Семантичні альтерації концепту «наука»

…epeì caì tà gnôrima olígois gnôrimá estin…
Aristotelis (…адже і відоме є відомим не багатьом… (Арістотель).)

Наука стала ледь не визначальним чинником життя сучасної людини. Таке твердження стосується, можливо, не самої науки в її «чистому вигляді», а передусім застосування результатів наукових досліджень, відкриттів і революцій у сферах техніки і технології, які визначили і кардинально змінили життя людства принаймні за останніх триста років. Хоча ще кілька десятиліть тому вплив комп’ютерних технологій не був таким глобальним.
Звісно, виникнення і розвиток науки, її структура, класифікація, інституціональна особливість і соціальна значущість були і залишаються предметом спеціальних досліджень в рамцях різних «наук», зокрема історії (історія науки), філософії (філософія науки), соціології (соціологія знання і соціологія науки), і навіть у межах таких міждисциплінарних досліджень, як наукознавство і наукометрія. Втім у більшості вітчизняних (радянських і пострадянських) досліджень українське (російське) позначення «наука» цілком тотожні тому, що мають на увазі, скажімо, носії англійської мови, коли йдеться про «Science», або німецької мови, коли мається на увазі «Wissenschaft». У цьому легко переконатися, звернувшись, наприклад, до англомовної версії назви «Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України», у якій слово «наука» точно відбито через «science».
Фокусом нашого дослідження виступає семантика українського слова «наука», яке спершу слід висвітлити в етимологічному плані, далі спробувати показати, наскільки це поняття корелює з відповідниками в інших мовах, зрештою, відзначити питомі своєрідності цього поняття на тлі деяких мов Європи, де віддавна і здійснювалася сама наука.
Етимологія слова «наука». Більшість авторитетних етимологічних словників пропонують загалом майже схожу етимологію слова «наука», причому різниця між східнослов’янськими мовами не має жодного значення [2, 50; 5, 49; 6, 179–180; 8, 253–254; 10, 195–197].
Це слово виникло зі старослов’янського (староукраїнського) іменника «наукъ» та означало «навичок», «учення», «навчання», «напучення» і в результаті дало «знання». Так само і дієслово «*наукъти» мало значення «напучувати», «наставляти», «научати», тобто «передавати кому-н. вміння і знання». Мовознавці пояснюють це дієслово «*наукъти» як видозміну праслов’янського «*ouk-ei-ti», яке у свою чергу походить із індоєвропейського кореня «*ouk», який означає «звичку», «досвід». Це значення по-своєму збереглося у відповідних словах болгарської, сербо-хорватської і литовської мов. Головний семантичний момент у даному дієслові – це «звикати», точніше, «призвичаювати» з примусовим відтінком.
Внаслідок фонетичних видозмін із індоєвропейського кореня «*ouk» виникло спільнослов’янське дієслово «*učiti», тобто «вчити». Такі модифікації цього кореня у слов’янських мовах дали в результаті чотири звукових варіанти кореня: «ук», «уч», «ык», «ыч/выч».
Корінь «ук» міститься в слові «наука», а утворився він через зміну дифтонга «ou» в «ū» («у»). Варто зауважити, що у старослов’янській мові був іменник «укъ» зі значенням «учення», «наставляння». Саме з нього походить прикметник «неукыи»/«укыи», він дав життя досі уживаному слову «неук» і звідси ж веде свій родовід прикметник «науковий».
Із кореня «ук» шляхом видозміни «к» в «ч» виник корінь «уч», який  міститься в багатьох українських словах, зокрема «учити», «научати», «учитель», а також у російському прикметнику «научный» (що з’явився у 1-й половині XIX ст.) й іменнику «неуч» у значенні «неосвічена людина» (кінець XVIII ст.).
Унаслідок же видозміни довгого «ū» в «ы» утворився корінь «ык», що трапляється в такому російському слові, як «обыкновенный» (із «обыкнуть», «обыкать» – «звикнути»). У XVIII ст. побутувало слово «обыкновение» у значенні «звичка», «заведення»; завдяки призвуку «в» на початку цей корінь вживався у старослов’янських дієсловах «выкнути», «выкати» – «звикати», «вчитися». Завдяки префіксу «при» це ж дієслово трапляється в сучасній російській мові у словах «привыкать», «привычка». У старослов’янській мові було дієслово «навыкнути» – «взнати», «навчитися», але від нього досі залишилися лише такі форми, як «навичок» і «навык».
