Ідеї соборності в українознавчих дослідженнях на рубежі ХІХ – ХХ століть

Ідея соборності в українській суспільно-політичній та науковій думці має глибокі корені й сягає у далеке минуле. Вона стала окреслюватися в процесі формування українського етносу і складання території України-Русі, простежується в давніх літописах, потугах будівничих козацько-гетьманської держави. Нового звучання вона набула в “Історії Русів”, у програмних документах Кирило-Мефодіївського товариства, Руської трійці, Головної Руської Ради, перших українських політичних партій. Але на науковий рівень її поставлено у середині та другій половині ХІХ століття. У цьому векторі українознавчі дослідження М.Максимовича, М.Костомарова, В.Антоновича, М.Драгоманова, М.Грушевського, І.Франка та ін. мислителів мають важливе значення і для осмислення сучасних процесів утвердження української незалежної і соборної держави. Ідея соборності належить до актуальних проблем українознавства, оскільки багато її аспектів, породжених трагічним періодом розшматування єдиної української нації і її етнічної землі, залишаються невирішеними.
З плином часу поняття соборності трансформувалось у політичну, економічну, культурну, релігійну, духовну цілісність і залишається важливим інтегруючим компонентом сучасного українознавства. З огляду на це, вдумливе вивчення наукової спадщини теоретиків української суспільно-політичної думки ХІХ – ХХ ст. стосовно соборності залишається пріоритетним завданням сучасного державотворення та українознавчої науки. Свідченням цього стали публікації М.Кармазіної, Ю.Левенця, Я.Калакури, А.Коцура, П.Кононенка, Т.Кононенка, М.Юрія та ін.1. Мета пропонованої статті – висвітлити внесок українознавчих досліджень кінця ХІХ – початку ХХ століть у обґрунтування ідеї соборності України.
Одним з перших виразників політичної доктрини цілісності українства в українознавстві другої половини ХІХ століття був Михайло Драгоманов – філософ, соціолог, історик, етнограф, культуролог і педагог. Ще й сьогодні „беруть за живе” ідеологічні концепції мислителя, оскільки науковець торкався у своїх напрацюваннях „живих справ” 2, 297. Слушно підкреслював І.Франко, що 70 – 80-ті роки залишаться часом переважного впливу М.Драгоманова, а вплив його праці і думок триватиме далеко „...довше і ввійде у великій частині як основа всякої будучої програми роботи на українськім ґрунті” 3, 17. Ця людина виховала не одне покоління українських політиків та науковців, першою у Східній Європі виступила на захист малих національностей, заклала основи наукового розуміння демократизму в свідомості українців, відстоюючи права пересічних громадян, розробила проект першої федеральної конституції в Росії. М. Драгоманов був лідером серед українських учених, які виведення українського руху на нові шляхи, його піднесення до загальноєвропейського рівня поставили за актуальну наукову проблему і практичне завдання. Виробленню засад політичної програми Михайла Петровича слугували українознавчі дослідження. До українознавства М.Драгоманов прийшов через студії над українською історією та народною словесністю4, 113. Апелюючи до історичних пісень, що привернули його увагу у збірках „Політичні пісні українського народу”, „Нові українські пісні про громадські справи”, „Малорусские народные предания и рассказы”, вчений зауважував, що „историческая поэзия малорусского народа станет надежным источником для истории народа” 5, 46. Дослідження поетичної історії соціальних явищ південної Русі наштовхнули М.Драгоманова на думку, що в „...часи найдужчих повстань нашого мужицтва показувались і найбільші змагання громад по всій нашій Україні стати в спілці проміж себе”. А козацький устрій в „...його рівності й в спільному господарстві над усім, що потрібно людям, і єсть корінь волі й для людей, маючих свої держави й не маючих їх” 6, 295. Модель майбутнього політичного устрою знаходилася в тому, що було близьким для українства в минулому. Такою моделлю могла стати федерація автономних землеробських та робітничих громад, заснованих на колективній власності та праці її учасників.
