Приватизація в Україні: етапи, форми  та соціально-економічні наслідки (1991–2009)

Приватизація в Україні та інших пострадянських країнах охоплювала всі аналогічні процеси чи навіть виходила далеко за їхні рамки. Наприклад, незважаючи на діаметрально протилежні методологічні та ідеологічні позиції, Є. Суїменко і В. Тарасенко, з одного боку, та О. Пасхавер – з іншого, однаково схильні оцінювати приватизацію як соціальну революцію, що кардинально змінила соціальний устрій українського суспільства [9, 22, 23, 25, 82, 85]. Існують також думки, що загалом ринкова інфраструктура в Україні постала завдяки приватизації.
Концепція приватизації, що реалізовувалася в незалежній Україні, не враховувала попередню трансформацію сил власності і включала в себе технологію, яка базувалася на принципах:
–    стрімкості темпів реформування власності;
–    окреслення вузького кола підприємств, які не підлягали приватизації;
–    дешевої приватизації, заснованої на оцінках переважно балансової вартості майна, яке підлягало приватизації;
–    використання приватизаційних майнових сертифікатів як платіжного засобу;
–    створення спеціального органу приватизації – Фонду державного майна України з центральним апаратом і регіональними відділеннями – та скасування старої галузевої системи управління, яка гальмувала приватизацію;
–    запровадження процедури приватизації, яка не мала зворотного ходу;
–    пільг працівникам підприємств, що підлягали приватизації (надалі спеціальні пільги для вищого менеджменту підприємств);
–    використання переважно конкурентних способів приватизації;
–    створення фінансової інфраструктури для обслуговування обігу сертифікатів;
–    рівний доступ до приватизації власників приватизаційних сертифікатів.
У вітчизняній економічній думці склалося кілька підходів до визначення періодизації приватизації. О. Пасхавер, беручи за основу різні критерії приватизації (технологію, кількість об’єктів, форми привласнення), виокремив чотири етапи: 1) передприватизаційний (1988–1991 рр.); 2) етап індивідуальних технологій (1992–1994 рр.); 3) етап масової приватизації (1995–травень 1999 р.); 4) етап індивідуальної грошової приватизації (із середини 1999 р.) [7, 72].
В. Ларцев вважав, що необхідно дотримуватися таких принципів, як однорідність застосовуваних ознак і простота якісного та кількісного відокремлення етапів. Найбільш придатними, на його думку, є критерій форми привласнення (роздержавлення) власності і хронологічні параметри членування процесу. Згідно з таким підходом приватизацію в Україні можна поділити на етапи:
1920–1987 рр. – передприватизаційний;
1988–1992 рр. – підготовчий;
1993–1994 рр. – І етап;
1995–1999 рр. – ІІ етап;
з початку 2000 р. – ІІІ етап [4, 45].
Об’єктом приватизації став одержаний у спадщину могутній індустріальний комплекс, базою якого були гігантські промислові підприємства (з тисячами й десятками тисяч робітників), що виробляли зброю і боєприпаси, авіа- і космічну техніку, продукцію подвійного призначення, електроенергію, продукти металургії, хімії, машинобудування. Технічна відсталість комплексу зумовлювала його високу енергомісткість і, відповідно, залежність від імпорту енергоносіїв. Раптове зникнення попиту та миттєве багаторазове підвищення цін на російські енергоносії паралізувало можливості пошуку інших ринків.
В Україні були відсутні державна еліта, державна інфраструктура й технології, структури стратегічного планування, банківська система, грошова система, система державної безпеки тощо. Не існувало верстви кваліфікованих і суспільно визнаних інтелектуалів, здатних до вироблення адекватних концепцій трансформації суспільства, адаптованих до українських реалій.
Тісно пов’язана з Росією, Україна була змушена в 1992–1993 роках разом із нею лібералізувати ціни, реформувати (а практично створювати заново) грошову, фінансову й банківську системи, систему управління державною власністю, яка стала українською. Через недосвідченість і незрілість державного механізму російські помилки були повторені, помножені й ускладнені (характерний приклад: за розрахунками Українсько-Європейського консультативного центру UEPLAC, індекс споживчих цін у 1990–2000 роках зріс в Україні у 191 144 рази, у Росії – в 16 563 рази) [10, 26]. Унаслідок цього керованість економіки з боку держави була практично втрачена.
