Значення ультиматуму РНК у Петрограді Українській Центральній Раді від 18(5) грудня 1917 р. для процесу українського державотворення

Становлення української державності у 1917 р. було надзвичайно складним та суперечливим процесом, який потребує глибокого осмислення. Слід оцінити події, пов'язані з українським державотворенням, жовтня – грудня 1917р. в контексті революційних подій у Петрограді, що мали велике політичне значення для всіх територій колишньої Російської імперії, зокрема у правовому аспекті та з точки зору практичного здійснення владних повноважень всіма органами та структурами, котрі оголошували себе владою та мали певні владні повноваження. Окремої оцінки потребує правове становище Тимчасового уряду Росії напередодні революції у Петрограді 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. та Ради Народних комісарів, яка отримала владні виконавчі повноваження згідно рішення Другого Всеросійського з'їзду Рад. Особливе значення для становлення української державності, а в цьому процесі жовтень – грудень 1917 р. були місяцями переломними та вирішальними, мали статус та повноваження Державної Думи Росії, місцевих дум, відповідно – динаміка зміни статусу Української Центральної Ради та в цьому контексті ситуація в Києві у ці місяці та в деяких найбільших губернських містах на території, проголошеної Третім Універсалом Центральної Ради УНР.
Оцінку Ультиматуму РНР Українській Центральній Раді та його політичним наслідкам давали ряд українських дослідників, зокрема В.Солдатенко [79] та В. Матвієнко [11]. Висновки, переважно, сходяться на тому, що цей документ та політичні наслідки його появи свідчили про принципово вороже ставлення більшовицької влади до УНР та її представницького органу – Центральної Ради.
З кінця лютого 1917 р. найбільш легітимними органами, котрі мали владні повноваження на території колишньої Російської імперії, були Державна Дума Росії та місцеві думи. Вагомі владні повноваження мала у прифронтових регіонах також військова адміністрація, а до таких регіонів відносилися й українські губернії. Про вагу позиції військової адміністрації та військового командування, яка мала надзвичайне значення у політичних процесах в Росії 1917 р., свідчать події кінця серпня 1917 р., пов'язані з корніловським путчем. Тимчасовий уряд Росії отримав свої владні повноваження від легітимного, з точки зору законодавства колишньої імперії, органу – Державної Думи Росії [12, 36 – 40]. Але сам факт усунення від влади імператора та постановка питання про проведення Всеросійських Установчих зборів, на яких мав визначитися політичний устрій майбутньої Росії, послаблювали легітимність усіх органів влади та управління в колишній Російській імперії, а, відповідно, й Тимчасового уряду. Адже кодифікація російського законодавства відбувалася за ініціативи усуненого імператора, тож, всі владні органи діяли згідно нелегітимного законодавства, лише зважаючи на потребу підтримувати порядок та законність на території колишньої імперії до виборів у Всеросійські Установчі збори та становлення нового правового поля в Росії. Тому й легітимність органів влади й управління на території колишньої імперії визначалася виключно ефективністю їх роботи та ступенем довіри громадян і громадських об'єднань. Вагоме значення, зважаючи на перебування Росії у стані війни, мала також оцінка роботи органів влади й з боку військового командування.
Ситуація навколо легітимності органів влади та управління в Росії спонукала до посилення громадянської активності та прагнення громадських об'єднань більш ефективно впливати на політичні процеси та контролювати їх як на територіях колишньої імперії в цілому, так і на місцях. Особливе значення мав процес національного піднесення "окраїн імперії", зокрема українських губерній. Утворення Української Центральної Ради стало вагомим фактором контролю та впливу на діяльність органів влади та управління колишньої імперії на національній основі. Але слід зважати на той факт, що місцеві органи влади, зокрема міська дума у Києві та її виконавчий орган – міська управа, мали на своєму балансі значні фінансові ресурси, котрі повинні були забезпечувати життєдіяльність міста, а також вагомі повноваження щодо господарського життя.