Праці М.Драгоманова „Про українських козаків, татар та турок”, „Пропащий час: українці під Московським царатом”, „Що таке українофільство?”, „Шевченко, українофіли і соціалізм”, „Переднє слово до „Громади”, „Листи на Наддніпрянську Україну”, „Історична Польща і великоруська демократія” доводять право українського народу на самостійний суспільно-політичний та культурний розвиток. Правда, М.Драгоманов мав сумніви щодо сепаратистського сценарію розвитку подій. Реалії зовнішніх та внутрішніх умов відкидали думку про можливість реалізації ідеї незалежності. „Українцям замість того, щоб рватись зложити свою державу або які-небудь дуалізми..., ліпше старатись розбавляти усяку державну силу й прямувати до волі краєвої й громадівської вкупі з усіма іншими країнами й громадами. От через те українцям найліпше виступати з думками не стільки національними, скільки автономними й федеральними, до котрих пристане завше багато людей і з других країв і пород” 7, 320 – 321 Не заперечуючи принципу, що „своя держава .. була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі”, М.Драгоманов послідовно пропагував ідею об’єднання всіх українських земель у федеративну державу. М.Драгоманов мав на увазі всі українські землі, оскільки саме він вніс до політичної програми “Громади” питання про кордони України. На початку „Переднього слова до „Громади” мислитель окреслив межі етнічної української території – від Підляшшя до Кубанщини та від гирла Дунаю до Слобожанщини. „Україною ми звемо всю сторону від верху р. Тиси в теперішнім Венгерськім королівстві, на заході сонця, до р. Дону на сході й кубанську землю у теперішнім російськім царстві, – від верху р.Нарова на півночі до Чорного моря на півдні – усю ту землю, де гурт народу говорить українською мовою” 8, 148. На цій землі, підкреслював учений, живе 17 мільйонів українців. У конституційному проекті „Вільна спілка” передбачалося створення Вільної спілки, яка б також охоплювала всі українські землі. Майбутня федерація мала презентувати єдність 20 областей – суб’єктів федерації. Українська етнічна територія у складі Російської держави об’єднана у Подільську, Київську, Харківську області. До складу Харківської пропонувалося включити українські повіти Курської та Воронезької губерній. Права українців на власні етнічні території відстоювалися науковим способом на основі пізнання етнографії.
Апелюючи до історичних та етнографічних даних, учений підкреслював, що раніше українці мали свою державність і втратили її через причини зовнішнього характеру. З огляду на зовнішні обставини, він з’ясовував проблеми, що існували в українсько-польських та українсько-російських взаємовідносинах. Приводом для цього, зауважував І.Лисяк-Рудницький, послужило „розрізнення Польщі історичної й етнографічної. М.Драгоманов підкреслював, що польська й російська національна територія ніде не стикаються, отже, в дійсності боротьба обох суперників ведеться за чужі, українські....землі” 9, 294. Розв’язка цього вузла бачилась через надання Польщі лише етнічних, а не історичних меж.
Упорядкування взаємин із Російською імперією пов’язувалося з її перебудовою на федерацію вільних народів. Даремно чекати перших кроків від північного сусіда і добиватися своїх прав лише теоретизуванням, треба „боронити автономію всіх територій Росії...” 10, 5. М.Драгоманов також покладав надії на Росію, яка могла б сприяти поверненню частини українських земель, якими володіла Австрія. Та це стосувалося віддаленого майбутнього, а у визначенні найближчих завдань українського руху чітко розмежовувалася ситуація “по-російськи” та “по-австрійськи”. В Австрії, де існували певні політичні свободи, можна було приступити до організації соціалістичних партій робітників і селян. У Росії ж слід було добиватися політичної свободи, а соціалістичні ідеї поширювати тільки літературно-науковим способом. На демократичну перебудову Росії покладались великі надії. М.Драгоманов протягом усього життя дотримувався федералістської концепції розвитку подій. Ця позиція чітко підтверджувалася у праці „Чудацькі думки про українську національну справу”: „Проти цього нарису можна сказати тільки одне, що трудно добитись політичної вільності в Росії. Правда. Але ж відірвати від неї увесь край від Збруча до Кубані ще трудніше. Діло так стоїть, що треба або одне, або друге. Третього не пригадаєш” 11, 548. Вкотре увага громадянства зверталася до проблеми цілісності українських земель.