Сертифікатна приватизація, що проводилася в Україні, мала в основному соціально-політичний характер, тому не було досягнуто головної економічної мети – підвищення ефективності виробництва на основі формування дієвого власника та середнього класу як головної сили, що формувала конкурентоспроможне ринкове середовище, визначала засади громадянського суспільства.
Ця схема була вигадана з метою надання приватизації статусу соціально справедливої. Кінцевою метою її було збагачення окремих осіб, які добре розуміли суть цієї схеми, керували її здійсненням і забезпечили для себе накопичення значних капіталів. Одним із результатів такої політики стало те, що абсолютна більшість населення України в умовах невиплат заробітної плати, пенсій та злиденного життя за безцінь обмінювала свої приватизаційні сертифікати, а з часом – і акції на реальні кошти, що призвело до розвитку спекуляції цінними паперами та швидкої концентрації власності при мінімальних затратах фінансових ресурсів. На початку 2000-х років понад 30 млн. громадян України, які отримали приватизаційні сертифікати, втратили свої права власності. І ця тенденція продовжувалася. Наслідки таких дій – концентрація власності і влади в руках невеликої групи людей, існування в державі великих адміністративно-економічних кланів, поява олігархів та злиття їх із владними структурами.
Cертифікатна приватизація була неефективною, бо, з одного боку, вела до розпорошення власності, а з іншого – жодною мірою не забезпечувала так звану «соціальну справедливість», не стала засобом концентрації фінансових ресурсів, необхідних для модернізації, диверсифікації виробництв. Така приватизація в Україні не тільки не сприяла підвищенню ефективності виробництва, а й погіршувала економічний стан його підприємств.
Вона стала копією досвіду, застосованого свого часу в канадській провінції Британська Колумбія урядом лібералів, який прийшов до влади на зміну соціалістам. Як писав один із авторів проекту Т. Огаші, «наш уряд просто хотів здійснити політику, зворотну тій, яку проводив колишній соціалістичний уряд. Нас не хвилювало, чи матимемо ми прибуток, ми просто хотіли позбавитися їх і повернути до приватного сектору. Приватизація була здійснена шляхом передачі частки майна, якою володів уряд, мешканцям Британської Колумбії. Ми розділили кількість акцій, якими володів уряд (15 мільйонів) на кількість людей, які, за нашими оцінками, мешкали в провінції» [6, 28].
Приватизація у 1992–1993 роках відбувалася в нетрадиційному напрямку. Про це свідчило збереження мораторію на продаж невеликих підприємств. Були приватизовані промислові гіганти, підприємства-монополісти, що належали до галузей, роздержавлення яких планувалося здійснювати на більш пізньому етапі із застосуванням приватизаційних сертифікатів, після сформування ринкового середовища та інфраструктури. Поспішний перехід до приватизації середніх та великих підприємств призвів до деформацій саме механізму сертифікатної приватизації. Заміна сертифікатів на депозитні рахунки заблокувала розвиток ринку нерухомості та цінних паперів, залучення вітчизняних та іноземних інвесторів. Головними суб’єктами господарювання в недержавному секторі залишалися трудові колективи.
На практиці витіснялося на другий план головне завдання – формування ефективної економіки. Усупереч законодавству про приватизацію, яке забороняло використання коштів на бюджетні цілі, Верховна Рада прийняла Закон про бюджет України на 1993 рік, відповідно до якого 50 % надходжень від приватизації мали бути спрямовані в дохід бюджету. Такий порядок суперечив об’єктивному ходу приватизації, який склався в більшості країн із трансформаційною економікою, де приватизація не тільки не сприяла поповненню бюджетних надходжень, а навпаки – вимагала державної підтримки.
За державною програмою приватизації на 1994 рік, яка передбачала введення приватизаційного конвеєра (технологія «двох хвиль» на зразок чеської моделі), протягом року планувалося приватизувати 20 тис. об’єктів групи А, 8 тис. об’єктів груп Б, В, Г, Е та 1200 об’єктів групи Д. Але вона також не була виконана. Із запланованих 8 тис. підприємств було приватизовано лише 986, або 12%. Основна причина – протидія міністерств і відомств, в управлінні яких перебували ці підприємства. Крім того, на цей процес вплинуло те, що приватизаційні майнові сертифікати, які існували в безготівковій формі на депозитних рахунках, не мали великої популярності серед громадян. За перші три роки приватизації лише 8,3 млн. їх, або 16%, використали депозитний приватизаційний рахунок [2, 12].