Центральна Рада, будучи лише об'єднанням громадян за національною ознакою, згідно законодавства колишньої Російської імперії таких повноважень не могла мати та навіть претендувати на них. Тому Центральною Радою було обрано такий шлях зміцнення власної політичної позиції як стимулювання до утворення на місцях виконавчих об'єднань за національною ознакою та здійснення ними впливу на місцеві органи влади. Сама ж Центральна Рада прагнула здобути легітимність у якості виконавчого органу національного самоврядування завдяки визнанню її такою з боку Тимчасового уряду Росії. Адже місцева київська влада відмовлялася визнати такою Центральну Раду й, відповідно, надати їй необхідні для роботи приміщення та матеріальні ресурси [2]. Лише визнання Центральної Ради та її повноважень у рамках Другого універсалу дало змогу отримати відповідний правовий статус [4, 512 – 513].
Таким чином, слід убачати на території майбутньої УНР паралельне існування декількох владних вертикальних структур, таких як національні самоврядні органи українського спрямування на чолі із Центральною Радою в Києві, котрі успішно взяли на себе вагому функцію контролю за національним життям у прифронтових губерніях, про що свідчить позиція Польського Виконавчого Комітету [14]. Потужною вертикально інтегрованою виконавчою структурою були місцеві управи представницьких органів, створених у правовому полі колишньої Російської імперії – місцевих дум, маючи на балансі значні матеріальні ресурси, завдяки чому підкріплювалися їхні повноваження. Великий вплив здійснював Тимчасовий уряд, на позицію котрого зважали як Центральна Рада так і місцеві думи, прагнучи зміцнити свою легітимність та посилити політичні позиції. Деякий вплив на політичне життя мали виконавчі органи таких господарських структур, як система залізниць, тобто – Всеросійський Виконавчий комітет залізничників (Вікжель). Про це свідчить політичне значення його позиції у вирішенні питання переселення українців із Пензенської губернії в українські губернії [73]. Своїм сприянням переселенню українців Вікжель дав додаткові підстави Центральній Раді та її виконавчому органу Генеральному Секретаріату розпоряджатися матеріальними ресурсами на балансі у місцевих управ для розміщення переселених українців [1]. Позиція ж військового командування та військової адміністрації на території майбутньої УНР була послаблена, перш за все, тому, що політична увага Ставки, котра знаходилася в Могильові, була прикутою до Петрограда й Тимчасового уряду Росії. В українських військових підрозділах на фронті, котрий проходив по території України, значний вплив мали також українізовані солдатські ради, які підтримували Центральну Раду, про що свідчила позиція трьох військових з'їздів у Києві в 1917 р. [16, 870].
Жовтень 1917 р. засвідчив слабкі політичні позиції Тимчасового уряду Росії та його нездатність протистояти посиленню впливу Петроградської ради робітничих та солдатських депутатів у військах петроградського гарнізону та в армії. На фоні зростання політичного авторитету рад, зокрема й Української Центральної Ради, падав також авторитет місцевих дум та управ.
Петроградські події жовтня 1917 р. мали значний резонанс у Києві. Перед Центральною Радою поставало питання щодо визначення свого ставлення до подій у Петрограді та до створення нових органів влади в столиці колишньої імперії, котрі поставили завданням конструювати власну владну вертикаль на основі рад робітничих і солдатських депутатів. Третій Військовий з'їзд у Києві, котрий розпочав роботу до жовтневих подій в Петрограді 21 жовтня, а завершив 30 жовтня 1917 р. висловив нейтральну позицію щодо жовтневого перевороту, але заявив про незгоду із прагненням конструювати владу на основі рад робітничих і солдатських депутатів. Аналогічну позицію, спираючись на рішення Військового з'їзду, зайняла й Центральна Рада також і в питанні не допускати направлення збройних підрозділів до Петрограда для придушення дій Петроградської ради та Революційного військового комітету [5, 43]. Але, за даними Реввійськради, з Києва направлялися загони юнкерів до Петрограда [6, 219]. Зважаючи на нейтральне ставлення Реввійськради та РНК у Петрограді до Центральної Ради в Києві до 15 листопада 1917 р., слід гадати, що ці загони у перші пореволюційні дні могли направлятися не за ініціативою Центральної Ради. Тому слід вважати стосунки між Центральною Радою та новою владою у Петрограді до середини листопада 1917 р. нейтральними, тим більше, що самою Реввійськрадою висловлювалося задоволення фактом переходу влади в Києві цілковито до рад [6, 188], а зважаючи на політичну слабкість київської ради робітничих і солдатських депутатів, за владу рад визнавалася також і влада Української Центральної Ради.
