Концепція експедиційного українознавства

Філософія, як любов до мудрості,
не може будуватися
на основі одного розуму,
а потрібне ще й серце,
оскільки розум кричить,
а любов творить.
М. Максимович

Уже на початковому етапі науково-дослідної та освітньої діяльності Філії «Гуцульщина» ННДІУ в Гуцульському регіоні України ми зіткнулися з проблемою браку українознавчої джерельної бази. Необхідність проведення нашою науковою установою українознавчих досліджень Гуцульщини та розробки навчально-методичних матеріалів для вивчення українознавства в загальноосвітніх навчальних закладах цього регіону, привела нас до потреби створення відповідної українознавчої джерельної бази. Для цього ми розпочали попередню підготовку і проведення спеціально організованих українознавчих експедицій. Протягом 1995–2010 років науковці Філії «Гуцульщина» ННДІУ провели на території Гуцульщини десятки тематичних українознавчих експедицій. У роботі окремих українознавчих експедицій брали участь наукові співробітники ННДІУ. На основі відомих наукових, літературних й архівних джерел та зібраних фактичних експедиційних українознавчих матеріалів ми проводили наукову й освітню роботу в Гуцульському регоні України (відповідно до тематики науково-дослідної роботи ННДІУ).
Крім того, науковці Філії «Гуцульщина» ННДІУ співпрацювали з науковими закладами Гуцульського регіону України та окремими зарубіжними дослідниками, які проводили експедиційні дослідження цього гірського краю. У результаті ми набули практичного досвіду експедиційних українознавчих досліджень Гуцульщини [1, 376].
Наступним етапом нашої роботи стало поступове узагальнення практичного досвіду проведення українознавчих експедицій та розробка концепції і методології експедиційного українознавства. Спочатку ми дослідили історію становлення та розвитку експедиційного методу наукових досліджень України. Вивчивши низку наукових та літературних джерел ми переконалися, що наукові основи методики сучасного експедиційного українознавства історично були закладені визначними діячами науки й культури України, такими як Т. Шевченко, М. Максимович, М. Костомаров, П. Чубинський, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, Ф. Вовк, М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький, В. Гнатюк, С. Витвицький, В. Шухевич, П. Шекерик-Доників, П. Плитка-Горицвіт та багато інших вітчизняних і зарубіжних дослідників. Вони здійснили чимало наукових археографічних, етнографічних, фольклорних, антропологічних, археологічних експедицій в Україні .На основі отриманої джерельної бази робили науково-теоретичний аналіз історії та матеріальної й духовної культури українського народу. Ці визначні особистості України та зарубіжжя заклали наукові основи сучасних українознавчих експедиційних та теоретичних досліджень, які проводяться Національним науково-дослідним інститутом українознавства та іншими науковими установами України [2; 3].
У даній статті ми викладемо концепцію сучасного експедиційного українознавства, що ґрунтується на наукових роботах вчених ННДІУ: теоретичній концепції наукового українознавства академіка П. Кононенка, науково-методологічних українознавчих дослідженнях Т. Кононенка, науково-теоретичних роботах з українознавства професорів В. Борисенко і В. Сніжка та інших науковців і набутому нами практичному досвіді організації підготовки та проведення українознавчих експедицій у Гуцульському регіоні України.
Згідно з теоретичною концепцією наукового українознавства П. Кононенка, завершене українознавче дослідження має комплексний характер і складається з восьмиєдиної системи концентрів, які є вихідними для нашого дослідження: «Універсальна цілісність «України» й «українства» розкривається й осягається шляхом взаємопов’язаного еволюційно-синхронного й діахронного розгляду концентрів: Україна – етнос; Україна – природа, екологія, Україна – мова; Україна – нація, держава; Україна – культура (матеріальна, гуманітарно-духовна: релігія, філософія, мистецтво, освіта, наука, валеологія, військо); Україна в міжнародних відносинах; Україна – ментальність, доля; Україна – історична місія» [4, 19].
Українознавчі експедиційні дослідження Гуцульського регіону України тематично включали один або кілька концентрів українознавства (Україна – етнос; Україна – природа, екологія; Україна – мова; Україна – культура). Тому наша концепція тематично стосується одного або кількох концентрів українознавства, а тому не є завершеною (оскільки не охоплює всіх концентрів українознавства і не є повністю «осмомислою»). Згідно з теоретичною концепцією наукового українознавства, завершене українознавче дослідження повинно бути цілісним – «осмомислим».