Наприкінці цього приватизаційного етапу основну роль у гальмуванні процесу зміни форми власності відіграв новий мораторій Верховної Ради, пов’язаний із складанням переліку підприємств, які не підлягали приватизації. Ця процедура набула затяжного характеру і тривала вісім місяців: з липня 1994 до 3 березня 1995 року. До нього було включено 6102 підприємства [2, 12]. Серед них – об’єкти багатьох інвестиційно привабливих галузей (суднобудування, морський транспорт, нафтопереробні, паливно-енергетичні комплекси тощо).
Мета сертифікатної приватизації полягала також у досягненні суспільної підтримки змін. Одержання громадянами сертифікатів регламентувалося Законом України «Про приватизаційні папери» від 6 березня 1992 р. Приватизаційний сертифікат мав одну з найголовніших ознак – міг бути іменним.
Видача майнових сертифікатів відбувалася у відділеннях Ощадбанку за місцем проживання. Загалом громадяни отримали 45 722 181 ПМС, із них 8 097 533 – у формі приватизаційних депозитних рахунків. Це становило 87,98 % від загальної кількості випущених сертифікатів. При цьому до 1995 р. громадяни отримали 15,6 % ПМС, у 1995 р. – 54,78 %, у 1996 р. – 83,57 %, у 1997 р. – 87,59 %, у 1998 р. – 87,98 %.
Протягом 1994–1998 років 77 941 тис. компенсаційних сертифікатів номіналом 10 грн. і 127 934 тис. номіналом 20 грн. на загальну суму 3 338 090 тис. грн. було передано громадянам, що становило лише 30 % від загальної кількості. Загалом за роки приватизації громадяни України одержали 45 461 тис. ПМС і 52 678 тис. КС [5, 16].
Спочатку за сертифікати планувалося продати 40 % майна. Верховна Рада збільшила цифру до 70 %, а фактично в цей спосіб було продано 47 %. Сертифікатна приватизація сприймалася як справедлива, коли кожен громадянин безкоштовно одержував однакову кількість приватизаційних коштів і розпоряджався ними в процесі приватизації на власний розсуд. Насправді ж було по-іншому. Фінансові посередники, яким більшість громадян довірили сертифікати, діяли безконтрольно і не виконували своїх обов’язків.
Обсяги приватизації зростали в міру падіння купівельної спроможності громадян. Після інфляції 1993 р. приватизаційні сертифікати стали предметом спекулятивних ігор численних приватизаційних фондів і трастів.
Заборона їхнього вільного продажу призвела до знецінення. Вартість сертифіката на чорному ринку на піднімалася вище 10 доларів. Тобто громадянину, який пропрацював усе життя на державу, чиновники виділили частку державної власності, еквівалентну 10 доларам. Той, хто не продав свій сертифікат або не «подарував» його фонду чи трасту, які зникали після їхнього перепродажу чи ряду фондових спекуляцій, а вклав його в акції конкретного підприємства, як правило, міг і не розраховувати на отримання дивідендів. Підприємства, які пройшли через масову приватизацію і не отримували реальних інвестицій через високі податки і напівтіньовий режим роботи, ставали банкротами або тіньовими донорами [11, 102–103].
В Україні за сертифікатами було продано близько 47 % майна великих і середніх підприємств [8, 5].
Сертифікатна приватизація великих підприємств розпочиналася після проведеного експерименту так званої «м’якої приватизації» Запорізького підприємства з виробництва авіадвигунів «Мотор-Січ». 6 січня 1994 р. тут було створено Товариство покупців (до складу якого ввійшло близько 25 тис. працівників підприємства); 15 липня 1994 р. воно підписало з Фондом державного майна України Погодження про передачу пакету акцій (27 % від статутного фонду вартістю 58,9 млрд. крб.) у свою власність; окрім того, взяло на себе зобов’язання впродовж двох років здійснити інвестиції у виробництво, спрямовані на його модернізацію, і створити два нових авіадвигуни для цивільної авіації [10, 233].
