Римо-католицька церква в суспільному житті Волині у другій половині ХІХ – на початку ХХст.

Діяльність римо-католицької церкви була важливим фактором у збереженні і відродженні національної самобутності польської національної меншини на Волині в умовах русифікаторської, дискримінаційної політики російського самодержавства у досліджуваний період.
Пожвавлення національно-визвольного руху в Польщі на початку 60-х рр. ХІХ ст. призвело до посилення репресивних заходів царату проти католицизму. Чимало римо-католицьких священиків на Волині, що підтримували ідею відновлення незалежності Польщі, були репресовані. Так, за патріотичні проповіді у Горохівському костьолі Володимир-Волинського повіту 25 березня 1861 р., за розпорядженням волинського губернатора, був заарештований і відправлений до Києва ксьондз В.Громадський. На вимогу єпископа Луцько-Житомирської римо-католицької консисторії, священики повинні були суворо дотримуватись визначених правил щодо цензурування написаних проповідей [7, арк. 10, 11]. За керівництво політичною демонстрацією у м.Рівному 22 листопада 1861 р. був заарештований і засланий до м. Петрозаводська Оленецької губернії законовчитель місцевої гімназії, ксьондз К. Твардовський. Туди ж був засланий ксьондз В.Чешковський лише за те, що під час проповіді у Старокостянтинівському костьолі відмовився засудити дії А. Березовського, який 6 червня 1867 р. здійснив замах на життя імператора Олександра ІІ в Парижі.
Римо-католицькі священики брали участь у повстанні 1863 р., допомагали його учасникам, за що були жорстоко карані. Ксьондз Л. Малєвич був заарештований і засуджений до 12 років каторжних робіт на копальнях за підтримку повсталих поблизу с. Маньковець Заславського повіту. До 10 років каторги на Акатуєвських копальнях Нерчинської губернії був засуджений у лютому 1864 р. ксьондз П.Храневич за зберігання зброї та заклики до боротьби із самодержавством серед мешканців с.Киселівки Житомирського повіту [2, 92].
Документи архівів проливають додаткове світло на переслідування осіб римо-католицького віросповідання на Волині. Так, в описі таємних справ канцелярії волинського губернатора за 1875 – 1890 рр. зазначалась необхідність установлення нагляду за мирянкою Ганною Шпаковською тому, що вона відійшла від православ’я і попросила ксьондза В.Леснобродського хрестити її немовля. За римо-католицькими священиками нерідко встановлювався поліційний нагляд [6, арк. 137, 13 зв.]. Чинилися перепони виїзду ксьондзів до Росіъ [5, арк. 6]. Священикам не дозволяли здійснювати обряди поховання померлих католиків на православних місцевих кладовищах, часто заборонялося хрещення дітей за латинським обрядом, а також шлюби православних ыз католиками [6, арк. 144.].
Динаміку асиміляційних процесів серед поляків, здійснених російським царатом після повстання 1863 р. на Правобережжі наведено в таблиці.

Таблиця
Чисельність населення католицького віросповідання трьох губерній Правобережної України у 1862 – 1872 рр.
Роки Губернії
 Волинська Київська Подільська
1862
1863
1864
1865
1866
1867
1868
1869
1870
1871
1872 174994
-
175106
170858
170906
170614
155472
165472
-
180002
184339 76888
-
79434
81283
79232
79206
80043
83793
-
80863
82251 214398
228795
214599
206849
-
218580
217919
215185
-
221131
219197

Як видно з наведеної таблиці, саме у Волинській губернії відчутно зменшилась чисельність польського населення. У 1862 – 1864 рр. чисельність католиків тут залишалася сталою, однак у 1864 – 1868 рр. їх загальна кількість скоротилась на 19634 особи.
За дослідженням польського історика Л.Заштовта, найбільше скорочення польської людності простежується у таких повітах губернії: Житомирському (13308 осіб), Новоград-Волинському (2354 особи), Заславському (3632 особи в 1864 – 1865 рр.), Дубнівському (685 осіб), Рівненському (2460 осіб), Луцькому (1920 осіб у 1864 – 1865 рр.) і Володимир-Волинському (4729 осіб) [19, 244].