М.Драгоманов бачив нагальну потребу духовної й культурної єдності всієї України. Його перебування у Галичині мало поворотні наслідки для організації національного руху в цьому краї. Він першим почав ширити між галичанами прогресивну літературу, а разом з нею і європейські ідеї поступу. На думку інтелектуала, нова російська література своїм „...світським характером підірве в Галичині клерикалізм та бюрократизм і наверне молодь до демосу, а оскільки демос там український, то українська національна свідомість досягнеться сама собою” 12, 68. У наукових розвідках, публіцистиці, в листах М.Драгоманов радив галицькій молоді пізнавати народ, наблизитись до нього, активно працювати для його просвіти та визволення, відкинути москвофільські орієнтації. Завдяки його листам, у 1875 – 1876 роки до редакції журналу львівської молоді „Друг” галицький рух повернув у якісно нове русло – радикальне і демократичне, розірвавши зв’язок із ганебним москвофільством. Саме під впливом цих листів І.Франко та М.Павлик утвердилися в українській національній ідеї. Згодом І.Франко скаже про М.Драгоманова, що він був для нас правдивим учителем, не жалів праці, щоб вивести українську молодь на шляхи європейської цивілізації.
Політична програма, пропагована М.Драгомановим, у тому числі і на галицькому ґрунті, мала дуже важливу морально-етичну спрямованість. У праці „Молода Україна” І.Франко писав: „Отсі майже чисто етичні принципи, то був великий фермент, який вкинув Драгоманів у галицьку суспільність. І тим він поклав одну з головних основ нашої регенерації. Присоромлені показом своєї ігнорації в справі загально – людської освіти, болюче захоплені драгоманівським поглядом про обов’язки інтелігентної людини супроти маси робочого народу, деякі молоді галичани кинулися до праці. Вони хапали звідки могли матеріал, щоб виробити собі як змога суцільний світогляд” 13, 15. Запальні ідеї М.Драгоманова привернули галичан до реальних дій, до нагальних потреб свого народу і, в кінцевому рахунку мали загальноукраїнські наслідки – постання першої політичної організації у Галичині. Очевидно, планувалось, що успіхи на західно – українській землі будуть добрим прикладом для під російської України і за слушних часів прислужаться українській справі загалом.
До речі, М.Драгоманов неодноразово звертав увагу на недостатню політичність руху, що приводило до відтоку частини українців у російські революційні організації. „Щоб добитись чого-небудь і стати у щирій пригоді народу, – зазначав він, – український напрямок мусить не тільки узятись за кріпку працю, тверезу і впрост обчислену на те, щоб освітити уже видні потреби народу, вийти з старих народно-патріархальних форм биту і ідей і щоб першим ділом поставити не народність для народності, а соціальний, економічний і культурний чоловічий поступ народу, для чого народна мова і форма пропаганди мусять бути тільки практичнішою одежею, а не метою. Для такої праці треба одложити набік романтичні мрії, не так часто дивитись назад, у археологію і етнографію, як уперед ..., показуючи народові з симпатією у історії більш усього те, у чому можна побачити проби проведення у побут ідей будучого, як свободи особи, совісті, проби праці економічної, а найбільш усього наполягати на розвій чуття гуманності і розширення духу свободи познайомленням народу з побутом других народів, та очистити його розум від поганського і середньовічного фанатизму, подати практичну поміч і виучити думати через науки природні” 14, 231.
Великою заслугою М.Драгоманова було звернення уваги громадськості на всі частини української етнічної території. Саме він вказував на необхідні дослідження історії, культури, етнографії Західної України, у тому числі „...“пораненого брата” – Закарпатської України, щоби прив’язати Угорську Русь до національно-демократичного і поступового руху, в котрому лежить її єдиний порятунок”. На думку вченого, процес „пробудження Західної України” мав й інший, не менш важливий бік: „...відкриття Західної України” для України. Мабуть, без цього галицько-буковинсько-угорський край жеврів би в „едином русском свете”, або витворив би окрему національну індивідуальність. Мислитель хотів бачити українство об’єднаним в етнічних кордонах. Очевидно, ані під австрійським, ані під російським пануванням в ідеалі, бо сам неодноразово виступав проти колоніального володіння, застерігаючи балканські й слов’янські народи від нового російського поневолення 15, 333. Точне окреслення етнічних кордонів і постійний наголос на тому допомагав українській інтелігенції усвідомити ідею єдності всього народу . Саме завдяки працям М.Драгоманова українська ідея соборності розширила свої географічні межі. І не лише географічні, але й часові. Драгоманівська політична концепція, її компонент соборності мали колосальний вплив на підготовку національно-визвольних змагань 1917 – 1920 рр. У „Чудацьких думках”, „Листах на Наддніпрянську Україну” наголошувалося, що коли почуття українськості стане силою, то воно здобуде собі стільки політичного ґрунту, скільки зможе, а політична самостійність стане питанням часу. Лонгин Цегельський у 1900 р. зауважував: „Два найбільші сини нашого народу в цьому столітті: Шевченко і Драгоманів – перший своїм мужицьким, своїм великим серцем, другий незрівняним розумом і бистрим умом, віднайшли дорогу до визволення України, відкрили шлях , яким йдучи дійде український народ не тільки до політичної незалежності, як нація, але й до соціальної рівності та певного культурно-економічного розвитку” 16, 209 – 210.