Така схема приватизації дозволяла іноземним компаніям, акумулюючи приватизаційні сертифікати, порівняно недорого отримувати у власність українські підприємства. У другій половині 1996 р. «Crowndale Kyiv limited», дочірня фірма, заснована компанією «New century holding», придбала 75 % акцій ВАО «Бориспільський завод продовольчих товарів». Акції придбали переважно за приватизаційні та компенсаційні сертифікати. Порівняно з реальною вартістю підприємства, яка, на думку експертів, складала 8–10 млн. доларів США, компанія заплатила лічені копійки [6, 30].
Красномовним прикладом сертифікатної приватизації став Київський хімічний завод «Радикал» – досить стабільне підприємство-виробник хімічної сировини для атомних електростанцій. Контрольний пакет акцій його було викуплено за 40 тис. приватизаційних сертифікатів товариством покупців «Приватна справа – українська». Таким чином, право розпоряджатися унікальним підприємством було передано практично безкоштовно. Результатом господарювання нових власників стала фактична зупинка підприємства, а його цехи були здані в оренду кільком фірмам із загальною орендною платою 500 грн. на рік [6, 31].
Протягом 1992–1997 років використовувалися здебільшого неконкурентні способи продажу приватизованих об’єктів трудовим колективам, серед яких превалювала оренда з наступним викупом, здійснюваним організацією орендарів або товариством покупців. У 1994 р. на неконкурентні способи припало 76,3 % продажів, у 1995 р. – дещо менше –  74,7 %. З вересня 1995 р. невпинно зростала кількість об’єктів малої приватизації, що продавалися на аукціонах.
У 1998–1999 роках почали переважати конкурентні способи приватизації (аукціони, конкурси). Так, у 1997 р. на конкурсах було продано пакетів акцій на суму 49 млн. грн., у 1998 р. – 148 млн. грн., у 1999 р. – 386,5 млн. грн. На фондових біржах у 1997 р. було продано пакетів акцій на суму 83,3 млн. грн., у 1998 р. – 162,9 млн. грн., у 1999 р. – 303,9 млн. грн. [4, 45].
Серед частини політиків і науковців у питанні обумовленості сертифікатної моделі приватизації переважали аргументи: відсутність у більшої частини громадян коштів; придбання суспільної власності у приватну за кошти нібито сприятиме легалізації незаконно одержаних засобів через вкладання їх у нерухомість.
Водночас були й інші аргументи. Україна могла залучити до приватизації проіндексовані грошові заощадження громадян. Упровадження компенсаційних сертифікатів мало б сенс не після випуску приватизаційних сертифікатів, а замість них. Були можливості залучення й іноземного капіталу. Так, у Великобританії протягом 1979–1995 років унаслідок приватизації 50-ти великих публічних корпорацій та компаній бюджет одержав 56 млрд. фунтів стерлінгів. У той же час в Україні за січень–вересень 1997 року реальні грошові надходження від приватизації склали 168 млн. грн., або 4 % від вартості приватизованого за цей період державного майна [6, 31].
Ця форма приватизації супроводжувалася зловживаннями, зокрема, вони виявилися в діяльності багатьох довірчих товариств. У 1996 р. в Україні 31 керівник довірчих товариств перебував в ув’язненні в очікуванні суду, 134 – знаходилися під слідством, 57 – у розшуку. Лише протягом року 147-ми довірчим товариствам було призупинено дію ліцензій. У цілому фінансові посередники ошукали своїх вкладників на 8,5 трлн. крб. [6, 32].
Чехія – одна з небагатьох країн, де вдалося оптимально поєднувати купонну і грошову приватизацію. Це досягалося завдяки досить жорсткому контролю за приватизацією, який навіть викликав нарікання на його надмірну забюрократизованість. Приватизаційні проекти тут проходили контроль у галузевих міністерствах, Міністерстві приватизації, Фонді національного майна, комісії Кабінету Міністрів [6, 32].
Мала свої специфічні наслідки приватизація житла. Протягом 1993–1999 років в Україні було приватизовано 224,6 млн. м2 житла, у тому числі за 1999 р. – 24 млн. м2. На початок 2000 р. приватизовано 64 % квартир, що перебували в державній власності у 1993 р. [13, 101].