Нарешті, через перехід «ык» в «ыч» постав корінь «ыч», що його можна спостерігати в словах «звичка» і «звичай» або у відповідних російських «привычка» і «обычай». Як твердять дослідники, останні пари слів значеннєво тотожні та мають на увазі щось на кшталт «общепринятый порядок», «традиционно устоявшиеся правила общественного поведения». Слово ж «обычай» утворене від дієслова «об/привыкнуть».
Спираючись на відтворені вище в головних рисах етимологічні дослідження мовознавців, можна сформулювати попередній результат розвідки. Значеннєва палітра слова чи словоформ, що лежать в основі сучасного слова «наука», має такий спектр: звичка, досвід / напучення, наставляння, навчання / вчення, знання. Зрозуміла річ, усі ці три семантичні групи певним чином пов’язані між собою. А втім постає питання, як така семантика, де провідну роль відіграє все ж освітній момент «навчання», співвідноситься із сучасним розумінням науки як «сфери людської діяльності, функцією якої є розробка і теоретична систематизація об’єктивних знань про дійсність», причому наголос робиться на «діяльності зі здобуття нового знання» [7, 393]? Цікаво зауважити, що мовознавці фіксують значення розглядуваного слова як «системи знання» лише з початку XVIII ст. [8, 254], але що воно означало перед цим? Звісно, значення багатьох слів у різних мовах з плином часу суттєво змінювалися, а інколи ставали й прямо протилежними, яскравим і актуальним прикладом чого може бути слово «міністр», чий латинський прообраз minister/ministra початково означав служителя, прислужника, слугу і мав дуже далекий стосунок до урядника або керманича. У кожному разі етимологія не може правити за надійне підґрунтя для з’ясування поняття «наука», яке, як абстрактне утворення, має значущість для цілого класу об’єктів. Крім того, навчання вже припускає певне «знання», яке передається в навчальному процесі, і це знання, хоч і не обов’язково, але може бути науковим. Однак наразі загальні й категоричні висновки навряд чи доречні, тож є сенс звернутися до семантики інших мов, які також оперують тим, що ми називаємо «наукою».
Спроба компаративістики. Всі українсько-чужомовні, як і чужомовно-українські, словники (російські не становлять винятку) подають переклад українського «наука», скажімо, англійською, як «science». Звичайно, його значення дещо відрізняться, бо це англійське слово означає ще й «вправність», «уміння» і кваліфіковане як застаріле значення «знання», чого (принаймні на поверхневому рівні) бракує українському слову. Але вагомими видаються інших два моменти: етимологія science і його змістовна експлікація, що представлена у звичайній (неспеціалізованій) лексиці.
Що стосується останнього моменту, то на прикладі одного з авторитетних сучасних словників англійської мови можна виокремити такі значення science: 1) галузь знання або дослідження, що займається множиною систематично впорядкованих фактів або істин і виявляє чинність загальних законів; 2) систематичне знання фізичного або матеріального світу, яке здобуте на підставі спостереження або експерименту; 3) будь-яка галузь природничої або фізичної науки; 4) систематизоване знання загалом; 5) знання як фактів, так і принципів, що здобуте при систематизованому дослідженні; 6) окрема галузь знання; 7) майстерність/умілість, що виявляється особливо у міркуваннях про точне застосування фактів або принципів; тут же наведено таке значення science, як досвідченість [15, 1716]. Без великих зусиль можна констатувати, що характерними рисами англійського science постають такі дві пари понять: знання і вивчення/дослідження [knowledge and study], майстерність і досвідченість [skill and proficiency]. Таку досить розгалужену семантику англійського слова вказане джерело датує першою половиною XIV ст. Варто наголосити, що йдеться про суто мовне, а не спеціалізоване довідкове видання, яке подає диференційовану експлікацію цього англійського слова. Цікаво відзначити і те, що в синонімічних словниках англійської мови слово science, як правило, подається саме під гаслом знання [knowledge], що постає загальним терміном для вказаних інтелектуальних діяльностей. Окрім указаних характерних понять, додається ще одне складно перекладне слово «learning» – і вчення та вивчення, і пізнання, а також навченість і освіченість [11, 574].
