Проблема етногенезу українців в українознавчих дослідженнях кінця ХІХ – початку ХХІ століть

Потреба пізнати свою історію, з’ясувати своє прадавнє коріння завжди була притаманна людям незалежно від епохи та часу їх проживання. Ще у «Повісті минулих літ» Нестор Літописець ставить сакраментальні питання – «Звідки пішла Руська Земля, хто в ній першим почав княжити, як Руська Земля постала є?» – і намагається відповісти на них. Дослідження утворення й етапів розвитку українського етносу  завжди на часі, але після отримання Україною незалежності набуває особливої актуальності. Поява протягом останніх років великої кількості наукових та науково-популярних праць з проблеми українського етногенезу спричинила необхідність аналізу цих досліджень, а також розглянути під новим кутом зору й дослідження ХІХ та ХХ століть.
 Для вирішення складної наукової проблеми походження українського народу необхідно залучати результати досліджень різних наук: археології, етнології, лінгвістики, історії тощо. Тому дослідження саме в українознавчому ключі є доволі перспективними, бо українознавство як синтетична інтегративна наука, що розглядає українців та Україну як цілісність, дає можливість застосовувати та використовувати усі надбання гуманітарних наук і досліджувати проблему походження українського народу комплексно і всебічно.
Дослідженню походження українського народу багато уваги приділяв видатний діяч української гуманітарної науки кінця ХІХ – 1-ої половини ХХ ст. М. Грушевський. Найголовнішою його працею стала багатотомна «монументальна аналітично-синтетична» [6, 17] «Історія України-Руси». В основу «Історії України-Руси» він поклав самобутню схему українського історичного процесу, яка доводила цілісність та тяглість українського історичного процесу, безперервність і нерозривність української історії від її ранньої доби, через середньовіччя аж до нового періоду історії України, показувала, що «український історичний процес охоплював цілість діяння і життя українського народу на його території від найдавніших часів до доби Грушевського» [6, 19].
Основним завданням М.Грушевського стає довести окремішність української народності від інших східнослов’янських народів, індивідуальність і неповторність «української людності», яка, на  його думку, виявляється, не тільки в побуті, матеріальній і духовній культурі, у відносинах родинних і суспільних, а й у антропологічних (будова тіла) і психофізичних (склад індивідуальної вдачі) рисах. І саме ці «психофізичні й культурні прикмети, що мають за собою більше або менше поважну історичну давність – довгий процес розвою зовсім виразно «…зв’язують в національну цілість поодинокі ґрупи української людности супроти иньших таких цілостей і роблять з неї живу національну індивідуальність, нарід, з довгою історією його розвою» [7, 6].
Головними творчими силами у формуванні та розвитку українського народу М. Грушевський вважає територію і народність. Він зазначає, що саме «…під впливом території, її фізичних прикмет і культурних впливів в які вводила вона свою людність, довершується сформованнє з сих племен окремої етноґрафічнокультурної одиниці, яку мислимо собі як український нарід» [7, 8].
Правітчизною нашого народу М. Грушевський називає Середнє Подніпров’я, наголошуючи, що під час великого слов’янського розселення усі східнослов’янські племена, які входять до складу українського народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію України. Саме від цього часу науковець починає відлік історії українського народу. Отже, М. Грушевський надає особливого значення у формуванні українців як етносу саме великому слов’янському розселенню V–VII століть. А порогом історичних часів для українського народу вчений вважає ІV ст. нашої ери. До цього, на його думку, український народ варто розглядати як частину слов’янської групи. Він вважає, що племена південної групи східнослов’янських племен – поляни, сіверяни і дреговичі – стали основою для формування в подальшому українського народу. А перші початки українського народу ми бачимо, на думку М. Грушевського, ще в племені антів, яке займало питомо українські землі між Дністром і Доном.