При розробці концепції експедиційного українознавства ми використали основні науково-методологічні положення, викладені в науковій монографії Т. Кононенка «Божественна симфонія Григорія Сковороди. Українознавчі виміри філософської спадщини». Вихідним для нас було твердження вченого про диспозицію начал українознавчого дослідження: «Українознавче дослідження у початковій точці зосередження уваги дослідника представляється осягом (феноменом) «України». Таке зосередження інтелектуальних спроможностей визначається як диспозиція наукового дослідження, або ж «начало» українознавчого дослідження. Феномен «Україна» дається у сув’язі вражень інтелектуального, моральнісно-звичаєвого, почуттєвого та осязанного характеру, що і складає джерельну чи емпіричну основу українознавчого дослідження. Спроможності українознавчого сприйняття України людиною є наслідком етнозосередженої освіченості та культурності» [5, 22]. До важливих начал експедиційного українознавчого дослідження віднесено сув’язь вражень дослідника, викликаних безпосереднім експедиційним вивченням об’єкта і предмета дослідження: «Українознавче дослідження передбачає власним «началом» те, що ми могли б іменувати «Осягом». Це є та беззаперечна сув’язь вражень людини, яка представляється Україною. Наголосимо на тому, що джерельну базу українознавчого дослідження складають тим чи іншим чином утілені феномени, які спираються на безпосередні властивості людини – сприймати, розмислювати, осязати, мати емоційний світ» [5, 22]. У важливості наведеного вище науково-методологічного твердження ми переконалися на практиці: у результаті кожної проведеної українознавчої експедиції фіксується не тільки новий фактичний експедиційний матеріал, але й залишаються живі враження від безпосереднього спілкування із об’єктом і предметом дослідження, котрі суттєво допомагають при наступному теоретичному аналізі й індуктивному узагальненні одержаних нових фактів та написанні на їх основі наукових робіт. Отже, безпосереднє експедиційне осязання об’єкта і предмета дослідження є важливим елементом в українознавчій науково-дослідній роботі.
У наукових дослідженнях історії української етнології В. Борисенко розглядає дві органічні складові наукових етнологічних досліджень – накопичення фактичних знань і узагальнення фактологічного матеріалу: «Історія української етнології, як і кожної науки, має дві складові – історію накопичення фактичних знань та осмислення поглядів дослідників на проблеми етнології; узагальнення фактологічного матеріалу. Очевидно, що фактичний матеріал, описи обрядів з’являлися дещо раніше, ніж їхнє осмислення. Однак і причина накопичення фактів полягала в необхідності аналізу явищ» [6, 70]. Таким чином, наукове етнологічне дослідження має емпіричний і теоретичний аспекти.
У науковій монографії В. Сніжка «Українознавство: природна психо-філософська концепція» розглядається наукова методологія українознавчих досліджень концентру «Україна – природа, екологія» і наголошується, що українознавча експедиція є важливою складовою емпірично-теоретичного рівня українознавчого дослідження: «Більшість наук виконує свою пошуково-дослідницьку діяльність, здійснюючи її через т. зв. польову чи експедиційну роботу, яка безпосередньо виконується як: довготривалий процес, короткочасний, періодичний, постійний з використанням стаціонарних баз або центрів чи тимчасових. І це є копіткою роботою не лише в науковому сенсі, а і в організаційному, проте її мета, завдання й досягнення не є чимось окремішнім, а є складовою частиною загального певного науково-дослідного процесу» [7, 21].
Таким чином, вивчення відомих теоретичних і методологічних українознавчих робіт вчених ННДІУ та наш практичний досвід проведення українознавчих експедицій в Гуцульському регіоні України показують, що експедиційна українознавча науково-дослідна робота – це органічна єдність емпіричного й теоретичного рівнів наукових досліджень [8; 9].
