ХХ ст.» (2007) та ін. 
Досить плідно в контексті інтегративних підходів розгортає роботу колектив Центру українознавства Національного університету імені Тараса Шевченка. Під керівництвом його нинішнього директора, доктора політичних наук, проф. М.Обушного опрацьовується  комплексна тема «Соціокультурний розвиток української спільноти», побачила світ низка узагальнюючих праць, зокрема колективна монографія «Українство у світі: традиційність культури та спільності взаємин» (2004).  І.Грабовська, Т.Ємець та О.Мостяєв оприлюднили цікаве дослідження із промовистою назвою «Філософія українського буття» (2006). З інтересом зустрінуті книга доктора історичних наук В.Піскун «Політичний вибір української еміграції (20-ті роки ХХ ст.)» (2006) та монографія  проф. В.Сергійчука «Що дала Україна Світові» (2008). Колектив Центру готує навчальний посібник із українознавства  на засадах методології синтезу знань.
Інтегративний підхід до українознавства характерний і для діяльності більшості регіональних осередків, які роблять дедалі більший внесок у його збагачення.  Заслуговують уваги наукові студії Східного інституту українознавства ім. Ковальських, що функціонує на базі Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна (директор – проф. В.Кравченко), науковці якого системно досліджують історичний, інтелектуальний, культурний та соціально-економічний простір українсько-російського порубіжжя, публікують результати як у монографіях, так і в тематичному  історико-культурному збірнику «Схід–Захід».
Інтегральне розуміння суті  українознавства, яке органічно випливає із його об’єкта та предмета пізнання і яке послідовно відстоює НДІУ, дістає дедалі більшого визнання. У цій благородній справі не має бути місця амбіціям, потрібна співпраця, консолідація наукових сил навколо НДІУ як провідної і координуючої інституції у галузі українознавства в межах світового українства.
Перейдемо до стислого огляду джерельної бази новітнього українознавства. Її основу складають опубліковані за останні 10–15 років  різноманітні документальні збірники, хрестоматії (історичні, літературні, правничі, філософські), статистичні та бібліографічні довідники, а також наукова та літературна спадщина основоположників українознавства – М.Максимовича, М.Костомарова, Т.Шевченка, П.Куліша, В.Антоновича, М.Драгоманова, І.Франка, М.Грушевського, Лесі Українки, В.Вернадського, О.Потебні, Д.Дорошенка, Д.Багалія, В.Винниченка та ін. Велику допомогу дослідникам надав НДІУ, опублікувавши свого часу хрестоматію-підручник «Українознавство» під редакцією проф. В.Крисаченка [2]. Зауважимо, що мізерний тираж хрестоматії зробив її рідкісною і малодоступною. Така ситуація диктує необхідність підготовки нового, значно розширеного й доповненого, видання. Найбільш фундаментальним  на сьогодні джерельним комплексом є дев’ятитомник у 14 книгах «Тисяча років української суспільно-політичної думки», опублікований у 2001–2003 роках [3]. Між тим, потенціал цього багатотомника використовується надто скромно, навіть автори статей у нашому часописі «Українознавство» досить рідко посилаються на його документи і матеріали.
Ознакою часу є публікація документальних свідчень  про рубіжні події нашої історії, насамперед пов’язані з Українською революцією 1917–1920 років. Побачили світ двотомники про Українську Народну Республіку доби Центральної Ради та Директорії [4], очікуємо на подібний збірник про Українську Державу гетьмана П.Скоропадського. У Івано-Франківську оприлюднено збірку  документів  Західно-Української Народної Республіки у 5-ти томах. Велику наукову і пізнавально-виховну цінність мають оприлюднені джерела особового характеру: щоденники, епістолярій, мемуари і спомини видатних діячів українського руху, духовних пасторів нації. У цьому напрямку значну роботу проводить Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, який, до речі, здійснює також повне зібрання творів Великого Українця у 50-ти томах [5] і, крім того, уже видав низку цінних документальних збірників [6].