Таким чином, саме М. Грушевського ми можемо вважати основоположником сучасної ранньосередньовічної теорії походження українського народу, яку в наш час успішно розвивають археологи та мовознавці.
У післявоєнний період дослідженням проблеми українського етногенезу займався визначний український вчений В. Петров. Його книга «Походження українського народу» стала однією з найважливіших праць в галузі археології повоєнного періоду [14]. Вперше вона була видана за кордоном, у Німеччині, де на той час перебував учений, і вже перевидана в Україні після розпаду Радянського Союзу, у 1992 р. Те, що ця книга побачила світ саме за кордоном дозволило вченому вільно викласти свою позицію з приводу давньоруської народності і загострити увагу діаспорних та іноземних вчених на проблемі українського етногенезу.
У кінці 60-х років ХХ ст. М. Брайчевський, якому було тісно в рамках офіційної теорії давньоруської народності, спробував по-новому поглянути на проблему українського етногенезу і вивести її на рівень теоретичного узагальнення. У своїй монографії «Походження Русі», яка вийшла у 1968 р. [5], автор констатує, що в радянській науці не існує розробленої і загальноприйнятої теорії етногенезу, і намагається розробити загальну концепцію етногенічного (етногенетичного) процесу, яка б могла бути покладена в основу дослідження проблеми походження кожного окремо взятого слов’янського народу (українського, російського, білоруського). У розділі «Теоретичні засади етногенічних студій» монографії він формулює теоретичні основи власної концепції етногенезу. Наукова монографія М. Брайчевського «Походження Русі» була особливо актуальною, хоча пануюча на той час ідеологія не дала вченому можливості повністю розкрити свої погляди та викласти власну концепцію найбільш адекватно, але початок було закладено.
Розпад Радянського Союзу та народження незалежної Української держави дали поштовх до появи нових досліджень, присвячених проблемі етногенезу українців. Так, одним з найбільш помітних серед праць останніх років є дослідження В. Барана «Походження українського народу», в якому вчений розкриває процеси зародження, формування та розвитку українського етносу. Погоджуючись в основному з гіпотезою М. Грушевського, що предками українців можна вважати наддніпрянський союз східних слов’ян, В. Баран на основі сучасних археологічних досліджень суттєво уточнює і розширює теорію М. Грушевського [3, 212].
Схематично етногенез українського народу, на переконання В. Барана, можна зобразити так:
І. Слов’яно-венедський період (рубіж ер – ІV–V ст.).
1. Зарубинецька культура (слов’янські елементи) (ІІІ-І ст. до н.е. – І ст. н.е.).
2. Пізньозарубинецька культура – наступниця Зарубинецької (І–ІІ ст. н.е.).
3. Волино-Подільська культура. Утворилася як синтез пам’яток Зарубинецької, Пшеворської та деякою мірою Липицької культур (І–ІІ ст. н.е.).
4. Черняхівська культура (слов’янські елементи). Утворилася на основі синтезу пам’яток Волино-Подільської та Пізньозарубинецької культур (ІІ–V ст. н.е.).
5. Київська культура. Утворилася на основі пізньозарубинецьких пам’яток у синтезі з пшеворськими (кінець II – початок III – cередина V ст. н.е.).
II. Раннє середньовіччя – V–VII ст. н.е.
1. Празько-Корчацька культура склавинів. Утворилася на основі слов’янських елементів Черняхівської культури, можливо, у незначній мірі і Пшеворської (V–VІІ ст. н.е.).
2. Пеньківська культура антів. Утворилася на основі слов’янської частини Черняхівської культури Лівобережжя типу Хлопкова-Боромлі та елементів Київської культури (V–VІІ ст. н.е.).
III. Слов’яни напередодні утворення Київської Русі VІІІ–Х ст.
1. Райковецька культура – наступниця Празько-Корчацької культури (дулібо-волинський племінний союз, у який входили племена волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, хорватів).