У перші пореволюційні тижні на Києві та подіях у ньому зосередили значну увагу також представники Тимчасового уряду Росії, котрий залишався легітимною владою на території колишньої імперії. Ці представники мали сильні політичні позиції завдяки підтримці з боку ряду ключових посадовців у командуванні збройними силами на фронті та командирами численних військових формувань. Для того, щоб позбавити такої вагомої політичної бази представників Тимчасового уряду, РНК Росії розпочинає підготовку до оголошення перемир'я на фронті й мирних переговорів та оголошує про демократизацію армії. Велике політичне значення мав Київ, зважаючи на наявність у цьому місті та у прилеглих регіонах залізничного вузла. Контроль над Києвом давав змогу передислокувати віддані противникам РНК у Петрограді збройні підрозділи з фронту в підпорядкування генералові О. Каледіну, котрий прагнув взяти під контроль Донбас – стратегічно важливий для РНК Радянської Росії регіон, зважаючи на потребу постачання вугілля у Петроград для початку опалювального сезону та роботи промисловості у контрольованих регіонах. Така увага до Києва послаблювала політичні позиції Центральної Ради. Тому в резолюції Третього Військового з'їзду в Києві Українська Центральна Рада підтримувала позицію, котра містила вимогу вжити заходів щодо припинення участі Росії у війні до усунення від влади 7 листопада (25 жовтня) 1917 Тимчасового уряду [16, 873].
Київ та його залізничний вузол пропускали з фронту велику кількість збройних формувань до генерала О. Каледіна, чому сприяло прагнення Центральної Ради, спираючись на рішення Військового з'їзду, вивести з території Києва та його околиць козачі війська [16, 873]. Наприкінці жовтня 1917 р. Києві відбувся Козачий з'їзд, і результати його роботи могли бути небезпечними для політичної ситуації в Україні та Росії в цілому. Пропуск військ до генерала О. Каледіна Українською Центральною Радою був одним із пунктів, через який виникало протистояння між РНКу Петрограді та Центральною Радою в Києві [10, 138]. Але слід об'єктивно оцінити становище Центральної Ради, коли противники жовтневого перевороту, маючи вплив на значні військові формування в околицях Києва та в українських губерніях, могли дестабілізувати ситуацію протидією державницьким прагненням Центральної Ради. З іншого боку, Центральну Раду не могла не хвилювати позиція РНК у Петрограді, адже опосередкованою підтримкою "контрреволюції" порушувався нейтралітет між Центральною Радою та РНК Радянської Росії.
Наступним протиріччям між Центральною Радою та РНК у Петрограді стало проголошення Третього універсалу, в якому йшлося про утворення УНР, а особливо про процедуру становлення української державності. Центральна Рада прагла спиратися на легітимні, з позиції законодавства колишньої Російської імперії, органи влади та управління – місцеві думи, так зване "міське самоврядування" [18, 256]. Місцеві думи направляли до Генерального Секретаріату листи, в яких висловлювали від імені своїх виборців бажання населення адміністративної одиниці, котру вони репрезентували, ввійти до складу УНР [15]. Цей процес відбувався на фоні розпуску, за ініціативою Реввійськради у Петрограді, Державної Думи Росії та Петроградської міської думи. Тому така процедура становлення УНР послаблювала легітимність нової влади у Петрограді й не могла не викликати з її боку протидії щодо дій Центральної Ради. Місцеві ж думи вбачали у становленні УНР можливість зберегти свої політичні позиції у повному політичному безладді колишньої Російської імперії [9, 44 – 45].