Очевидно, недаремною була праця М.Драгоманова в Галичині, оскільки там з’явилась публікація Юліана Бачинського „Україна irredenta” (поневолена), що вперше проголосила ідею самостійності України. Вона була присвячена обґрунтуванню крайньої необхідності боротьби за самостійність України від Росії та Польщі і створенню соборної держави і оприлюднена у 1895р. — рік смерті Михайла Драгоманова. Те, чого не зміг сказати М.Драгоманов, зробили його послідовники. Гасло самостійності, проголошене Ю.Бачинським, стало дороговказом майбутнього. „Україна – для себе! От її клич. Вільна, велика, незалежна, політично самостійна Україна – одна, нероздільна від Сяну по Кавказ! – от її стяг” 17, 96 – 97. Політична самостійність і соборність розглядались як необхідна умова існування України. В такому стані українці володітимуть самостійно своїми фінансами, промисловістю, без перешкод керуватимуть зовнішньою та внутрішньою політикою, не оглядаючись на інших, створять свою літературу і науку.
Територіально соборність бачилась у складі українських земель, які слід було відвоювати від Австро-Угорської та Російської імперій. За Ю. Бачинським, це мала бути територія під російської України: Волинь, Поділля, Київська, Чернігівська, Полтавська, Харківська, Новоросійська губернії, а також західні землі. До складу етнічних земель включались і Західне Передкавказзя, Східне Передкавказзя (Кубань, Терська область, Ставропільщина, частина Астраханщини, значні райони Донського козацтва).
Серед тих, хто одним із перших ввів у літературно-науковий обіг поняття „соборна Україна” був Іван Франко. Його активна наукова та громадська діяльність (він автор більше 4 тис. наукових та публіцистичних трактатів) стала прикладом утвердження ідеї незалежності та соборності України. Як зазначав Д.Дорошенко, „...діяльність у Галичині українських письменників, особливо Драгоманова, дала дуже гарні наслідки в першому ж поколінні, що активно виходить на арену громадської роботи в половині 70-х років. Найкращим і став Іван Франко” 18, 4.
 У науковій спадщині Великого Каменяра багато місця відводилося студіям економічного, національного, політичного та культурного становища галицьких українців. Як і М.Драгоманов, І.Франко вважав своїм громадянським обов’язком відкривати Західну Україну для цілої України, а її – перед світом. Його увага зосереджувалась на тому, щоб використати сприятливіші умови галицької дійсності для розробки і пропагування доленосних питань української справи, оскільки Галичина „зробилась вікном для цілої України ... до 1906 р, а великою мірою й потім до самого початку світової війни року 1914”.
Іван Франко неодноразово звертався до аналізу розвитку освіти в Галичині, розуміючи за нею у майбутньому велику перспективу. Він порівнював стан української освіти з російською („Університети в Росії”, „Двоязичність і дволичність”), австрійською („Середні школи в Галичині в 1875 – 1883”), польською („К истории просвещения в Галиции”). У розвідці „Народні школи і їх потреби” автор з болем зазначав, що близько 3000 громад у галицькому краї не мають початкових шкіл, а одна школа припадає на 1713 людей, та й платня вчительська бажає бути кращою. Базуючись на даних переписів 1880 і 1890 років, Іван Франко у статті „Скільки нас є?” (1892) проаналізував кількісний і національний склад населення Галичини, його віросповідання, освітній рівень. У 1890 р. 68% населення не вміло ні читати, ні писати, а серед жінок цей показник складав 71,6% 19, 317. Недостатній розвиток початкової школи породжував проблеми в її вищій ланці.