За мінімальними оцінками (100 ум. од. за 1 м2), ринкова вартість приватизованого за цей період житла складала більше 120 млрд. грн. [13, 101]. За 1992–2000 роки від продажу об’єктів державної власності до бюджету надійшло 2,6 млрд. грн. Досить швидка приватизація призвела до постійного скорочення частки державного житла в загальнонаціональному житлофонді до 20 % [13, 102].
Безоплатна приватизація житла проводилася з урахуванням лише обсягів житлоплощі, що припадала на одного мешканця, і ніяк не враховувала ринкову вартість житла. Насправді ж, навіть у межах одного міського поселення вартість 1 м2 в центрі вдвічі, а то й утричі була вищою, ніж на околиці, а в столиці порівняно з обласними центрами – в 4 рази. Таким чином, середній обсяг майна (в грошовому вимірі), що його отримав житель центру Києва (Львова, Одеси) та пересічного райцентру, відрізнявся в 12–15 разів [13, 102].
Приватизація житла проводилася в неринковій формі, за принципом «хто що має, той те й отримує», тобто учасниками приватизації державного житлового фонду могли стати лише громадяни, які мешкали в державних квартирах. Житлові чеки були практично повністю виключені із загального приватизаційного процесу.
Був сформований ринок нерухомості. Приватизація вплинула на формування ринку землі (в його зародкових формах) у міських поселеннях, створила ринкові орієнтири для функціонування сфери житлового будівництва. Водночас мала досить складні соціальні, моральні наслідки. У Києві, Одесі та інших містах елітне житло престижних районів заселялося заможними громадянами. Незаможні переходили на менш престижну житлову площу.
Житло передавалося лише тим, хто в ньому проживав. Однак хтось жив у більшій квартирі в кращому місці й одержував більше. Той, хто мешкав у приватному будинку чи кооперативі, не одержував від держави нічого. Таке відхилення було предметом дискусій на початку житлової приватизації. Зрештою третина українських родин (головно міських) одержала в середньому по 25 тис. грн. І це не абстрактна величина. Щорічно на вторинному ринку продавалося до 0,5 млн. квартир на суму 10–15 млрд. грн. [8, 67]. Протягом 1992–2002 років було приватизовано 5,7 млн. квартир. Закладалися в розрахунок дещо занижені параметри цін: ціна 1 м2 квартири досягала в містах 500 грн. Загальний обсяг приватизованого житла обраховувався в понад 140 млрд. грн. [8, 67].
Сертифікатна приватизація не дала позитивного економічного ефекту. Підприємства не одержували додаткових фінансових ресурсів, здобули лише зобов’язання перед власниками акцій, які видавалися в обмін на приватизаційні сертифікати. Про це свідчив розподіл грошових надходжень від приватизації за роками: за 1992 р. – І півріччя 2004 р. до бюджету надійшло 13 310 млн. грн., у тому числі на 1992–1996 роки припало лише 69,1 млн. грн., або 0,52 % всіх надходжень [3].
«Інсайдерська» приватизація, з одного боку, дозволяла більшості колишніх директорів стати співвласниками й керівниками приватизованих підприємств [14, 65], а з іншого – була вигідною для рядових робітників насамперед із погляду збереження робочих місць і соціального захисту підприємств.