Що стосується етимології слова science, то воно походить від латинського слова scientia, яке загалом означає обізнаність, певні відомості чи пізнання; антонімом для нього виступає ignoratio. У вужчому значенні це слово означає ґрунтовне знання або ж пізнання, ґрунтовна обізнаність у чомусь, розуміння предмета; так само і тут є нюанс вправності чи вмілості; антонімом же для цього значення, особливо у філософському вжитку, виступає inscientia, тобто незнання. Дієслівна форма scire теж вирізняється насамперед головним значенням «знати», постаючи протилежністю до «гадати» і «уважати». Щоправда, в деяких контекстах і формах воно може мати цілу низку значеннєво споріднених слів: «розуміти», «вивчати», «могти», «вміти», «досвідчуватися» (пасивна форма). Якщо ж спробувати окреслити семантичний зміст латинської scientia, то таким буде «обізнаність» і «ґрунтовне знання» (але при цьому не варто забувати і того, що подібна чітка диференціація значень застосована в класичній латині дуже умовно) [12, 2308–2309; 1, 780].
Звертання до латини є добрим приводом для того, щоб знову приступити до висвітлення семантики «науки», оскільки саме ця мова суттєво визначила переважну більшість сучасних наукових мов і, крім того, самоосмислення модерної науки здебільшого відбувалося в просторі латинської мови. Твори Р.Декарта й І.Ньютона – це, мабуть, найбільш класичні приклади. Якщо ми вдамося до такого мисленого експерименту, як переклад українського слова «наука» латиною, послуговуючись при цьому сучасними українсько-(російсько)-латинськими словниками, то перший відповідник подібні видання подають саме scientia, а вже потім doctrina, ars, littera [9, 442; 3, 140]. На перший погляд, все цілком слушно, однак спільнокореневий прикметник «науковий» відбитий чомусь як «ad litteras pertinens» і «philologus». Далі подібна неузгодженість тільки посилюється, бо не лише «навчати», а й «учити», «учення», «вчений», «напучувати» – всі ті слова, які в українській мові прямо або опосередковано пов’язані з «наукою», в латині не мають жодного стосунку до scientia (!). Виняток становить «вченість», але і тут scientia передбачає доповнення «litterarum». Отже, виявляється дещо несподівана ситуація: scientia жодним чином (або майже ніяк) семантично не збігається із нашою «наукою». Те, що в нас називається «наукою», коректною латиною буде «doctrina», «disciplina», «ratio» (для наукової системи), «ars», а в множині ще й «litterae» та «studia», але не «scientia» [4, 191]. І головна підстава криється в тому, що наша «наука» походить від «научати», «вчити», тоді як латинська scientia (і це саме чинне для англійської science й інших сучасних мов, що запозичили це слово з латини) – від «scire», тобто «знати», «бути обізнаним у чомусь».
Утім, здається, подібний висновок залишається в рамцях flatus vocis і не відповідає реальному сучасному вжитку розглядуваного поняття, для якого конститутивним залишається саме «систематичне знання». Адже для будь-якого представника науки очевидно, що його сфера діяльності – це не «навчання», а якраз здобуття нових «знань».
Мовні й традиційні компоненти науки. Існує не один десяток дефініцій поняття «науки», і ця розвідка в жодному разі не має наміру пропонувати ще одне. Аби збагнути, що розуміють під тим, що ми називаємо «наукою», в англомовному і німецькомовному світі, є сенс звернутися до визначень цього поняття, що пропонують два істотно відмінних джерела: популярний енциклопедичний довідник і фаховий словник базових наукових понять.
У «Колумбійській енциклопедії» наука [science] визначена як «накопичене і систематизоване пізнання [learning], що у загальному вжитку обмежене знанням [knowledge] природних явищ» [14, 1910].
Спеціалізований довідник подає складнішу дефініцію: «наука» [Wissenschaft] – це будь-яке приступне інтерсуб’єктивній перевірці дослідження фактичних станів справ [Tatbeständen] (тобто того, що щось дійсно є саме так і так, наприклад, що «зараз сонячно». – В.Т.), систематичний опис, що ґрунтується на них, і, по можливості, пояснення досліджених обставин». Для природничих наук, які акцентуються також у популярному довіднику, висуваються три додаткові прикмети: 1) дослідна контрольованість їхніх тез; 2) загальність таких тез, що уможливлює передбачення і пояснення різних подій чи станів; 3) усвідомлення формальної і змістовної відмінності між систематичними описами на теоретичному і дотеоретичному рівнях [13, 726–727].