У 2-ій половині ХІХ ст., особливо на Волині, було закрито чимало римо-католицьких монастирів. Так, у 1865 р. київський, подільський і волинський генерал-губернатор віддав наказ про закриття Бернардинського монастиря св. Михайла Архистратига, жіночого монастиря кармеліток св. Йосипа Обручителя у Дубно [18, 147]. У 1866 р. була припинена діяльність чоловічого монастиря францисканців у Межиріччі Острозького повіту, у 1887р. – чоловічого монастиря капуцинів у Старокостянтинові, 1891 р. – ченців-реформаторів у Великих Дедеркалах Кременецького повіту. Після 1869 р. був ліквідований монастир тринітаріїв у Луцьку. Припинили існування жіночі монастирі у Луцьку: в 1863 р. – сестер-шариток (сестер милосердя) і в 1878 р. – сестер-бригідок [13, 171 – 173]; у 1884 р. – монастир кармеліток у м. Дубні, приміщення якого згодом було передано Хрестововоздвиженській православній церкві [6, арк. 144 зв.]. На початок ХХ ст. на Волині залишився лише один Бернардинський монастир у м. Заславі [13, 173].
Натомість, для утвердження панування російського православ’я як державної релігії, у 2-ій половині ХІХ ст. на Правобережній Україні було засновано багато православних братств. Серед них – у Волинській губернії Острозьке Кирило-Мефодіївське, засноване графинею Блудовою. За її ж сприяння в Острозі було відкрите “Жіноче вище імені графа Д. Блудова училище”, яке мало виховувати православно-релігійні та “патріотичні” почуття у майбутніх матерів. Засновані були також Яполотське братство в Рівненському повіті, Олександро-Невське в м.Радзивілові Кременецького повіту, Преображенське в м.Дубні, Хрестововоздвиженські братства в містах Луцьку і Старокостянтинові, Почаївське просвітницьке братство та ін. [17, 95 – 96].
Однак, незважаючи на репресії, релігійні запити католиків наприкінці ХІХ ст. задовольнялися краще, ніж у православних. Переконливою є така статистика: у 1886 р. на 1622244 православних припадало 11 монастирів, 1821 церква, 183 дзвіниці, а на 179446 католицького (польського) населення – 3 монастирі, 109 костьолів і 130 каплиць. Отже, на 800 православних припадала одна церква, а на 735 католиків один костьол або каплиця, культові будівлі православних були переважно дерев’яними, а у католиків — кам’яними [1, 286].
В губернії на 1920 тис. осіб православного віросповідання припадало 1860 православних храмів, тобто 1000 прихожан на один православний храм, тоді як на 200 тис. римо-католицького населення – 242 костьоли та каплиці, тобто 820 католиків мали можливість відвідувати латинський храм (1899 р.) [3, 365].
Переважаюча кількість римо-католицьких культових споруд по відношенню до незначного відсотка польського населення на Волині викликала незадоволення російських чиновників, зокрема П.Батюшкова. У доповідній записці, складеній ним на основі проведеної в 1-ій половині 1860-х років інспекції західних і південно-західних губерній Російської імперії, зазначалося, що костьоли, монастирі, каплиці були побудовані в краї з метою ополячення та окатоличення місцевих жителів [4, 10]. Отже, наприкінці ХІХ ст. римо-католики на Волині мали кращі умови для задоволення своїх духовних потреб, ніж православні миряни.
Римо-католицька церква, особливо на початку ХХст., виступала активним захисником польського населення в Південно-Західному краї. Однією з форм її впливу на населення була благодійна діяльність. Так, за постановою Волинського губернського присутствія, 20 вересня 1906 р. було зареєстровано Заславське римо-католицьке благодійне товариство, що мало своєю метою поліпшення матеріального і морального стану бідних римо-католиків м. Заслава і Заславського повіту. Волинське товариство взаємодопомоги римо-католицькому духовенству, зареєстроване 26 лютого 1907р., надавало матеріальну допомогу особам похилого віку та хворим ксьондзам [9, арк. 1, 2, 7; 8, арк. 26].
Житомирське римо-католицьке благодійне товариство, що було зареєстроване 26 липня 1905 р., ставило перед собою таке ж завдання. Воно відкривало також громадські їдальні, гуртожитки, лікарні, народні читальні, бібліотеки тощо. У 1912 р. воно надало допомогу 1174 особам; утримувало для бідних дітей та літніх людей притулки, при яких діяли бібліотеки і ремісничі майстерні [10, арк. 340; 14, 163]. Аналогічною діяльністю у краї займалися Кременецьке та Луцьке римо-католицькі благодійні товариства, засновані 1906 р. [8, арк. 26].