Щоб збагнути невідомі грані поставленого наукового завдання, потрібно, крім попередньої ґрунтовної теоретичної підготовки, задіяти під час польової роботи в експедиції всі п’ять людських органів чуттів і одержати безпосередні живі враження від предмету дослідження (потрібно осязати предмет дослідження). При цьому емпіричний рівень досліджень опирається на чуттєво-інтуїтивну спроможність дослідника, а теоретичний рівень – на його дискурсивно-логічну спроможність. Про необхідність для експедиційного українознавства органічного поєднання дослідником чуттєво-інтуїтивного і дискурсивно-логічного відображення дійсності ми переконалися при проведенні всіх науково-пошукових експедиційних робіт у Гуцульському регіоні України.
Виходячи з історії становлення та розвитку науково-теоретичних основ експедиційних українознавчих досліджень України і світового українства й сучасної наукової концепції та методології українознавства, розроблених вченими ННДІУ, та нашого практичного досвіду українознавчих експедицій на Гуцульщині, ми можемо сформулювати робоче визначення поняття експедиційного українознавства. Під експедиційним українознавством ми розуміємо емпірично-теоретичний напрям сучасного українознавства, у рамках якого українознавчі дослідження проводяться на основі експедиційно доповненої українознавчої джерельної бази, що складається з уже відомих наукових і археографічних джерел та нових експедиційних українознавчих фактичних матеріалів, одержаних дослідниками в результаті проведення спеціально організованих українознавчих експедицій. Повнота українознавчої джерельної бази є необхідною умовою завершеності проведеного емпірично-теоретичного українознавчого дослідження й одержання достовірних наукових результатів. Особливо актуальними є проведення українознавчих експедицій для виконання наукового українознавчого дослідження сучасного стану України і світового українства та вироблення на основі одержаних нових знань відповідних конструктивних науково-практичних рекомендацій.
Основи концепції організації та методики проведення наукових українознавчих експедицій передбачають певну послідовність виконання емпірично-теоретичних українознавчих досліджень наукових задач і проблем, котра складається з чотирьох дослідницько-експедиційних етапів. Ми коротко опишемо кожен етап.
На першому, підготовчо-проектному етапі експедиційної науково-дослідної роботи потрібно провести поглиблене вивчення всіх відомих наукових й археографічних джерел (наукова література, архівні документи й матеріали), що стосуються досліджуваної задачі чи проблеми. Тільки після повного вивчення всієї доступної українознавчої джерельної бази можна сформулювати ідею й робочу гіпотезу дослідження (попереднє наукове припущення) щодо очікуваного результату наукової роботи і виявити, яких саме джерельних фактографічних даних бракує для проведення її завершеного й достовірного наукового дослідження. Постає необхідність експедиційного доповнення джерельної бази дослідження додатковими експедиційними фактичними даними. Саме для одержання нових фактичних документів і матеріалів планується проведення спеціальних тематичних українознавчих експедицій. Спочатку слід чітко визначити, на якій території будуть проводитися українознавчі експедиції та які об’єкти, події, явища і процеси необхідно дослідити. Потім визначається особовий склад експедиційної групи, число експедицій, тривалість та строки їх проведення. Ефективність роботи українознавчих експедицій значною мірою залежить від якості попередньої підготовки всіх учасників експедиції та продуманості розроблених робочих планів і питальників. Завершальним кроком першого етапу експедиційного українознавства є розробка наукового проекту програми всіх запланованих українознавчих експедицій (відповідно до попередньо сформульованої ідеї та робочої гіпотези дослідження).
Другим експедиційно-польовим етапом науково-дослідної роботи в рамках даної концепції експедиційного українознавства є проведення українознавчих експедицій, відповідно до попередньо розробленого проекту програми з використанням традиційних та сучасних засобів цифрових технологій фіксації українознавчої аудіовізуальної інформації: фотографування, звукозапису, відеозйомки і сканування. Багаторічний досвід проведення українознавчих експедицій у Гуцульському регіоні Українських Карпат показує, що під час практичної роботи українознавчої експедиції постійно доводиться вносити певні корективи до наперед розробленого проекту програми, особливо це стосується удосконалення робочих планів та змісту питальників. Можлива також корекція або заміна ідеї і робочої гіпотези стосовно очікуваного результату дослідження. Досвід українознавчих експедицій показує, що найбільш мобільною і продуктивною є наукова експедиція невеликої експедиційної групи з двох-чотирьох дослідників. Необхідно, щоб одяг і спорядження учасників експедиції відповідали потребі пішохідних подорожей у специфічних гірських природно-кліматичних умовах Українських Карпат. В окремих випадках виникає потреба у використанні різних видів телефонного зв’язку, автомобіля підвищеної прохідності (позашляховика) та в допомозі досвідченого провідника – місцевого жителя краю, котрий добре знає досліджувану територію та її мешканців.