У відповідь на виклики сучасності та необхідність нового осмислення трагічних сторінок нашої минувшини вийшла серія документальних збірників про голодомори 1921–1922, 1932–1933 і 1946–1947 років, масові репресії та депортації, «розстріляне відродження» і драматичні події на українських землях у роки Другої світової війни та повоєнного лихоліття [7]. Особливої уваги заслуговує фундаментальний збірник «Голодомор 1932–1933 років в Україні. Документи і матеріали» (упорядкування Р.Пирога). У ньому вміщено 681 документ та численні ілюстрації, які переконливо свідчать про широкомасштабний, добре організований, заздалегідь спланований та ідеологічно замаскований    справжній геноцид українського народу. Стараннями проф. В.Сергійчука видано п’ятитомник  документів «Український здвиг» [8], присвячений  історії українського національно-визвольного   руху в період 1939–1953 років, який охопив, по суті, всі терени України  і мав за мету відновити Українську незалежну державу. Свідчення цього збірника, а також перші  15 томів «Літопису УПА», створених здебільшого на документах радянських спецслужб, спростовують міфи про те, що структури ОУН  та УПА діяли лише в західному регіоні, і  переконливо доводять, що опір гітлерівському нацизму та сталінізму був загальноукраїнським явищем.
Новими джерельними матеріалами, зокрема пам’ятками археології та іншими старожитностями, творами усної та літописної творчості,  фоліантами української літератури і мистецтва збагатилися відомості про найдавніші сторінки української минувшини, про ранньослов’янську добу, українське середньовіччя, козацько-гетьманські часи, про українське пробудження середини і 2-ї половини ХІХ ст. Цей багатющий інформаційний потенціал закладає фундамент для нового розуміння етногенезу українського народу, формування його етнічної території, утвердження національної ідентичності, самобутньої ментальності, народних вірувань, звичаїв і обрядів, унікальної духовної культури, для осмислення складних лінгвістичних процесів і розвитку української мови, літератури, всього розмаїття мистецького життя. У розпорядженні українознавців великий пласт відомостей про чотири хвилі української еміграції, про долю української діаспори, про роль і  місце українців  у світовій цивілізації.
Розглядаючи історіографічне підґрунтя  новітнього українознавства, насамперед, слід зазначити, що воно представлене численними науковими студіями у вигляді колективних та індивідуальних монографій, академічних збірників, наукових статей і повідомлень, довідково-біобібліографічних праць, дисертаційних робіт, матеріалів наукових конференцій, включаючи конгреси українознавців, модератором яких виступає НДІУ. За далеко неповними даними, загальна кількість українознавчих досліджень, опублікованих безпосередньо в Україні лише за період із 1991 р. по 2008 р., сягає понад 16 тис. назв.  Найповніша бібліографія  українознавчих  студій представлена у збірниках, підготовлених НДІУ [9]. Варто наголосити, що важливим стимулом для розвитку наукової україністики стало виокремлення українознавства в переліку наукових спеціальностей,  створення відповідних спеціалізованих учених рад по захисту кандидатських і докторських дисертацій, у т.ч. в НДІУ. Межі доповіді  не дають змоги подати докладний огляд оприлюднених у таких масштабах праць, а тому  обмежимося  їх загальною характеристикою і класифікацією за проблемно-тематичною спрямованістю.
Наявні праці можна умовно поділити на дві групи. Першу  представляють дослідження теоретичного та методологічного характеру, в яких з’ясовується сутність новітнього українознавства, його історичні та наукові засади,  історіософські та методологічні підвалини науки. До зазначеного ми відносимо і створені на базі теоретичних  вислідів навчальні підручники і посібники з українознавства, базовим серед яких  був і залишається підручник П.Кононенка «Українознавство». Універсальність цієї книги зумовлюється тим, що вона найповніше відповідає критеріям  сучасних науково-дидактичних вимог до навчальної літератури. На сьогодні це найкращий і найпопулярніший підручник, яким послуговуються як педагоги, так і студенти та учні. У ньому органічно поєднано історію формування та інституціалізації українознавства в контексті наукової періодизації українознавчої думки, досить чітко сформульовано визначення українознавства як науки і навчальної дисципліни, обґрунтовано структуру українознавства з докладною характеристикою кожного концентру, окреслено об’єкт та предмет, мету і завдання  курсу. Книга ця створена ясним і проникливим розумом видатного українознавця,  його великим і щедрим серцем, вона вчить мудрості, проникнута національною ідеєю, почуттям любові до України, гордості за наш народ, підносить його духовність і утверджує віру у велике майбутнє нашої Вітчизни. Повчальним є стиль і форма подачі матеріалу, образність мови, доступність і величезний виховний потенціал. Назріла потреба  видати цю книгу іноземними мовами, принаймні англійською, німецькою, французькою, польською, російською, румунською та  угорською.