Розглядаючи злиденне становище галицького селянства, дослідник у рецензії на публікацію С.Щепановського „Злидні Галичини в цифрах” (1888) зауважував, що Галичина йде попереду інших європейських країн за відносною кількістю рільничого населення. Галичани, котрі експортують сільськогосподарську продукцію, харчуються дуже бідно. І.Франко Формуючи тодішнє українство, світогляд борців за незалежність України, упевнено стверджував, що причин такого низького рівня треба шукати не у фізичній дегенерації або нездатності галицького робітника чи селянина. Навпаки, він нітрохи не гірший за німецького чи англійського. Головною причиною економічної відсталості був брак засобів і сучасних знарядь праці – машин. Декілька статей присвячено наслідкам злиденного становища – пошуку „щастя” за кордоном ( „Еміграція галицьких селян”, 1893. Аналіз соціально-політичного стану репрезентантів галицького суспільства дав можливість дійти висновку, що „русини в Галичині зробилися виразно”) селянською нацією, а поляки незалежно від політичних переконань „...рішучо проти селян”. Ще гіршою була ситуація в під російській Україні („Записка о состоянии Подоли”) в 1843 году. З дискурсів І.Франка є очевидним, що Україна сама собою розумілася в єдності усіх її складових земель. Автор застерігав, що дорога насильства, економічного і духовного руйнування „...підкопує не тільки слабшого, але й сильнішого” 20, 348 – 349. Політична несамостійність нації дозволяла іншій нації визискувати себе. Отже, робив висновок дослідник, національно-економічні питання народу самі собою спонукають до виборювання для нього єдності і політичної самостійності21, 280, а головне завдання української інтелігенції він вбачав у тому, щоб перетворити українську етнічну масу на соборну, духовно єдину українську націю. „Ми мусимо навчитися чути себе Українцями – не галицькими, не буковинськими Українцями, а Українцями без офіціальних кордонів. І се почуття не повинне у нас бути голою фразою, а мусить вести за собою практичні конференції. Ми повинні – всі без виїмка, поперед усього пізнати ту саму Україну, всю її в етнографічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами і засвоїти собі те знання твердо ....” 22, 406 – 407 Видатний мислитель присвятив своє життя пізнанню України, опрацюванню політичної програми її визволення і розбудови. Поему І.Франка „Мойсей” (1905) можна розглядати як політичний заповіт і вершину його ідейно-політичних поглядів.
Великий внесок до розробки наукових засад ідеї соборності України належить Михайлу Грушевському — найколоритнішій фігурі в українознавстві кінця ХІХ – початку ХХ ст. У своїх численних працях, зокрема в: „Загальній схемі руської історії і справі раціонального укладу історії східного слов’янства”, багатотомній „Історії України – Русі”, „Очерках истории українського народу”, „Ілюстрованій історії України”, „Історії української літератури” та ін. вчений репрезентує українство в історичному процесі як єдине ціле, незважаючи на територіальну роздільність і деякі етнографічні особливості.
Український народ втілює логічний зв’язок усіх поколінь і періодів своєї історії. Народ-нація, його інтереси і бажання слугували центральною ланкою соціального, політичного, економічного, релігійного, культурного життя. Об’єднуючою ідеєю усіх наукових дискурсів М.Грушевського стала принципово нова схема руської історії, побудована на територіальній, економічній, культурній єдності українства, його окремішності та самобутності. “Історія України – Русі” не тільки давала синтез знань про історію, етногенез, культуру і побут українського народу, справляла потужний вплив на національну свідомість українців, але й, за словами відомого історика В.Герасимчука, кристалізувала і кристалізує провідні форми нашого життя і політики, пояснюючи і відтворюючи почуття спільності матеріальних та ідейних інтересів на всіх просторах України як колись, так і тепер. Знання про Україну викладались у всьому багатстві її цілісності, починаючи від території, клімату, рельєфу, розселення українців та їхніх пращурів, обрядів, моральних настанов, промислів, зовнішніх впливів і закінчуючи історією змагань українського народу за волю і незалежність. На підставі концепції української історії М.Грушевського поступово утверджувалось наукове українознавство, прогнозувалось майбутнє нації.