2. Роменська культура. Склалася на основі пеньківських старожитностей антів у поєднанні з пам’ятками празько-корчацької і колочинської культур. Ця культура охоплювала плем’я сіверян.
IV. Період Київської Русі та період після її розпаду.
Отже, племена склавинів, представлені Празько-Корчацькою культурою, та антів, представлених Пеньківською культурою, «інтегруються і в межах українського лісостепу утворюють етнокультурний симбіоз, представлений у VІІІ–Х ст. Райковецькою і Волинцівсько-Роменською культурами. Останній стає основою зародження української народності» [3, 310]. Розпад Київської Русі, що остаточно визначився після монголо-татарської навали, призвів до відокремлення та завершення формування білоруського, російського та українського народів. Таким чином, на думку В. Барана, «інтеграція антів і склавинів, їхнє велике розселення та перегрупування приводять до виникнення, а потім і до відокремлення тієї групи східнослов’янських племен, що в майбутньому склали основу для утворення українського народу» [3, 311].
Проблемою походження українського народу активно займається й відомий український археолог Л. Залізняк. В одній із перших своїх праць – «Походження українського народу» (1995) – вчений виділяє чотири концепції походження українців: пізньосередньовічну, києворуську, ранньослов’янську і трипільсько-арійську [8, 311]. Пізніше він пише про три головні версії походження українського народу: трипільсько-арійську, ранньосередньовічну та пізньосередньовічну [9, 223; 10, 12]. Автор аналізує всі концепції і подає широку історіографічну довідку про створення та розвиток кожної з них. Найбільш переконливою та науково аргументованою він вважає ранньосередньовічну версію походження українців [10, 33], бо вона відповідає вже згаданим загальним закономірностям етногенезу в помірній смузі Європи. Узгоджуючи етногенез українців з цими універсальними законами, Л. Залізняк так змальовує процес виникнення та становлення українського народу: «… безперервність етнокультурного розвитку на українських етнічних землях між Карпатами, Прип’яттю та Київським Подніпров’ям, як і на землях інших великих європейських етносів, що знаходилися в зоні впливу Римської імперії, простежується з раннього середньовіччя, а саме з кінця V ст. Дані археології, мовознавства, антропології, письмові джерела переконливо свідчать про тяглість, неперервність розвитку в Північно-Західній Україні одного етнічного організму від дулібів, склавинів та антів до сучасних українців. Археологічними відповідниками згаданих племен є празька та пеньківська культури V–VII ст., які трансформувалися в праукраїнські літописні племена волинян, деревлян, полян, білих хорватів, уличів, тиверців Північно-Західної України (лука-райковецька культура VІІІ–ІХ ст.). Остання була безпосереднім генетичним підґрунтям Південної Русі. Її людність складалася з 7 споріднених праукраїнських літописних племен, що на кінець X ст. стрімко інтегрувалися у відносно єдиний народ. Саме цей середньовічний етнос створив державу Русь, яка швидко трансформувалася в ранньосередньовічну імперію, що в X–XIII ст. здійснювала потужну експансію в безмежні лісові простори півночі Східної Європи. Внаслідок колонізації праукраїнським Києвом балтських та фінських племен лісової смуги Східної Європи постали молоді балто-руські (білоруси, псково-новгородці) та фіно-балто-руські (росіяни) етноси» [9, 238].
Проблему походження українського народу досліджує у своїх працях і відомий український етнолог В. Балушок. На думку науковця, вивчення етногенезу будь-якого народу необхідно розпочинати з формулювання основних критеріїв, які можуть допомогти у дослідженні часу появи етносу та етапів його становлення. Він вважає, що для висвітлення проблеми найкраще підходить теорія етносу і особливо концепція етнічного, як специфічно людського, соціокультурного механізму адаптації до певних природних і соціальних умов [1, 30]. Вона виявляється в: 1) наявності відповідної етногенетичної ніші; 2) етнокультурних відмінностях, що виконують етнодиференціюючу роль; 3) усіх можливих проявах етнічної самосвідомості, в тому числі на побутовому рівні; 4) наявності чіткого загальноприйнятого ендоетноніма (самоназва етносу), сприйнятого всіма соціальними верствами і на всій етнічній території [2, 12].