Важливо зазначити, що ці об’єднання не лише займалися благодійництвом, а й сприяли розумовому і моральному розвитку польського населення губернії. Так, християнське католицьке товариство трудящих жінок “Dzwignia”, зареєстроване в Житомирі 4 червня 1907 р., працювало в напрямі підвищення інтелектуального і морального рівня членів товариства, поліпшення їх матеріального стану [9, арк. 14, 15]. Задля досягнення цієї мети товариству, відповідно до статуту, надавалося право засновувати бібліотеки і читальні, здійснювати опіку над своїми членами, що були молодшими від вісімнадцяти років і потребували матеріальної і моральної підтримки; організовувати, з дозволу влади, позичково-заощаджувані каси та каси взаємодопомоги для матеріальної підтримки членів товариства, відкривати літні колонії, гуртожитки, притулки, влаштовувати дешеві їдальні, квартири тощо [11, арк. 453].
Засновниками Товариства християнської жіночої прислуги в ім’я св. Зіти в м.Житомирі, зареєстрованого 3 серпня 1907р., виступили шляхтянки Ганна Андзилевич та Валерія Бохенська [10, арк. 1]. У статуті організації визначалися такі завдання: виховувати у прислуги набожність, скромність, працелюбність і бережливість, християнську любов до ближнього, сумлінне виконання своїх обов’язків, матеріально підтримувати прислугу під час хвороби і втрати роботи, а також надавати допомогу в її пошуках [12; 9, арк. 1]. Подібна діяльність римо-католицького духовенства сприяла згуртуванню польського етносу не лише навколо римо-католицької церкви, а й навколо польської національної ідеї.
Римо-католицьке духовенство здійснювало на Волині просвітницьку роботу. Воно організовувало Товариства доброчинності, які діяли в окремих містах, на заводах і в містечках. На чолі їх стояло римо-католицьке Товариство доброчинності в Житомирі, яке очолювали ксьондзи Мурашко, Скальський, Загурський, Дубовський. Заславське Товариство доброчинності, в жовтні 1906 р. відкрило дитячі притулки в містечках Заславі, Шепетівці, Славуті, Бєлгородці та селах Антонінах, Городищах, Ледянці, Татарському [16, арк. 42зв.].
За даними 1911 р., у Волинській губернії католики становили 10% від усього населення і були помітною групою не тільки в релігійному, а й у політичному, культурному і громадському житті краю [15, 96]. В першу чергу вони боролися за відродження незалежності Польщі. Наприклад, ксьондз Лішевський з Новоград-Волинського повіту відмовився прийняти присягу російською мовою, у своїй проповіді до віруючих заявив, “що будемо молитися, щоб Бог дав нам свого короля”. Ксьондз Седлецький з Любомля Володимир-Волинського повіту в проповіді висловився так: “католики-поляки не повинні падати духом, а на утиски російського уряду повинні об’єднатися... і що Бог доведе нас до того часу, коли землі будуть наші”.
Римо-католицькі священики проводили активну діяльність щодо організації на Волині римо-католицьких братств. У Троянівському приході Житомирського повіту в с. Гвоздаві за сприяння місцевого ксьондза Кожуховського і Луцько-Житомирської консисторії селяни були записані в “рожанцеві братства.” “Братства, ? зазначалося в офіційних документах, ? поширювали полонізаторські ідеї, сприяли відкриттю при костьолах бібліотек з підбором книг, які видавалися польською мовою в польсько-католицькому дусі”. Просвітницьку діяльність серед польського населення на Правобережній Україні здійснювали також нелегальні польські жіночі монастирі. На Волині вони діяли в Житомирі (2), Луцьку і Кременці. Ці монастирі ставили за мету підготувати польських учителів – пропагандистів католицизму [16, арк. 27 зв., 28, 2, 6 зв., 22, 20]. Особливо дратувало царську адміністрацію те, що в таємних монастирях активно діяли польські школи, які були, на їхню думку, головним засобом ополячення російського, хоча і католицького, населення [16, арк. 35, 37].
Варто зазначити, що римо-католицьке духовенство проводило на Волині значну культурно-громадську роботу. Вона активізувалася у квітні 1905 р. після того, як під тиском революційних подій 1905 р. царат трохи лібералізував своє ставлення до католицизму. Особливо цілеспрямовано виступали священики проти пияцтва; організовуючи гуртки тверезості, поширювали газети і журнали, відкривали бібліотеки польської книги. Через періодичну пресу “Люд Божи” (“Божий народ”) і “Голос католіцкі” (“Католицький голос”), які виходили в 1905 р. в Києві, не лише проповідувалися релігійні погляди, але й давалися практичні поради щодо ведення сільського господарства, організації кооперативів, кредитних спілок тощо.
З 1909 р. для римо-католицьких священиків знову наступили несприятливі часи, пов’язані з правлінням уряду П.Столипіна. Однак, вони залишалися проповідниками національно-патріотичних традицій серед польського населення Волині, послідовно боролись проти його насильницької асиміляції, вносили високу християнську моральність у його життя [15, 96].