Якщо відштовхуватися від наведених дефініцій чи спроб визначень, то конститутивними моментами для західноєвропейського розуміння «науки», тобто «science/Wissenschaft», будуть такі: пізнання як знання, дослідження, опис і пояснення того, що досліджено. Певна річ, наголос при цьому робиться на природничих науках, відповідно, феноменах природи. Але для цієї розвідки вагомість має не стільки об’єктний аспект науки, скільки її структурна будова, неодмінними елементами якої постає інтелектуальна діяльність зі здобуття, експлікації і систематизації нового знання. Ми знову помічаємо суттєву відмінність між тим, що закладено в нашому слові «наука» («научати», «вчити», «вчитель», «вчення» і «учень»), і тим, яке значення цього поняття викладено в сучасних довідниках («пізнання» і «дослідження» знаходяться на першому плані).
Виникнення «науки» традиційно пов’язується із феноменом так званого «грецького дива». Можна по-різному оцінювати рівень наукових здобутків еллінів у тій чи тій галузі знань (скажімо, арифметика у них значно недооцінювалася порівняно з геометрією), однак досі неспростовним залишається той факт, що саме у Стародавній Греції близько V ст. перед Р.Х. були сформульовані такі критерії знання, завдяки яким воно якраз і стає наукою.
Добре відомо, що для Платона існує чітка різниця між «наукою» [epistéme] і «гадкою» [dóxa], причому наука визначена як таке пізнання, щодо якого можна бути певним, що воно неодмінно є істинним само собою. Необхідність такого пізнання виступає гарантією його загальності й вічності, позаяк саме такими властивостями вирізняються «об’єкти» справжньої науки – ідеї. Отже, наука, за Платоном, має позачасовий і вічний характер. Щоправда, у платонівському розумінні «науки» [epistéme] все ще мислиться зв’язок з іншими початковими компонентами цього слова: практична здатність, вміння, а також дидактичні моменти навчання і виховання, що було зумовлено діалогічною формою його творів. Натомість Арістотель убачав науковий характер знання в його доказовості. Виходячи з певних необхідних перших принципів, слід поступово рухатися до висновків, причому таке методичне просування має відбуватися згідно з правилами силогізму. Уже в Арістотеля відчутні спроби перетворити «науку» [epistéme] у «строгу науку», послуговуючись дедуктивною моделлю.
Утім сучасні дослідження показують, що грецьке поняття «науки» [epistéme], як і латинське «scientia», суттєво відрізняються від сучасного (власне, новочасного) розуміння цього поняття, особливо, коли йдеться про так звані «точні науки» [exact sciences]. Найближчим до останнього виявляється, мабуть, вислів «математичні пізнання» [tà mathēmata], що трапляється вже у Платона для позначення геометрії, арифметики й астрономії. Але той факт, що сама наукова практика, тобто діяльність зі здобуття нових знань, грецькою і латиною часто позначалася як «мистецтво» [téchnē, ars], переконливо засвідчує, що феномен «науки» у модерному розумінні не був відомий старожитнім. Хоча вимога строго дедуктивного і аксіоматично вибудуваного доведення, скажімо, в Евклідовій геометрії, і є відзначальною рисою стародавнього концепту науки.
Однак у XVII ст. відбувається «наукова революція», і однією із суттєвих компонент науки відтепер стає «наукова гіпотеза» – припущення щодо матеріального світу, істинність якого виправдовується тим, що передбачення, сформульоване в ньому, підтверджується емпіричним шляхом. Гіпотетичне пізнання (поряд із класичною дедукцією та індукцією) тепер стає синонімом справжньої науки. Справді, гіпотетично-дедуктивний висновок відкриває принципово нову перспективу для методу наукового дослідження – можна відмовитися від менш вдалої гіпотези на користь більш успішної, з ліпшим потенціалом пояснення, сформулювати нову теорію, цілковито змінивши мову й уявлення старої теорії. Усі ці міркування стосуються, власне, філософії науки, але вони край вагомі і для теми нашої розвідки, оскільки в гіпотетичній компоненті новочасної науки найбільш виразно помітно таку складову «науки», як настанову на відкриття нового, що реалізується як раціональними, так і емпіричними засобами. Якраз таке нове, що відкривається у пізнанні, дослідженні та систематизації, і виступає посутньою характеристикою «нової науки». Навчити і вивчити таке нове, звісно, можна і потрібно, але перед цим його  необхідно спершу відкрити і якось засвоїти.
Таким чином, розуміння поняття «наука» у значенні «системи знань» є, власне, суто конвенційним і ніяк не пов’язане з етимологією цього слова. Натомість латинське scientia і всі похідні від нього прямо вказують на імпліковане в ньому «знання».