Підручник П.Кононенка, а також інші наявні посібники, у тому числі посібники для учнів загальноосвітньої школи, підготовлені у Львові, –  це гарний початок, взірець і першооснова для створення нового покоління навчально-методичної літератури диференційованого характеру, розрахованої на різні вікові групи учнів, а  також студентів різнопрофільних вузів. Учителі та викладачі очікують на появу лекційних курсів із теорії українознавства та його історії, їх електронних варіантів, комплексу наочних посібників. Це особливо важливо і актуально нині, коли вже відкрита фахова спеціальність «українознавство» і коли ми стоїмо на порозі  офіційного включення українознавства до навчальних планів як окремої навчальної дисципліни.
Вагомий внесок в опрацювання теоретико-методологічних засад українознавства, поряд із працями П.Кононенка, належить  дослідженням Т.Бевз, І.Бичка, В.Борисенко, М.Дробнохода, Т.Кононенка, В.Крисаченка, О.Мостяєва, С.Наливайка, М.Недюхи, М.Обушного, І.Печеранського, В.Піскун, А.Погрібного,  В.Сніжка, В.Солдатенка, Л.Токаря, Ю.Фігурного, В.Шевченка та ін. Низка студій з цієї проблематики оприлюднена в журналі «Українознавство» та в Збірнику наукових праць НДІУ [11].
До цієї групи  слід віднести і праці з історії українознавства, його історіографії [12],  з-поміж яких особливої уваги заслуговують ґрунтовна монографія О.Гомотюк, колишньої докторантки НДІУ, «Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.)» (2007), книга О.Нагірняка «Нариси з історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. – 1917 р.)» (2007), а також праці В.Борисенко,  З.Зайцевої, Л.Зашкільняка, І.Колесник, В.Кондратюка, В.Масненка та ін.
Друга група праць із українознавства є найбільш представницькою і розмаїтою за тематикою досліджень. Їх проблематика найповніше, хоча і в різній мірі, віддзеркалює основні концентри українознавства: Україна-етнос; Україна-природа, екологія; Україна-мова; Україна-історія; Україна-нація; Україна-держава; Україна-культура, духовність і ментальність; Україна і світ. Для більшості новітніх праць за тематикою концентрів властиві  риси системного характеру, комплексного підходу, тобто вже на етапі дослідження конкретних компонентів або окремих сфер українського соціуму спостерігається інтеграція знань із використанням міждисциплінарних методів пізнання.
Зазначене вище можна проілюструвати кількома конкретними прикладами новітніх праць. Колектив НДІУ  завершує підготовку низки синтетичних праць, зокрема колективних монографій «Українська земля і люди», «Українці у світовій цивілізації і культурі», «Громадянське суспільство: українознавчий вимір» та ін.  Із числа вже опублікованих праць варто назвати колективну монографію за редакцією проф. В.Крисаченка  «Український соціум: соціально-політичні виміри» [13] , у  якій всебічно розглянуто контури сучасного політичного, соціального, етнонаціонального і культурного ландшафту України, висвітлено їх історичне коріння, простежено чинники формування українського етносу, зокрема антропологічні, ландшафтно-географічні, екологічні, духовно-культурні, економічні, політичні та регіональні. Автори дійшли висновку, що утвердження української ідентичності відбувається на ґрунті національної ідеї як символу нації і проекту її майбутнього, як усвідомлення причетності багатьох поколінь українців  до побудови Української самостійної соборної держави. Великий резонанс викликало ґрунтовне дослідження проф. С.Єрмоленко «Мова і українознавчий світогляд» (2007). Це перша лінгвістична праця, у якій ґрунтовно з’ясовано значення української мови для формування духовно-світоглядних  орієнтирів молоді. З інтересом зустрінута монографія П.Кононенка та Т.Кононенка  «Український етнос: генеза і перспективи» (2002). З-поміж досліджень історичного спрямування, які своєю методологією знаходяться найближче до українознавчих студій, варті уваги археологічні студії члена-кореспондента НАН України  В.Барана, присвячені етногенезу слов’ян і формуванню праукраїнського етносу [14], монографія проф. Ю.Терещенка «Україна і європейський світ» (1996), дослідження проф. В.Потульницького «Україна і всесвітня історія» (2002), у якій  розглянута історіософія світової та української історії ХVІІ–ХХ століть. Маємо перші зразки цивілізаційного трактування історії українського народу в книзі         М.Горєлова, О.Моці та О.Рафальського «Цивілізаційна історія України» (2005). Українознавство отримало новий погляд на українську географію і формування етнічних та державних кордонів України (маю на увазі працю львівського проф. Ф.Заставного «Українські етнічні землі»  та ін.).       