Третім, систематизаційно-архівувальним етапом експедиційного українознавчого дослідження є комп’ютерна обробка зафіксованих цифрових фактографічних матеріалів і документів. Після відповідної обробки всі відібрані експедиційні фактографічні дані треба систематизувати й розмістити у базі даних. Потім матеріали архівуються та зберігаються в Архівному фонді науково-дослідної установи. Пізніше вони можуть бути використані дослідниками для інших наукових та освітніх українознавчих робіт.
Завершальним, теоретично-узагальнювальним етапом експедиційної науково-дослідної роботи є створення експедиційно доповненої українознавчої джерельної бази дослідження з уже відомих наукових і археографічних джерел та нових експедиційних фактичних документів та матеріалів. Необхідно здійснити концептуальний теоретичний аналіз та індуктивне узагальнення експедиційно доповненої українознавчої джерельної бази про Україну і світове українство й таким чином одержати нові наукові результати й висновки. При цьому слід застосовувати логічні закони: закон тотожності, закон протиріччя, закон виключення третього і закон достатньої підстави. Згідно із законом достатньої підстави, тільки експедиційним шляхом можна одержати нові, науково доведені, достовірні висновки й результати, тобто одержати нове українознавче знання про об’єкт і предмет дослідження [10].
На закінчення ми розглянемо загальні філософсько-методологічні положення про емпіричний і теоретичний рівні наукового дослідження, сформульовані відомими вченими, які розробляли філософію і методологію наукового методу пізнання. Ми посилатимемося на фундаментальні вимоги до наукового методу дослідження, котрі служили нам вихідною теоретичною базою для розробки концепції експедиційного українознавства.
Ще на початку ХVІ ст. засновник емпіризму, видатний англійський філософ Ф. Бекон, виступив із критикою схоластичного методу і запропонував використовувати тільки науковий метод пізнання: «Успіх науки залежить від досвіду, але без певного методу він є лише блуканням у темряві» [11, 168]. Бекон наголошував на винятковій важливості для науки саме досвідних знань та розробив основні принципи індуктивного методу дослідження: «Істинна індукція через чуттєве і окреме поступово піднімається до усвідомлення загальних положень, завдяки чому наука стає плідною» [11, 168].
Відомий український психолог Віктор Клименко в монографії «Психологія творчості», посилаючись на філософські твори Ф. Бекона, наводить влучне образне порівняння наукового методу пізнання з дивовижним ліхтарем, що освічує дослідникові найкоротший шлях до мети: «Френсіс Бекон визначив поняття метод образною формулою: метод – ліхтар, що освічує шлях і мету тому, хто прямує до неї, і навіть кульгавий, який іде прямою дорогою, випередить того, хто біжить бездоріжжям – бо невідомо куди він добіжить» [12, 35]. Виходячи з важливості застосування дослідником наукового методу пізнання невідомого, ми прийшли до необхідності розробки не тільки наукової концепції, але й наукової методології експедиційного українознавства.
Творець класичної української філософії Г. Сковорода був мандрівним філософом і, наполегливо шукаючи «осередки мудрості», пішки пройшов багато міст і сіл України та Європи. Сковорода звертає увагу на вирішальне значення духу людини в пізнанні світу: «Головною якістю людини є не стільки «теоретичні» пізнавальні здібності, скільки емоційно-вольове єство її духу, серце, з якого виростає і думка, і прагнення, і почування» [11, 431]. В ідейному відношенні експедиційне українознавство базується на філософсько-методологічному підході до пізнання себе і світу геніального Г. Сковороди. Тому експедиційне українознавство можна назвати «сковородинівським українознавством».