Надзвичайно важливою для зміцнення єдності українського народу була науково-організаційна діяльність М.Грушевського. Його учень, В.Герасимчук підкреслював, що, завдяки безпосередньому впливу М.Грушевського, найталановитіші молоді люди почали заняття наукою, звертаючи свою увагу на те, щоб „відповідність нації скріпити новим капіталом науково – ідейної праці”. Своїми розвідками М.Грушевський дав могутню інтелектуальну зброю українській нації, мислитель переконливо довів безперервність українського історичного процесу, „нові змагання Наддніпрянської і Галицької України звів в одно русло. Він великим історичним словом і своїм авторитетом все ослаблював витворюваний чужими владами партикуляризм, а противно скріплюючи патріотизм, єднав перетяті кордоном частини в один живий організм. Як конечний вислів цієї єдності мусіло прийти також з’єднання всієї нації в одне державне тіло” 23, 2.
Товариство імені Т.Шевченка, головою якого з 1894 року по 1914 рік був М.Грушевський стало живим втіленням ідеї єднання всіх українських земель, справжнім вогнищем наукового і літературного життя українців. Головне завдання Товариства полягало в тому, щоб використати сприятливіші умови для національно-культурної праці в ім’я всієї України. Це дало підстави розглядати недавно відсталу Галичину, як „український П’ємонт”. Згодом М.Грушевський констатуватиме перетворення західного краю на духовний і культурний центр української землі, на „духовну фабрику, де виковується українська культура для цілої соборної України” 24, 180 – 181. До цього слід додати, що потенціал західноукраїнських науково-літературних і просвітницьких інституцій забезпечувався зусиллями усіх інтелектуалів.
Варто зазначити, що ґрунт для утворення Товариства був підготовлений тісними стосунками П.Куліша,О. Кониського, В.Антоновича, М.Драгоманова та ін. З галичанами Товариство від самого початку свого зародження набуло загальноукраїнського характеру, адже ідея його створення виникла у середовищі наддніпрянської інтелігенції. Велику роль у цьому відіграли М.Драгоманов, О.Кониський, колишній кирило-мефодієвець Д.Пильчиков, о. С.Качала, посол до галицького сейму і Державної ради зі Львова, М.Жученко та ін. Велику матеріальну допомогу для заснування Товариства надали східні українці. Левову частку його спонсорства взяла на себе землевласниця з Полтавщини – Є.Милорадович. Протягом усього періоду свого існування Товариство підтримувало тісні стосунки із наддніпрянським громадянством. НТШ пожертвувало 3000 крб. на будівництво пам’ятника Т.Шевченкові у Києві. У 1899 році члени Товариства одержали запрошення на участь в ХІ Археологічному з’їзді в Києві. Але з причин недопущення офіційного користування українською мовою у роботі з’їзду, делегація відмовилась від участі, опублікувавши лише у „Записках Наукового Товариства ім. Т.Шевченка” реферати і доповіді, призначені для читання на з’їзді. Делегати ХІІІ Археологічного з’їзду в Катеринославі 1905р. заявили протест, оскільки на форум не було запрошено делегацію від НТШ. Товариство своїми виданнями вшановувало науковців, громадських діячів, письменників Східної і Західної України, оприлюднило спеціальні збірники „Записок” на честь ювілейних дат наукової діяльності В.Антоновича, І.Франка, Ю.Целевича та ін. Стоячи на службі національної науки, Товариство через діяльність комісій, видання наукових збірників, джерелознавчу роботу об’єднувало дослідницькі сили обох частин України, стимулюючи розвиток українознавства як комплексної наукової думки, репрезентуючи майже всі її складові. Членами НТШ були видатні українські вчені В.Антонович, І.Кревецький, М.Кордуба, І.Крип’якевич, І.Пулюй, І.Джиджора, І.Горбачевський та ін.
Об’єднання на ниві українознавства сприяло національно-культурному пробудженню українців на теренах Східної та Західної України. Прикладом наукового єднання українців східних та західних регіонів стала організація роботи „Літературно-наукового вісника” за редакцією М.Грушевського, І.Франка, О.Маковея, О.Борковського. Його метою було згуртувати наукові і літературні сили українців та активізувати літературний процес. Програма журналу осмислювалася з урахуванням інтересів і прагнень передової української інтелігенції виходити за межі місцевої проблематики, виводити свої здобутки на загальноукраїнські простори, утверджувати ідею єдності українства. Слід підкреслити, що ці завдання часопис виконував гідно. Леся Українка, Олена Бджілка, С.Єфремов та ін. активно співпрацювали з редакцією журналу. Львівський щоденник „Діло” у 1907 році зазначав: „Органом, у котрім відбивається спільнота цілого нашого народу по цім і по тім боці кордону в теперішніх обставинах – є один-одинокий „Літературно-Науковий Вісник”. До нього мусить звертатися кожний, кому залежить на збереженні і скріпленні національної свідомості, хто хоче користатися з найсерйозніших творів української літератури і публіцистики та вдержати контакт з українською науковою творчістю. „Літературно-Науковий Вісник” є тепер справді єдиним всеукраїнським органом” 25, 231.