Хоч царська влада забороняла діяльність польських бібліотек, що функціонували без відповідного дозволу, тобто нелегально, проте, таємна бібліотека функціонувала навіть при Житомирській римо-католицькій духовній семінарії [16, арк. 47].
Підсумовуючи, можна констатувати, що в 2-ій половині ХІХ – на початку ХХ ст. римо-католицька церква виступала вирішальним чинником протистояння асиміляційним процесам, переслідуючи мету збереження національної самобутності, культури польського населення Волині, а також здійснювала широку культурно-громадську діяльність серед населення краю.

Література:
1. Батюшков П.Н. Волынь. Исторические судьбы Юго-Западного края. – СПб., 1888. – 288 с.
2. Білоусов Ю. Київсько-Житомирська римсько-католицька єпархія. Історичний нарис. – Житомир, 2000. – 314 с.
3. Волынские епархиальные ведомости. – 1899. – №11 – 12.
4. Гаврилюк С.В. Еволюція українсько-польських стереотипів упродовж ХІХ – початку ХХ ст. (на прикладі Волині, Холмщини і Підляшшя) // Науковий вісник Волинського державного університету ім. Лесі Українки. Історичні науки. – 2001 – №11 – С. 8 – 14.
5. Державний архів Житомирської області (далі – ДАЖО), ф. 70, оп. 1 спр 89. Опис таємних справ канцелярії волинського губернатора (1860 – 1865).
6. Там само, спр. 280. Опис таємних справ канцелярії волинського губернатора (1875 – 1890).
7. ДАЖО, Ф. 178 (Луцько-Житомирська римсько-католицька консисторія), оп. 50, спр. 26. Справа про урядові розпорядження за 1861 р. (1861).
8. ДАЖО, Ф.329 (Волинське губернське у справах про товариства і союзи присутствіє), оп. 1, спр. 1. Список товариств, зареєстрованих у діловиробництві Волинської губернії про товариства присутствія, розглянутих відповідно до Тимчасових правил 4 березня 1906 р. (1906).
9. Там само, спр. 3. Реєстр товариств і союзів Волинської губернії (1906 – 1911).
10. Там само, спр. 7. Про заснування товариства католицької жіночої прислуги в ім’я св. Зіти в Житомирі (1907 – 1914).
11. ДАЖО, Ф. Р-405 (Виконавчий комітет Житомирської міської Ради об’єднаних громадських організацій), оп. 1, спр. 7. Листування щодо реєстрації організацій м. Житомира. Статути товариств і списки членів товариств (1917).
12. Там само, спр. 8. Листування щодо реєстрації організацій м. Житомира. Статути товариств і списки членів товариств (1917).
13. Лісевич І.Т. Духовно спраглі (Духовне життя польської національної меншини на Наддніпрянській Україні в 1864 – 1917рр.). – К., 1997. – 240 с.
14. Надольська В.В. Національні меншини на Волині (середина ХІХ – початок ХХ століть). – Диc. ... канд. істор. наук. – 07.00.05. – Луцьк, 1996. – 258 с.
15. Стронський Г.Й., Ніжинська Л.А. Римо-католицький костьол на Житомирщині на початку ХХ ст. // Малинщина у просторі і часі. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції 25 – 27 вересня 1996р. – Малин, 1996. – С. 95 – 96.
16. Центральний державний історичний архів України у м.Києві, ф. 442 (Канцелярія київського, подільського і волинського генерал-губернатора), оп. 861, спр. 218, Ч.1. Справа з огляду діловодства Луцько-Житомирського римо-католицького Єпархіального управління, здійсненого членом Ради Міністрів внутрішніх справ С.С. Зайончковським (1911 – 1913).
17. Щербак Н.О. Національна політика царату у Правобережній Україні в кінці ХІХ – на початку ХХ ст. (За матеріалами звітів місцевих державних установ). Дис. ... канд. істор. наук. – 07.00.02. – К., 1995. – 163 с.
18. Nadolska W. Osadnictwo polskie w guberni Wolynskiej, (2 polowa XIX – poczatek XX wieku) // Zamojszczyzna i Wolyn w minionym tysiacleciu. Historia, Kultura, Sztuka. Konferencja naukova. – Zamosc, 2000. – S.141 – 150.
19. Zasztowt L. Zsylka i przessedlenia ludnоsci Polskiej z zachodnich w glab cesarstwa rosyjskіеgo po powstaniu styczniowym // Kwartalnik Przeglad Wschodni. – Tom V. – Zeszyt 2 ( 18). – Warszawa, 1998. – S. 237 – 262.