Засновником експедиційного українознавства можна вважати видатного українського вченого М. Максимовича, що разом із геніальним поетом і художником Т. Шевченком у 1843 р. брав участь у експедиційній роботі археографічної комісії на території України. М. Максимович здійснював науково-експедиційні подорожі Україною і прагнув показати світові духовну велич і красу українського народу. Для вченого любов до України була визначальною в житті, науковій і творчій діяльності: «Філософія, як любов до мудрості, не може будуватися на основі одного розуму, а потрібне ще й серце, оскільки розум кричить, а любов творить» [13, 323].
Видатний французький учений А. Пуанкаре в роботі «Наука і гіпотеза» звертає особливу увагу на необхідність наукової систематизації і теоретичного узагальнення фактів: «Вчений повинен систематизувати; наука будується із фактів, як будинок із цегли; але просте зібрання фактів так же мало являється наукою, як купа каміння – будинком» [14, 117]. У нашій концепції експедиційного українознавства саме третій і четвертий етапи дослідження покликані відібрати та систематизувати експедиційні документи і фактичні матеріали, теоретично узагальнити доповнену українознавчу джерельну базу та одержати наукові результати.
Відомий російський учений П. Капіца в книзі «Експеримент, теорія, практика» обґрунтовує методологічне положення про органічну єдність емпіричного й теоретичного рівнів наукових досліджень: «Про сам механізм зв’язку теорії з практикою мені хотілось би нагадати гарним порівнянням, яке використовував ще Кельвін. Він порівнював теорію з жорнами, а дослідні дані – із зерном, котре засипається у ці жорна» [15, 96]. Для експедиційного українознавства наукові документи і факти, одержані під час українознавчої експедиції, є «новими зернами», які додаються до «старих зерен», а потім оновлена суміш потрапляє у «жорна» методу науково-теоретичного аналізу та узагальнення й виходить «борошно» наукових результатів. Тому якість «борошна» наукових результатів залежить від якості «зерна» наукових фактів й досконалості «жорна» наукового методу.
Американський учений і педагог Д. Пойа у відомій науково-методологічній праці «Як розв’язувати задачу» всі наукові і навчальні задачі поділяє на два види: задачі на знаходження і задачі на доведення. У випадку експедиційного українознавчого дослідження також потрібно розв’язати дві наукові задачі: під час експедиційно-польового етапу дослідження виконується задача на знаходження нових фактів, а під час теоретично-узагальнюючого – задача на доведення істинності ідеї та гіпотези дослідження, котрі можуть, після відповідного теоретичного доведення, стати достовірними науковими результатами роботи [16].
Дослідужуючи психологію наукової творчості, Віктор Клименко вказує на важливість використання дослідником науково обґрунтованого методу: «Метод упорядковує дії дослідника тим, що є дійовим способом досягнення мети дослідження. Способом, який дозволяє відтворити у мисленні предмет, що пізнається. Свідоме використання науково обґрунтованого методу стає суттєвою умовою здобування точного та об’єктивного знання про стан і властивості досліджуваного предмета» [12, 198]. Розробка концепції експедиційного українознавства показує, що науково обґрунтована методологія експедиційного українознавства може бути побудована тільки на основі наукової концепції експедиційного українознавства. Становлення і розвиток сучасного експедиційного українознавства дає можливість науковцям проявити творчий підхід до наукового експедиційного дослідження, використовуючи практично відому наукову концепцію механізму творчості В. Клименка. У сучасному підручнику «Загальна психологія» за редакцією академіка С. Максименка наводиться визначення поняття механізму творчості людини, як сукупності функціональних органів відображення, проектування і матеріалізації людиною її психічних утворень, що є відкриттями, винаходами або художніми образами. За цією концепцією механізм творчості людини – це здатність генерувати нові думки, почуття і образи; робити відкриття та винаходи, створювати художні образи. Механізм творчості складається з почуття, що здійснює порівняння і оцінювання предметів; мислення, що здійснює відображення неіснуючого; уяви, що створює образи неіснуючого; психомоторики, що здійснює матеріалізацію відображеного і енергопотенціалу, що забезпечує можливість дії. Більшість дослідників психології творчості вважають, що необхідною умовою творчої діяльності людини є відповідний рівень духовності: «Якщо програма життя людини скерована на духовність, вона бере інформацію і енергію з ноосфери. Духовність – це гармонійні форми енергії та інформації, сили людини, якими вона здатна винаходити, відкривати і створювати художні образи. Дух створює душу. Дух – це муляр, що будує душу з цеглин ноосфери» [17, 613]. Тому найвищою вимогою до вченого-українознавця є високий рівень його духовності.