Таким чином, узяті в сукупності новітні наукові напрацювання  українознавчих інституцій та осередків, вузівських кафедр і окремих науковців помітно збагатили джерельну та історіографічну базу українознавства та засвідчують широкий спектр наукових зацікавлень дослідників і результативність їх інтелектуальних пошуків. Сьогодні ми значно  краще і ґрунтовніше усвідомлюємо сутність українознавства як інтегрованої системи знань про Україну і українство, як могутнього засобу цілісного наукового пізнання, самопізнання та самотворення  українського народу, української нації, як  потужного прискорювача реалізації її історичної місії. Успадковуючи і примножуючи надбання попередників, сучасна генерація українознавців виявила провідні тенденції та закономірності зародження, становлення та розвитку українознавства як цілісної науки, у якій в історичному  та філософському зрізі органічно поєднуються знання про український етнос, його мову, культуру, традиції, ментальність, природно-географічне та екологічне середовище, про місце України у світових цивілізаціях. Українознавство  акумулювало в собі органічну єдність і взаємодію національної ідеї, цінностей та інтересів. Відрадно, що розвиток цієї науки супроводжується  дедалі ширшим, хоча й суперечливим і непослідовним, упровадженням її результатів у систему освіти, суспільного виховання, державного життя.
Разом із тим сьогодні  досить рельєфно проглядаються прогалини в проблематиці українознавчих студій. Найбільш характерними недоліками є: вузькість і однотипність тематики досліджень, відірваність від практики державно-політичного, соціально-економічного та культурно-духовного життя України, перспектив її розвитку. Більша частина наукового потенціалу українознавців ще слабо представлена у суспільно-політичних процесах України, не задає тон у боротьбі з антиукраїнськими силами, у тому числі й в інтелектуальному середовищі. Часом під вивіскою українознавства у світ виходять книги, зокрема й навчальні посібники, які за своїм змістом не мають нічого спільного з ним. Таким виявися посібник Т.Лепехи під назвою «Українознавство» [15]. Навіть в анотації нічого не сказано про українознавство, а сам зміст посібника зведений до народних вірувань, звичаїв, традицій. У книзі трапляються й фактичні помилки. Наприклад, Державний прапор України фігурує як жовто-блакитний, замість синьо-жовтого. Подібні видання принижують і компрометують саму ідею українознавства.
Які перспективні завдання стоять перед нами в контексті поставленої теми? По-перше, як уже зазначалося, треба продовжити  пошук, виявлення, дослідження та публікацію українознавчих джерел як документальних, так і літературних. Оскільки можливості НДІУ в цій ділянці обмежені, видається доцільним ініціювати відповідні видання перед Археографічною комісією НАН України, активізувати співпрацю із академічними установами – Інститутом української археографії та джерелознавства  ім. М.С.Грушевського, Інститутом історії України,  а також із Українським науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства. На порядку дня – перевидання доповненої «Хрестоматії з українознавства».
По-друге, необхідно продовжити опрацювання теоретичних, філософських та методологічних засад українознавства і на цій основі підняти теоретичний рівень усіх українознавчих досліджень. Сьогодні особливо актуальним є опанування новітніми методами комплексного і системного осмислення головного об’єкта пізнання – українського народу, самого феномену українськості. Під поняттям «українськість» розуміємо історично сформовану цілісність природних, світоглядно-духовних і ментальних рис українського народу, їх тяглість у просторово-часовому вимірі,  здатність українства успадковувати, зберігати і примножувати  свою самобутність, окремішність і неповторність.