Етногенез розпочинається тільки тоді, стверджує вчений, коли наявне утворення, яке називається «етногенетичною нішею». Під останньою він розуміє «локальний регіон земної ойкумени, що виділяється з-поміж інших аналогічних регіонів за своїми природно-географічними (рельєф, клімат, флора і фауна, водний режим тощо), а також соціальними (сформована упродовж тисячоліть, як правило, багатоетнічним місцевим населенням, традиція взаємодії з природним середовищем і спосіб життя) характеристиками і який, будучи об’єднаний єдиною мережею комунікацій, у тому числі інформаційних, становить певну цілісність» [1, 31]. Вчений зазначає, що ніша «…виступає причиною формування етнічної культури, відмінної від культур населення сусідніх аналогічних ніш» [1, 32]. Зародження у місцевої людності етнічної самосвідомості відбувається внаслідок усвідомлення цією людністю своєї відмінності від сусідніх людських популяцій та власної єдності. Отже, етнічна самосвідомість є основним показником появи етносу.
На його думку, природна основа етногенетичної ніші українців сформувалася 8–10 тис. років тому, після відходу останнього льодовика. Основою української етногенетичної ніші він вважає лісостеп та зауважує, що крайні південні і південно-східні степові райони України спочатку не входили до її складу. Завершенням її формування В. Балушок вважає рубіж ІІІ–IV чвертей І тис. н. е. До того часу на цій території в основному завершується розселення слов’ян та асиміляція ними місцевого населення, причому слов’янами були засвоєні тисячолітні культурні надбання аборигенів. На території даного регіону з’являються також політичні утворення: союзи антів, склавинів, дулібів, завдяки чому він об’єднується мережею торговельно-економічних зв’язків. Але все ж таки в цей період субніші окремих «племен» продовжували зберігатися, і це пояснюється не стільки етнокультурними відмінностями, скільки слабкістю розвитку комунікаційних систем в епоху середньовіччя. Отже, на думку вченого, говорити про початок етногенезу українського народу можна лише після завершення формування власне української етногенетичної ніші.
На момент утворення Київської Русі на слов’янських землях України виникає етнокультурна (системи землеробства, знаряддя, ремесла, типи поселень, житла, хатнє начиння тощо), етноконфесійна, етнолінгвістична, етнополітична метаетнічна спільність, до якої входили племена полян, уличів, тиверців, волинян, певною мірою деревлян і частково сіверян та дреговичів. Усі вони були окремими етносами в її складі. Слов’янське населення, що складало дану спільність за названими параметрами, відрізнялося від слов’янського населення на територіях Росії і Білорусі. Як зазначає В.Балушок, перші прояви спільної протоукраїнської метаетнічної самосвідомості слов’янського населення на території України зображені в «Повісті временних літ» у формі етноцентричного зображення київським літописцем «племені» полян (поляни, зокрема, показані як найкультурніші та найрозвиненіші, протиставлені слов’янським племенам на землях Росії й Білорусі і сприймаються як «чужі», а південно-західні племена – як «свої»).
Етногенетичний процес на українських теренах, як і на територіях сусідніх Росії і Білорусі, було загальмовано утворенням в кінці ІХ–Х ст. Київської Русі, яка об’єднала все слов’янське населення Східної Європи, тим самим знівелювавши дію окремих (української, російської та білоруської) етногенетичних ніш.