При розробці концепції експедиційних українознавчих досліджень ми використали також книги В. Шейка, Н. Кушнаренко, А. Чернія та О. Крушельницької, в яких викладена загальна методологія та організація наукових досліджень [18; 19; 20].
З вищезазначеного ми робимо висновок, що сучасне експедиційне українознавство, як інноваційний емпірично-теоретичний напрям українознавчих наукових досліджень, використовує експедиційний метод одержання нових достовірних фактичних матеріалів, які доповнюють українознавчу джерельну базу дослідження. Теоретичний аналіз та індуктивне узагальнення експедиційно доповненої джерельної бази дає змогу одержати нові наукові результати.
Отже, під експедиційним українознавством ми розуміємо сучасний напрям наукового українознавства, у рамках якого виконуються українознавчі дослідження України і світового українства на базовому емпірично-теоретичному рівні. На нашу думку, з науково-методологічної точки зору, наступним, вищим рівнем українознавчих досліджень, виступає суто теоретичне українознавство, яке на основі існуючої теоретичної бази та відомих емпірично-теоретичних наукових результатів експедиційного українознавства творить нові українознавчі теорії на найвищому фундаментальному теоретико-світоглядному рівні.
Таким чином ми показали, що основне завдання сучасного експедиційного українознавства полягає у зборі, обробці і зберіганні експедиційного фактичного матеріалу та одержанні на його основі емпірично-теоретичних наукових результатів. Становлення і розвиток експедиційного українознавства цілком відповідає меті українознавства ХХІ ст., орієнтованого на творення нового наукового знання та його практичного застосування в закладах освіти і культури України. Ми переконані, що розвиток експедиційного українознавства в рамках концепції наукового українознавства таїть у собі великі потенційні можливості для сучасного українознавства як науки й освітньої системи в Україні.
На закінчення звернемо увагу на освітньо-практичний аспект концепції експедиційного українознавства. Досвід, набутий науковцями Філії «Гуцульщина» ННДІУ під час проведення українознавчих експедицій, практично використовується в загальноосвітніх закладах Гуцульщини при проведенні учнівських українознавчих експедицій і виконанні навчально-творчих проектів з українознавства. Проведення учнівських українознавчих експедицій є актуальною інноваційною формою організації навчально-творчої діяльності учнів. Сучасний розвиток освіти в Україні спрямований на забезпечення постійного самовдосконалення особистості, формування її інтелектуального й культурного потенціалу як найвищих цінностей держави. Педагогічна психологія переконливо доводить, що основне завдання освіти полягає в розвитку творчих здібностей студентів і учнів: «Трансформація освіти передбачає розвиток творчої людини, здатної не тільки до трансляції знань, але і до створення світових зразків культури й духовності» [12, 3]. Наш практичний педагогічний досвід показує, що написання учнівських навчально-творчих проектів з українознавства, на основі зібраного експедиційного матеріалу, розвиває творчі здібності учнів [21; 22].
Протягом останніх десяти років науково-дослідної роботи, Філією «Гуцульщина» ННДІУ було проведено низку українознавчих експедицій із дослідження актуальних проблем гуцульського регіонального компоненту українознавства: «Усна історія Гуцульщини», «Майстри народної творчості Гуцульщини», «Будинок астрономо-метеорологічної обсерваторії на горі Піп Іван», «Гора і скеля Писаний Камінь», «Гуцульський музей у Жаб’ю-Ільцях», «Річка Чорний Черемош», «Традиційна дерев’яна архітектура Гуцульщини» і «Полонини Гуцульщини». В організації і проведенні українознавчих експедицій науковцями Філії «Гуцульщина» ННДІУ на території Гуцульського регіону Українських Карпат у різний час брали участь П. Кононенко, Т. Кононенко, В. Сніжко, Н. Істоміна, Ю. Сіренко, М. Кононенко, Л. Отрошко, П. Шкрібляк, О. Рибарук та багато інших дослідників.