Досліджуючи заяви від місцевих дум до Центральної Ради із висловленням бажання увійти до складу УНР, не можна не помітити прагнення змінити адміністративно-територіальний устрій та законодавство щодо врегулювання статусу національних меншин колишньої імперії. Тобто, спираючись на законодавчу базу колишньої імперії, органи влади, легітимні у рамках цієї законодавчої бази, прагнули її змінювати шляхом, який не відповідав законодавству Російської імперії. Адже зміни адміністративно-територіального устрою імперії були прерогативою центральних органів влади. За підтримкою у цій справі місцеві органи влади колишньої імперії зверталися до Центральної Ради у Києві [3].
За таких умов, РНК у Петрограді мала вагомі підстави вважати Центральну Раду правонаступником Тимчасового уряду та колишнього уряду Російської імперії, поваленого в результаті революції у лютому 1917р. Також Центральна Рада створювала прецедент легітимізації місцевих органів влади, котрі діяли в листопаді 1917 р.. Радянські органи у Петрограді постали перед загрозою обмеження їхніх владних повноважень у зв'язку із прагненням петроградської міської думки відновити свою діяльність [7, 276]. Тому в Ультиматумі РНК Радянської Росії Українській Центральній Раді від 18 (5) грудня 1917 р. одну із найвагоміших позицій мало звинувачення Центральної Ради у протидії встановленню радянської влади на Україні [10, 138].
Військові з'їзди у Києві значно послабили позиції більшовиків у збройних силах. На українській ділянці фронту зміцнилися позиції Центральної Ради у військах, особливої популярності набула позиція щодо виведення з території України військових підрозділів, сформованих в інших регіонах, та переведення на українські території українських підрозділів. Із таким проханням Центральна Рада зверталася до Реввійськради у листопаді 1917 р., котре було направлене на розгляд Ставки командування збройними силами на фронті [17, 242]. Отже, для Центральної Ради у цьому питанні залишалося лише спиратися на власні можливості, проводячи роботу у військових підрозділах та контактуючи з такими організаціями, як Вікжель та іншими політичними утвореннями, які не визнавали владу РНК на всій території Росії, як, зокрема, отаман Війська Донського О.Каледін [8, 306].
Ініціативи Центральної Ради по впорядкуванню ситуації на українській ділянці фронту зумовили те, що з боку РНК були висунуті вимоги в Ультиматумі – координувати свої дії з нею [10, 139].
Висунення Ультиматуму Центральній Раді з боку РНК Радянської Росії 18 (5) грудня 1917 р., в якому було завірено визнання УНР, було важливим етапом у процесі українського державотворення. Надзвичайно важливою позицією в Ультиматумі було звинувачення саме Центральної Ради у розвалі єдиного фронту, протидії встановленню радянської влади на Україні та сприянні проходженню територією України військ до генерала О. Каледіна. Це було визнанням Центральної Ради повноважним органом влади в УНР [10, 139], що мало надзвичайне політичне значення у контексті ситуації, котра склалася в Києві навколо питання влади наприкінці жовтня – на початку листопада 1917 р., коли у Києві мала змогу здійснювати владні повноваження не лише Центральна Рада, а й представники Тимчасового уряду.
Отже, у 1917 р. на території України виникає ситуація, коли владні повноваження було розпорошено між кількома вертикально інтегрованими структурами, основними з яких слід вважати до моменту революції у Петрограді 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. Українську Центральну Раду, Тимчасовий уряд Росії та місцеві думи, котрі прагнули вести самостійну політику в межах їхніх повноважень. Але політичне становище усіх цих структур було слабким через слабкість правового поля, на базі якого вони прагнули ґрунтувати свою діяльність. Основним фактором посилення легітимності органів влади у 1917 р. була ефективність роботи та ступінь довіри громадян, вагоме політичне значення мала довіра з боку професійних вертикально інтегрованих структур із виконавчими повноваженнями, як Вікжель та військове командування. Революція 7 листопада (25 жовтня) 1917 р. сприяла загостренню політичної боротьби у Києві та послабленню політичного впливу Центральної Ради, котра змушена була шукати шляхи зміцнення своєї політичної позиції, балансуючи між силами підтримки та противниками перевороту в Петрограді. Але проголошення Третім Універсалом Української Центральної Ради УНР та реальні кроки по її становленню зміцнили позиції Центральної Ради на українських територіях, наповнили її повноваження реальним правовим змістом. Ультиматум РНК Центральній Раді від 18 (5) грудня 1917 р. став вагомим фактором правового оформлення української державності, адже він визнавав УНР та Центральну Раду повноважним органом на її території. Хоча невизнання з боку РНК прецеденту державницького становлення УНР та їх адміністративно-територіального устрою послаблювало політико-правову базу функціонування Української Центральної Ради та її уряду – Генерального Секретаріату.