В.Балушок зауважує, що внаслідок розпалу в ХІ–ХІІ ст. удільної роздробленості знову активізувалася дія колишніх племінних субніш. На їх основі, але з деякою корекцією, виникають земельні етноси, що відповідали основним землям-князівствам. Такими на території України були: Руська (складалася з Київського і Переяславського князівств), Володимирська (Волинська), Галицька, Чернігівська (виділилася з Руської Землі в середині ХІ ст.), невелика Болохівська, а також південні райони Турівської та західні райони Сіверської земель. Відповідно тут фіксуються такі земельні етноси: кияни-руси, володимирці-волинці, галичани, чернігівці, спільнота болохівців, а також південна частина турівців і західна частина сіверян-севрюків. Останні дві спільноти взяли участь в етногенезі білорусів і росіян. Самосвідомість (самоідентифікація) земельних етносів проявлялася у відповідних етнонімах, власних інтересах, ворожості до інших аналогічних спільнот, певному етноцентризмі. Ці етноси складали спільноту, яку можна визначити як українську метаетнічну. Проте з децентралізацією Давньої Русі усе більше проявляється дія української етногенетичної ніші. У кінці ХІІ ст. спочатку хаотичне суперництво князів на українських землях вилилося в певну систему, яку М. Брайчевський характеризує так: «На території Південної Русі виразно намітилася політична колізія, яка найяскравіше заявила про себе напередодні монгольської навали: виявлення в межах майбутньої України двох політичних інтеграційних центрів – західного (Галичина і Волинь) і східного (Чернігів). Ці два епіцентри впродовж кінця ХІІ – першої половини ХІІІ ст. вели між собою боротьбу за те, щоб очолити об’єднувальні тенденції у межах усієї Південної Русі. [...] Головними речниками цих тенденцій виступали волинська і чернігівська династії князів – Романовичі і Ольговичі, що являли собою найбільш серйозних претендентів на фундаторів української держави» [3, 192]. Ця боротьба між південноруськими князями за Київ, а відтак за владу над усіма землями Південної Русі, і об’єднувала фактично всі південноруські землі. Отже, у цей час тут формується нова етнополітична спільність. Поява на землях Південної Русі окремої етнополітичної спільності веде до формування загальнопівденноруської системи комунікацій та народження загальнопівденноруської етнічної еліти. І це призводить до «поширення в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. на всіх південноруських землях етноніма «русь» (у множині) / «русин» (в однині), як самоназви» [2, 20]. Виникнення єдиного ендоетноніма на всіх південноруських землях у кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст. засвідчує «про завершення формування тут єдиного етносу» [2, 20]. Етнонім «русин» зберігався як єдина самоназва для всього українського населення аж до 1-ої половини ХVIII ст., на західноукраїнських – до середини ХХ ст.
Таким чином, робить висновок вчений, «етнос, який виникає на землях Південної Русі в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., є саме українським, але він тоді мав інший етнонім» [2, 21].
Досліджують проблеми українського етногенезу також відомі вчені-українознавці – Петро Кононенко і Тарас Кононенко. У 2003 р. вони видали монографію «Український етнос: генеза і перспективи» [12]. Автори монографії поставили собі завдання знайти відповіді на такі сакраментальні питання: «Хто ми, українці? Який наш справжній шлях? Чому така доля? Яке майбутнє, яка місія в процесі глобальної взаємодії народів?» [12, 3]. І відповісти на них, як постійно наголошують вони самі, можна тільки завдяки комплексно-системному підходу до проблеми, «бо лише завдяки його універсальності можна було поєднати практику з теорією…» [12, 41]. А володіння методологією «комплексного сприйняття речей» дає можливість співвідносити Космос і етнос як систему і підсистему, де «етнос міг ще виступати … і як самодостатня міні-система та мати свої підсистеми» [12, 42]. Тобто вирішити проблему генези українського етносу можливо лише тільки в рамках українознавчої парадигми та за допомогою принципів, а саме: принципу системності, історизму, науковості та інтегративності знань, об’єктивності, всебічності, наступності (спадкоємності), світоглядності [13, 19; 11, 23], і методів, зокрема «аналізу й синтезу; поєднання вітчизняного й зарубіжного досвіду; індукції і дедукції; єдності професіоналізму й патріотизму, знання і любові; постійного співвідношення матеріалів (досвіду) різних концентрів українознавства» [13, 19], українознавчої науки. Саме українознавство, яке є «цілісною системою наукових та інтегративних знань про Україну і світове українство як цілісність, як геополітичну реальність, що розвивається в цілісності простору й часу» [13, 17], «передбачає систему наукових досліджень з історії (генезу) етносу, природи, мови, нації, держави, культури, міжнародних відносин українців, отже, їх – як історично-космічний феномен з власною долею і суверенністю та ментальністю, а головне в цілісності» [13, 15].