Не тільки творча спадщина, але і вся громадська та організаційна діяльність М.Грушевського була проникнута ідеєю соборності України. Віддаючи багато сил Галичині, він постійно дбав про Придніпрянщину. В 1905 р. видання „Літературно-Наукового Вісника” було перенесено до Києва, а з 1907 у Києві розпочалася робота Українського Наукового Товариства (УНТ). Протягом 1905 – 1914 р. М.Грушевський оприлюднив серію науково-публіцистичних праць з актуальних проблем українського національного руху, його досвіду та перспектив. Окреслюючи завдання українства, вчений наголошував, що розраховувати слід на власні сили та ініціативу, як це раніше робила Галицька Україна, „десятиліттями тяжкої, мозольної праці створивши широку систему приватних інституцій наукових, просвітніх, економічних, політичних” 26, 175. У збірках „З біжучої хвилі”, „Наша політика”, „Освобождение России и украинский вопрос” він по-новому порушував проблеми української соборності, координації зусиль у середовищі самих українців. М.Грушевський бачив визволення і відродження України у всеукраїнському єднанні для досягнення спільних результатів з паралельним вирішенням місцевих потреб. Спільним східноукраїнським і галицьким проблемам присвячена його стаття „Галичина і Україна”(”З біжучої хвилі”), в якій розглядались стосунки між Галичиною і Наддніпрянською Україною. Певне роз’єднання між східними та західними землями України ґрунтувалося на реаліях їх підневільного перебування у складі двох імперій, на специфіці політичних, культурних традицій, місцевих звичаях. Концентрація всіх національних сил усіх частин етнічної території була в інтересах українського руху. Учений вказував на необхідність розвитку в українців почуття єдності, солідарності, близькості, а не роздмухування відмінності, що може привести до нового відчуження, культурного і національного протистояння. За М.Грушевським стратегічним напрямом українського руху, мало стати підпорядкування часткового цілому. Галичина, яка раніше була лише духовною фабрикою для України, покликана йти до неї загалом. При цьому він досить суворо і об’єктивно аналізував недоліки суспільного життя у східних регіонах, вказував на млявість роботи, брак енергії та наполегливості. Водночас говорилося про перегини на галицькому ґрунті: нестача принциповості, опортунізм, схильність до малих справ, захоплення завданнями конкретного часу на шкоду спільній великій справи 27, 180 – 181. Єдиним порятунком загальноукраїнської справи М.Грушевський бачив у всеукраїнському єднанні – „тісне єднання всіх частин української землі і підпорядкування всіх різниць, які їх ділять, спільній і єдиній цілі – національному розвоєві, являється кінець кінцем не тільки бажаним само для себе – ідеально, так би сказати, але й для потреб місцевого життя її частин, для її ближчих цілей і завдань” 28, 56.
Всеукраїнського характеру набула організація літніх курсів з українознавства, які проводились з ініціативи М.Грушевського. За його задумом, вони мали стати першим кроком до заснування окремого українського університету у Львові. В 1903р. Історико-філологічна секція запропонувала організацію публічного курсу з археології для галичан, а в 1904р. проводились наукові курси для галичан та наддніпрянських українців, програма яких охоплювала такі дисципліни: історія України, історія української літератури, історія культурного руху в Галичині, історія України у контексті Західної Європи, мовознавство, природничі науки, антропологія, етнографія, етнологія та ін. 29, 103 – 111.
Таким чином, ідеї та традиції соборності, що мали тисячолітню історію, набули нового звучання і наукового окреслення в українознавчих дослідженнях кінця ХІХ – початку ХХ ст. Вагомий внесок у наукове осмислення української соборності належить спадщині таких Великих українознавців, як М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський та ін. Саме поняття соборності, з плином часу, трансформувалось і збагатилося. Воно стало трактуватися як територіальна і етнічна цілісність не лише Галичини і України, а й усіх етнічних українських земель. Стратегічною метою українства стала боротьба за національне визволення і єдність не тільки в межах територіальних кордонів, але й духовна, культурна, інтелектуальна, політична, економічна цілісність всього українського народу. Це завдання й сьогодні залишається актуальним як для суспільства, так і для українознавства.