Мовний вимір «науки» натякає на «научання» як відтворення вже наявного знання, тоді як у європейських мовах з певного часу акцент робиться саме на здобутті знання, на пізнанні й дослідженні чогось раніше невідомого.
Брак у російській мові іменника для позначення діяльності того, хто займається наукою, тобто «науковця», опосередковано свідчить на користь тези про конвенцію щодо змісту «науки» у значенні «системи знань». Утім, зважаючи на тривалий вплив російської мови на українську (так, поняття scientist перекладено в словниках лише як «вчений» або «природодослідник», а не як «науковець»!), можна констатувати, що відсутність і невикористання у вітчизняній нормативно-правовій документації природного поняття «науковець» істотно звужує горизонт для належного розуміння суті та завдань науки в сучасному світі та мимоволі спричинює нехтування ролі «акторів науки».
Внутрішня напруженість між вітчизняним поняттям «наука» і західноєвропейським «scientia», звичайно, досить відчутна, навіть попри конвенцію у сучасному слововжитку. Тому можна висунути припущення, що в тих випадках, де неодмінною виступає вагомість «сцієнтичного» при характеристиці іменників, був знайдений природний компроміс у вигляді поняття «вчений», у якому нюанс «навчання» пов’язаний із моментом освіченості й ерудованості у певній галузі знання.
Мабуть, доленосним тягарем для вітчизняної науки (!) і освіти назавжди залишатиметься той факт, що у нашому понятті «наука» вже на словесному рівні присутня освітня компонента – адже саме «наука навчає», «веде в люди» тощо. Брак ясного усвідомлення того, що науковець повинен передусім пізнавати і досліджувати, а викладач – вчити і навчати, відсутність чіткої диференціації обох видів інтелектуальної і когнітивної діяльності спричинює такі карколомні ідеї, як створення «дослідницьких університетів».

Література

 1. Дворецкий И.Х., Корольков Д.Н. Латинско-русский словарь. – М.: ГИИНС, 1949. – 950 с.
 2. Етимологічний словник української мови: У 7 т. / Голов. ред. О.С.Мельничук. – К.: Наукова думка, 2003. – Т. 4 (Н-П). – 656 с.
 3. Подосинов А.В., Белов А.М. Русско-латинский словарь. – 2-е изд. – М.: Флинта: Наука, 2000. – 376 с.
 4. Русско-латинскій словарь. Составилъ В.Мусселіусъ. – СПб.: Изд. К.Л.Риккера, 1891. – 424 с.
 5. Фасмер М. Наука // Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – 2-е изд. – М.: Прогресс, 1987. – Т. 3. – С. 49.
 6. Фасмер М. Учение // Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – 2-е изд. – М.: Прогресс, 1987. – Т. 4. – С. 179–180.
 7. Философский энциклопедический словарь / Редкол.: С.С.Аверинцев, Э.А.Араб-Оглы, Л.Ф.Ильичёв и др. – 2-е изд. – М.: Советская энциклопедия, 1989. – 815 с.
 8. Цыганенко Г.П. Этимологический словарь русского языка. – 2-е изд., перераб. и доп. – К.: Радянська школа, 1989. – 511с.
 9. Чуракова Л.П. Латинсько-український та українсько-латинський словник. – К.: Чумацький Шлях, 2009. – 617 с.
 10. Этимологический словарь славянских языков. Праславянский лексический фонд / Под ред. О.Н.Трубачева. – М.: Наука, 1996. – Вып. 23. – 239 с.
 11. Crabb G. English Synonymes Explained in Alphabetical Order. New ed. – N-Y & London: Harpers & Brothers Publ., s. a. – 856 p.
 12. Georges K.F. Kleines Lateinisch-Deutsches Wörterbuch. 7. Aufl. – Hannover-Leipzig: Hansche Buchhandlung, 1897. – 2742 Sp.
 13. Körner St. Wissenschaft // Handbuch wissenschaftstheoretischer Begriffe. Hrsg. von J.Speck. – Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht, 1980. – Bd. III. – S. 726–737.
 14. The Columbia Encyclopedia. 3-ed. By W.Bridgwater and S.Kurtz. – N-Y-London: Columbia University Press, 1963. – 2388 p.
15. Webster’s Encyclopedic Unabridged Dictionary of the English Language. 2-ed. – N-Y: Gramerey Books, 1996. – 2230 p.