Коли ж і де формується український етнос? Намагаючись дати відповіді на ці питання, П. Кононенко і Т. Кононенко аналізують праці відомих істориків, археологів та антропологів ХІХ ст. (М. Грушевського, В. Щербаківського, В.Антоновича, Х. Вовка, В. Хвойки, М. Максимовича) та сучасних дослідників (В. Барана, В. Сніжка) і приходять до таких висновків:
1. Українська праісторія – це праісторія племен Подніпров’я. Землі Середнього Подніпров’я ще в найдавніші періоди були заселені автохтонами. Ці автохтони, природно, – праукраїнці. З праісторичних часів автохтони ніколи не полишали своєї Землі [12, 39].
2. Основа українського етносу – праслов’янська. Але особливості геополітичного розташування Українського терену: «через праукраїнську землю пролягали надзвичайно важливі для всіх континентів магістралі «із Варяг у Греки» та з Європи до Індії…» [12, 39–40], його «кліматичні та природні особливості постійно провокували інші племена на ці землі…», і тому «через пра-пра-Україну проносилися вали переселень десятків народів, а це неминуче спричиняло асиміляційні процеси» [12, 40]. Зберігаючи ядро українського етносу, його праслов’янську основу, «… наші пра-пра-предки вбирали в своє єство домішки ядранської, арменоїдної, нордичної рас…» [12, 40], але «… ті зовнішні додатки, по-перше, не стали домінуючими в якомусь одному просторі (місці) та, по-друге, не змінили ядра етносу – його праслов’янської основи. Домішки тільки збагатили генотип етносу-нації, надали йому і фізичної, й культурно-психічної універсальності» [12, 40].
3. Слов’янська і племінна належність ранньосередньовічних слов’янських культур V – VII ст. н.е. вперше однозначно визначається писемними джерелами (римськими авторами Плінієм Старшим, Тацітом і Птоломеєм). Автори зазначають, що «реальними феноменами питомо української цивілізації, свідченнями якої є п’ять груп пам’яток, стали у V – VІІ або VІ –VІІ ст. Празько-Корчацька та Пеньківська культури. Деякі фрагменти з цих культур належать історичним венедам, склавинам та антам. Чи не найпоширенішою була Празько-Корчацька культура, поселення якої займало територію від Прип’яті і Середнього Дніпра до Дунаю, а на Північ від Карпат – Середнє та Верхнє Подніпров’я» [12, 68–69].
Таким чином, аналізуючи погляди названих вчених на проблему походження українського етносу, можна констатувати:
– Л. Залізняк згрупував погляди вчених у три основні концепції, або теорії, походження українського народу, а саме: трипільсько-арійську, ранньосередньовічну та пізньосередньовічну. Найбільш переконливою та науково аргументованою він вважає ранньосередньовічну версію походження українців, згідно з якою появу українського етносу ми можемо віднести до V–VII ст. н.е.
– М. Грушевський, основоположник ранньосередньовічної теорії походження українців, вважає антів безпосередніми предками українського народу, особливого значення у формуванні українців надає великому слов’янському розселенню V–VII століть, під час якого усі східнослов’янські племена, які входять до складу українського народу, опанували майже всю теперішню етнографічну територію України.