По-третє, сучасний етап розвитку української державності, утвердження її національного обличчя, захист національних цінностей  на тлі загострення ідеологічної конфронтації, тотальної українофобії, зазіхань на територіальну цілісність  України, розгортання економічної кризи   висуває низку проблем, які потребують українознавчого  вирішення. Якщо досі ми робили акцент на дослідження здебільшого подій, явищ і процесів минулого, на узагальненні його позитивного і негативного досвіду, на пошук і врахування повчальних уроків історії, то в нинішніх умовах, не ослаблюючи увагу до минулого, пріоритетне місце мають посісти ключові проблеми сьогодення. До їх вивчення необхідно ширше долучити методологічний інструментарій новітньої етнополітології та етнодержавознавства, надбання соціальної психології, методи антропологізму та інтелектуальної історії, глибше аналізувати конфліктогенні явища, шляхи запобігання і уникнення конфліктів на етнічному та релігійному ґрунті. Суспільство чекає відповідей, зокрема,  на такі питання, як: сутність національних цінностей українців в  умовах глобалізації сучасного світу, розуміння українських національних інтересів тощо. Нам необхідно сформувати українознавче бачення громадянського суспільства, його гуманітарних вимірів, виробити таку модель його розбудови, яка б не вела до нівелювання наших національних традицій, органічно поєднувала б утвердження правових і демократичних засад державного управління та дедалі більший вплив громадянських інститутів, сприяла б зберіганню міжнаціональної злагоди  і гармонізації міжетнічних відносин в Україні.
Таким чином, маємо всі підстави зробити висновок про те, що тільки опора на джерельне та історіографічне підґрунтя, послідовне дотримання теоретико-методологічних засад можуть забезпечити подальше підвищення суспільної та інтелектуальної ролі українознавства як інтегрованої системи знань про Україну та українство, як засобу пізнання і реалізації історичної місії української нації, захисту її інтересів. Українознавство – це той інтелектуальний стрижень, навколо якого має сконсолідуватися все світове українство.

Література

1. Кононенко П.П. Українознавство третього тисячоліття // Зб. наук. праць НДІУ. – 2003. – Т.І. – С. 15–24; Калакура Я.С. Українська історіографія. – К., 2004; Калакура Я.С Історичні засади українознавства. – К., 2007; Токар Л.К. Українознавство в період  побудови незалежної України //  Зб. наук. праць НДІУ. – К., 2007.– Т.ХVІ. – С.67–85; Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Українознавство ХХІ століття: проблеми методології і шляхи їх розв’язання. – К., 2008 та ін.
2. Українознавство. Хрестоматія-посібник: У 2-х кн. /Укладач Крисаченко В.С. – К., 1997.
3. Тисяча років української суспільно-політичної думки: У 9-ти т., 14-ти кн. – К., 2001–2003.
4. Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. (Верстюк В., Бойко О., Гамрецький М.). – К., 1997; Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки 1918–1920 рр. Документи і матеріали: У 2-х т. / Верстюк В., Бойко О., Пиріг Р., Маковська Н. – К., 2006.
5. Грушевський М.С.   Твори у 50 томах. – Т.1–10. – Львів, 2004–2008.
6. Наукова та видавнича діяльність  Наукового товариства імені Шевченка в Європі. – К., 2007.
7. Голод 1932–1933 років на Україні: очима  істориків, мовою документів. – К., 1990; Колективізація і голод на Україні. 1929–1923. – К., 1992; Упокорення голодом. Зб. документів (упорядник М.Мухіна). – К., 1993; Голодомор 1932–1933 років в Україні. Документи і матеріали. – К., 2007.
8. Сергійчук В.І. Український здвиг. 1939–1955: У 5-ти кн. – К., 2005–2006.
9. Українознавство. Науковий бібліографічний довідник: У 2-х т., 4 част. / Уклад. П.Кононенко, Л.Токар. – К., 2001–2006; Бібліографічний покажчик праць наукових співробітників та аспірантів Науково-дослідного інституту українознавства (2001–2006 рр.) / Упоряд. О.Б. Ярошинський. – К., 2007. – 234 с.
10.  Кононенко П.П. Українознавство.  Підручник для вищих навчальних закладів. – К., 2006.
11. Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. Бібліографічний покажчик. – Т.I–ХХ / Упорядник О.Ярошинський. – К., 2008.
12. Гомотюк О. Злет і трагедія українознавства на зламі епох (90-ті рр. ХІХ – перша третина ХХ ст.). – Тернопіль, 2007; Нагірняк О. Нариси з   історії українознавства у Наддніпрянській Україні (остання чверть ХІХ ст. – 1917 р.). – К., 2007.
13. Український соціум: соціально-політичні виміри. – К., 2005.
14.  Баран В.Д. Давні слов’яни. – К., 1998; Баран В.Д., Баран Я.В.  Походження українського народу. – К., 2002.
15.  Лепеха Т. В.Українознавство. Навч. посібник. – К., 2005. – С. 9.