У суспільстві ставлення до сертифікатної приватизації було неоднозначним. А. Гальчинський, радник президента України з 1994 р., головний ідеолог економічної політики президента Л. Кучми, універсально і стратегічно мислячий економіст, оцінював цей процес так: «Вже тоді, у 1992 році для багатьох фахівців було очевидним, що надумана витівка з масовою сертифікацією, здійснювана під девізом «зробити кожного власником, повернути йому все те, що було віднято в нього адміністративною системою», перетвориться на найбрудніше ошуканство мільйонів громадян». «А ми на самому старті реформ, не зробивши жодних попередніх кроків до утвердження організаційних (і особливо правових) механізмів захисту інтересів усіх учасників економічних відносин (насамперед дрібного власника), намагалися одразу (одним стрибком!) перебороти цілу економічну епоху еволюційного розвитку». «Без цього… мільйони акціонерів могли стати лише фіктивними акціонерами». «Сертифікатна приватизація була за своєю суттю фактичним продовженням неформальної горбачовської приватизації». «Метою сертифікатної приватизації було зміцнення позицій уже сформованого тоді «нового» панівного класу – колишньої партійно-господарської номенклатури...». Це «другий... (після горбачовської приватизації) ще масштабніший тіньовий переділ власності...». «Перерозподіл майна, пов’язаний з позбавленням власності дрібних акціонерів, здійснюється шляхом, по-перше, скупки у приватному порядку буквально за копійки повністю знецінених фондових паперів; по-друге, позбавлення власників акцій права на доходи (дивіденди) від їх майна через неофіційні канали вилучення в підприємств значної частки їх прибутку; по-третє, шляхом фіктивних банкрутств…», «…продажу продукції за штучно зниженими цінами, перекачування фінансових ресурсів за міновими угодами та інше». «Дехто вважає, що сертифікатна приватизація могла мати зовсім іншу – позитивну альтернативу: формування цивілізованого ринку цінних паперів і утвердження реального власника саме на цій основі... За певного перебігу подій вона могла стати результативною». Для цього «...потрібні значні... вільні фінансові ресурси...», «…ці ресурси повинні мати легітимну основу… Ні першої, ні другої передумови у нас не було. На відміну від Росії, де основою вторинного ринку приватизації стали нафтодолари, а також інші кошти, отримані від позитивного сальдо експортної діяльності... З огляду саме на ці обставини сертифікатна приватизація в Україні мала принципово іншу спрямованість – вона могла себе реалізувати тільки на основі тіньового розподілу власності» [1, 134–136].
Отже, за своєю суттю, а особливо за способами здійснення, приватизація стала черговим етапом у ланцюгу грубих порушень конституційних прав людини.
Слід зазначити, що сотні тисяч громадян України з об’єктивних причин так і не змогли реалізувати своє право на одержання приватизаційних цінних паперів, а тому й передати його своїм спадкоємцям. Окрім того, близько трьох мільйонів громадян, які отримали приватизаційні майнові сертифікати, не використали їх. Фактично цим громадянам України обмежили в часі їхнє конституційне право на частку державного майна.

Література

1. Гальчинський А.С. Суперечності реформ: у контексті цивілізаційного процесу. – К., 2001. – 321 с.
2. Завершальний етап приватизації в Україні / О. Пасхавер, Л. Верховодова, Т. Воронкова, Н. Терещенко. – К., 2003.– 210 с.
3. Звіт про хід виконання «Державної програми приватизації на 2000–2002 роки» у 2003 році. – К., 2004. – Додаток 2: Динаміка надходження до загального фонду Державного бюджету України коштів від приватизації державного майна за 1992–2003 роки. – http://www.spfu.gov.ua.
4. Ларцев В. До проблеми періодизації процесу приватизації // Економіка України. – 2000. – № 12. – С. 45–49
5. Лєдомська С., Ларцев В. Підсумки сертифікатної приватизації в Україні (1995–2000 рр.) // Економіка України. – 2001. – № 5. – С. 13–22.
6. Міщенко М., Буров І. Соціальні аспекти приватизаційних процесів в Україні. – К., 1998. – 148 с.
7. Пасхавер О. Приватизація в Україні: проміжні підсумки. «Економічне есе». – Вип. 1: Українські підприємства: постприватизаційний період. – К., 2000. – 224 с.
8. Пасхавер О., Верховодова Л. Реформа собственности и приватизации в Украине: предварительные итоги и перспективы // Экономическое образование. – 2007. – № 1. – С. 3–15.
9. Приватизационные процессы в Украине. – К., 2005. – 178 с.
10. Рябченко О. Приватизація і оптимізація функціонування промисловості. – Х., 2001. – С. 8.
11. Тенденції української економіки. Березень 2001 року. – К., 2001. –75 с.
12. Турчинов О. Тіньова економіка: закономірності, механізми функціонування, методи оцінки. – К., 1996. – 329 с.
13. Українська приватизація: плюси і мінуси / Під ред. О. Пасхавера. – К., 2001. – 126 с.
14. Ширмер Я., Дубровский В., Шигаева Т. Приватизация в Украине. Некоторые оценки ее эффективности. – К.: ГИМР, 2000. – 205 с.