– В. Баран, погоджуючись в цілому з гіпотезою М. Грушевського, суттєво уточнює і розширює теорію її, врахувавши у своїх працях новітні археологічні та лінгвістичні дослідження. Безпосередніми предками українського народу, на його думку, були племена склавинів, представлені Празько-Корчацькою культурою, та антів, представлених Пеньківською культурою, які інтегруються і в межах українського лісостепу утворюють етнокультурний симбіоз, що і стає основою для формування українського народу.
– В. Балушок вважає основним критерієм появи етносу існування етнічної самосвідомості, що проявляється в існуванні єдиного ендоетноніма. Виникнення єдиного ендоетноніма «русин», що зберігався як єдина самоназва для всього українського населення аж до 1-ої половини ХVIII ст. (на західноукраїнських – до середини ХХ ст.) на всіх південноруських землях у кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., засвідчує про завершення формування тут єдиного етносу. Таким чином, на думку вченого, етнос, який виникає на землях Південної Русі в кінці ХІІ – на початку ХІІІ ст., можна назвати українським, хоча він тоді мав інший етнонім.
– Згідно з поглядами П. Кононенка і Т. Кононенка, українська праісторія – це праісторія племен Подніпров’я. Землі Середнього Подніпров’я ще в найдавніші періоди були заселені автохтонами. Ці автохтони, природно, – праукраїнці. З праісторичних часів автохтони ніколи не полишали своєї Землі.
Разом з тим слід зауважити, що проблема походження українського народу далека від остаточного вирішення. Попри велику кількість наукових праць з цієї проблематики, що вийшли за останні 18 років, науковців, які б займалися цією темою на належному фаховому рівні, небагато. Аналіз їх наукових праць переконує, що кожен з них веде власне дослідження, опираючись на здобутки тих напрямків знань, де вони є фахівцями. Існує необхідність комплексних підходів до висвітлення цієї проблематики, саме тому розв’язання її за допомогою надбань українознавчої науки як комплексної синтетичної дисципліни є надзвичайно актуальним.

Література

1. Балушок В. Концепція етногенетичних ніш і її значення для вивчення походження народів світу // Народна творчість та етнографія. – 2003. – № 1–2. – С. 29–35.
2. Балушок В.Г. Етногенез українців: критерії появи етносу // Матеріали до української етнології. Збірник наукових праць ІМФЕ ім. М. Т. Рильського НАН України. – К., 2004. – Випуск 4 (7). – С. 10–22.
3. Баран В.Д. Давні слов’яни. – К.: Видавничий дім «Альтернативи», 1998. – 336 с.
4. Баран В. Д., Баран Я.В. Походження українського народу. – К.: ІМФЕ ім. М. Т. Рильського, 2002.
5. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – К.: Наукова думка, 1968.
6. Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934). У 50-ліття смерті. – [Б.м.]: Сучасність, 1986.
7. Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. І: До початку ХІ віка. – Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1954.
8. Залізняк Л. Л. Походження українського народу. – К., 1996.
9. Залізняк Л.Л. Походження українців очима науковців, політиків та фантастів // Збірник наукових праць Науково-дослідного інституту українознавства. – К., 2007. – Т. ХV. – С. 223–241.
10. Залізняк Л. Походження українців: між наукою та ідеологією: Популярне видання. – К.: Темпора, 2008.
11. Калакура Я. С. Історичні засади українознавства. – К., 2007. – 381 с.
12. Кононенко П.П., Кононенко Т.П. Український етнос: ґенеза і перспективи. Історичний нарис. – Обухів: ГНИП, 2003. – 519 с.
13. Кононенко П.П. Українознавство: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Міленіум, 2006. – 870 с.
14. Петров В. Походження українського народу. – К.: МП «Фенікс», 1992.