Дослідження процесу становлення української державності у 1917 р. особливо його ключових етапів, одним із яких слід вважати висунення РНК Ультиматуму Центральній Раді 18 (5) грудня 1917 р., відкриває можливості для більш глибокого аналізу процесу інтеграції УНР у систему міжнародних відносин та формування політико-правової бази подальшого державницького будівництва УНР.

ЛІТЕРАТУРА
1. Вь Кіевь Центральний Украинской Радћ й Секретарю внутреннихъ дћль. 8 декабря 1917 года // ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 56 – 56 зв.
2. Делегаціей Центральний Рады были Временному Правительству представлены такие пункты (перелік вимог делегації Центральної Ради до Тимчасового уряду, висунутих 21 – 22 травня 1917 р. під час поїздки до Петрограда. – Авт.) // ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр.2. – Арк. 63.
3. Дополнительное приложеніе къ приговору В.-Рыбицкаго Общества за №54-м. 1917 г. Декабря 17 дня // ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 29.
4. Другий Універсал Української Центральної Ради у Київі, 1917 року, 3 липня (іюля) // Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – К.,2003. – 608 с.
5. Звітна доповідь Військово-революційного комітету на засіданні Петроградської ради робітничих і солдатських депутатів 23 жовтня 1917 року // Документи Великої пролетарської революції. З протоколів і листування Військово-революційного комітету Петроградської Ради 1917 року. – У 2 тт. – Т. 1. – К., 1940. – 379с.
6. З протоколу засідання Військово-революційного комітету 5 листопада 1917 року // Там само.
7. З протоколу вечірнього засідання Військово-революційного комітету 19 листопада 1917 року // Там само.
8. З протоколу ранкового засідання Військово-революційного комітету 25 листопада 1917 року // Там само.
9. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. – К.,2003. – 608с.
10.  Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради. 18(5) грудня 1917 р. // Ленін В. Повне зібрання творів. – У 56 тт. – Т. 35. – К., 1973. – 578 с.
11.  Матвієнко В. Українська дипломатія 1917 – 1921 років на теренах постімперської Росії. – К.,2002. – 373 с.
12.  Милюков П. Н. История второй русской революции. – Минск, 2002. – 752 с.
13.  Пензенська губернська Українська Рада. "ВИКЖЕЛЮ". Петроградъ, 27ноября 1917 г № 1021 // ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк. 55 – 56.
14.  Polski Komitet Wykonawzy. Do Centralnej Rady Ukrainskiej w Kijowie. Kijow, 30 czerwca 1917 // ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 2. – Арк.. 42.
15.  Постановлене Харьковской Городской Думы 2-го декабря 1917 года "О З-емъ Универсалћ Центральний Украинской Рады" // ЦДАВО України. – Ф. 1115. – Оп. 1. – Спр. 47. – Арк. 42.
16.  Постанови III Всеукраїнського військового з'їзду. 20 – 31.10.1917 // Український національно-визвольний рух, березень – листопад 1917 року. Документі і матеріали. – К., 2003. – 1024 с.
17.  Протокол вечірнього засідання Військово-революційного комітету 13 листопада 1917року // Документи Великої пролетарської революції. З протоколів і листування Військово-революційного комітету Петроградської Ради 1917 року. – У 2 тт. – Т. 1. – К., 1940. – 379 с.
18.  Протокол засідання Військово-революційного комітету 16 листопада 1917 року // Там само.
19.  Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999. – 976 с.