Висловлюємо щиру вдячність Петру Кононенку, Тарасу Кононенку і Валерію Сніжку за методичну допомогу в розробці наукових основ концепції експедиційного українознавства.

Література

1. Шкрібляк П. Наукова установа в Карпатах на новому етапі своєї діяльності // Українознавство ХХІ ст.: виміри розвитку – К., ННДІУ. – 2009. – 432 с. – С. 373–378.
2. Кононенко Т., Зеленчук І., Зеленчук Я. Концепція експедиційного українознавства // Нагуєвицькі читання – 2009: Іван Франко і парадигма соціально-гуманітарних  наук початку ХХІ століття. Матеріали Всеукраїнської наукової конференції / Ред. кол. П. Іванишин, Я. Радевич-Винницький та ін. – Дрогобич: Посвіт, 2010. – С. 280–300.
3. Зеленчук І.,Зеленчук Я. Концепційні основи експедиційного українознавства // Українознавство. – 2010. – № 2(35). – С. 252–257.
4. Кононенко П. П. Українознавство: Підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Міленіум, 2006. – 870 с.
5. Кононенко Т. П. Божественна симфонія Григорія Сковороди: Українознавчі виміри філософської спадщини. – Тернопіль: Джура, 2010. – 328 с.
6. Українська етнологія: Навч. посібник / За ред. В. Борисенко. – К.: Либідь, 2007. – 400 с.
7. Сніжко В. В. Українознавство: природна психо-філософська концепція: монографія / Валерій Сніжко; МОН України; ННДІ українознавства. – К., 2010. – 528 с.
8. Зеленчук Я. Українознавча основа формування джерельної бази дослідження етносоціальної системи Гуцульщини // Українознавство. – 2007. – № 2. – С. 48–52.
9. Зеленчук Я. І. Українознавчо-історична реконструкція етносоціальної системи Гуцульщини: автореф. дис. … канд. іст. наук: 09. 00. 12 / Науково-дослідний інститут українознавства МОН України. – К., 2007. – 20 с.
10. Зеленчук І., Зеленчук Я. Концепційні основи експедиційного українознавства // Українознавство. – 2010. – № 2 (35). – С. 252–257.
11. Кремень В. Г. Філософія: мислителі, ідеї, концепції: Підручник / В. Г. Кремень, В. В. Ільїн. – К.: Книга, 2005. – 528 с.
12. Клименко В. В. Психологія творчості. Навчальний посібник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – 480 с.
13. «Я син свого народу». Наукова спадщина Михайла Максимовича
(до 200-річчя з дня народження вченого) / Відп. ред. М. Корпанюк. – К., 2005. – 412 с.
14. Пуанкаре А. О науке: Пер. с фр. / Под ред. Л. С. Понтрягина. – 2-е изд., стер. – М.: Наука, Гл. ред. физ.-мат. лит., 1990. – 736 с.
15. Капица П. Л. Эксперимент, теория, практика: Статьи, выступления. –
М.: Наука, Гл. ред. физ.-мат. лит., 1974. – 287 с.
16. Пойа Д. Как решать задачу / Главный редактор Ю. М. Леви. – Львов: Квантор, 1991. – 215 с.
17. Загальна психологія: Підручник. – 3-тє вид. переробл. і доп. / За загальною редакцією академіка С. Д. Максименка – Вінниця: Нова Книга, 2006. – 688 с.
18. Шейко В. М., Кушнаренко Н. М. Організація та методика науково-дослідницької діяльності: Підручник. – 3-тє вид., стер. – К.: Знання-Прес, 2003. – 295 с.
19. Черній А. М. Дисертація як кваліфікаційна наукова праця: Посібник / За заг. ред. І. І. Ібадуліна. – К.: Арістей, 2004. – 232 с.
20. Крушельницька О. В. Методологія та організація наукових досліджень: Навчальний посібник. – К.: Кондор, 2003. – 192 с.
21. Зеленчук І. Українознавчі експедиції в умовах Гуцульського регіону України // Українознавство. – 2008. – №2. – С. 176–178.
22. Зеленчук І., Зеленчук Я. Організація і методика проведення учнівських українознавчих експедицій загальноосвітніми навчальними закладами Гуцульського регіону України // Українознавство. – 2009. – № 4. – С. 302–305.