Література:
1. Див.: Кармазина М.С. Ідеї державності в українській політичній думці (кінець ХІХ – початок ХХ ст.) – К., 1998; Коцур А. Ідея державності в історичній думці та суспільно-політичному житті України кінця ХVІІІ –  початку ХХ ст. – Чернівці, 2000; Левенець Ю. Теоретико-методологічні засади української суспільно-політичної думки: проблеми становлення та розвитку. – К., 2001; Калакура Я. Українські історики на шляху до соборності національної історіографії Вісник КНУ ім. Т. Шевченка. Серія історія. – 2001 – №54; Кононенко П., Кононенко Т. Український етнос: ґенеза і перспективи. – Обухів, 2003; Юрій М. Соціокультурний світ України. – К., 2004 та ін.
2. Павлик М. Смерть і похорони М.П.Драгоманова. У кн.: Драгоманов М. Документи і матеріали. Упоряд. Г. Болотова. – Львів, 2001.
3. Ріпецький Ст. Іван Франко і Михайло Драгоманів. У кн. Ріпецький С. Михайло Драгоманів в оцінці визначних українських громадян – Нью-Йорк, 1967.
4. Дорошенко Д. Драгоманів і українська історіографія. У кн. Драгоманівський збірник під редакцією В. Сімовича. – Прага, 1932.
5. Драгоманов М. Исторические песни малорусского народа с объясненями Вл. Антоновича и М. Драгоманова // Драгоманов М. Вибране. – К., 1991.
6. Драгоманов М. Переднє слово до „Громади” 1878 року // Драгоманов М. Вибране.
7. Там само.
8. Драгоманов М., Павлик М., Подолинський С. Програма „Громади”. // Драгоманов М. Вибране.
9. Лисяк-Рудницький І. Із Драгоманівських студій // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1 К., 1994.
10. Павлик М. Михайло Драгоманів і єго роля в розвою України. Львів, 1907.
11. Драгоманов М. Чудацькі думки про українську національну справу // Драгоманов М. Вибране.
12. Драгоманов М. Автобіографія. Вибрані твори. Т. 1, Прага, Нью-Йорк, 1937.
13. Ріпецький С. Іван Франко і Михайло Драгоманів // Ріпецький Ст. Михайло Драгоманів в оцінці визначних українських громадян.
14. Драгоманов М. Антракт з історії українофільства // Драгоманов М. Вибране.
15. Драгоманов М. Турки внутренние и внешние // Драгоманов М. Вибране.
16. Цегельський Л. Всесвітній соціальний рух і українська національна справа // Молода Україна. – Львів, 1900. – Ч. 6.
17. Бачинський Ю.Україна irredenta // Берлін, 1924.
18. Дорошенко Д. Розвиток науки українознавства у ХІХ – на початку ХХ століття та її досягнення. К., 1924. – С. 3
19. Франко І. Скільки нас є. // Зібр.творів у 50-ти томах. – Т. 44. Кн. 2.
20. Франко І. Ми в Європі. // Т. 46. – Кн. 2.
21. Франко І. Поза межами можливого. // Т. 45.
22. Франко І. Одвертий лист до галицької молодежі. // Т. 45.
23. Герасимчук В. Михайло Грушевський як історіограф України. // ЗНТШ. Т. CXXXIII. – Львів, 1922.
24. Грушевський М. Галичина і Україна. Націоналізм. Антологія. – К., 2000.
25. Діло – 1907. – Цит. за: Михайло Грушевський. У 110 роковини народження. 1876 – 1976 // Записки НТШ. Нью-Йорк – Париж – Сідней – Торонто. – 1978.
26. Єфремов С. На сторожі національної гідності. До характеристики публіцистичної діяльності професора М. С. Грушевського // Український історик. – 1995. – № 1 – 4.
27. Грушевський М. Галичина і Україна.// Націоналізм. Антологія. – К., 2000.
28. Грушевський М. З новорічних думок. // ЛНВ. – 1910. – №1.
29. Грушевський М. Українсько-руські наукові курси // ЛНВ. – 1904. – Т. 27.