Козацький виступ 1635 р. під проводом Івана Сулими як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення першої половини XVII ст. в українознавчому вимірі

Актуальність дослідження заявленої нами проблематики полягає у тому, що, вивчаючи козацький збройний виступ 1635 р. під проводом І. Сулими як вагомий фактор українського етнодержавонацієтворення 1-ої половини XVII ст. в українознавчому вимірі, ми не тільки намагаємося осягнути важливі події минувшини нашої Батьківщини, а й переосмислюємо їх з висоти сьогодення та надбань, втрат і перспектив розвитку України, українців і світового українства. Новизна наукової праці виявляється в тому, що, попри значну кількість напрацювань, присвячених цьому періоду української історії, на жаль, майже відсутні узагальнюючі концептуальні публікації, у яких на достатньому теоретичному рівні, а головне всебічно аналізується роль козацького виступу під орудою І. Сулими у тогочасних вітчизняних етнічних, державотворчих і націєтворчих процесах. Об’єктом дослідження є Україна й українці в їх поступальному часопросторовому розвитку; предметом – осягнення сутності передумов, причин, розвитку та наслідків козацького виступу 1635 р. під проводом І. Сулими як вагомого чинника українського етнодержавонацієтворення 1-ої чверті XVII ст. в українознавчому вимірі. Хронологічні рамки праці охоплюють другу половину 1630–1635 рр. і зумовлені передумовами, розгортанням, завершенням і підсумками польсько-українського збройного протистояння. Географічні межі дослідження пов’язані передусім із теренами Наддніпрянщини, де розгорталися основні події козацького виступу під керівництвом І. Сулими.
Ця праця реалізується в межах виконання науково-дослідної роботи, що фінансується з державного бюджету, «Україна і світове українство в системі українознавства. Українці в світовій цивілізації і культурі», керівником якої є професор П. Кононенко. Вона виконується в ННДІУВІ відповідно до напряму планової роботи відділу української етнології.
Вивчення поставленої мети передбачає виконання таких головних завдань: 1) проаналізувати стан розробки теми та визначити теоретико-методологічну основу дослідження; 2) здійснити аналіз концептуальних понять, дотичних до проблем українського етнодержавонацієтворення; 3) простежити передумови, причини, розвиток козацького виступу 1635 р. під керівництвом І. Сулими; 4) охарактеризувати його найважливіші підсумки.
Аналіз джерел і публікацій, у яких було започатковано і продовжено дослідження даної наукової проблеми, на які мав змогу опиратися автор, показав, що заявлена проблематика потребує подальшого вивчення. Найвагомішими, безпосередньо дотичними до цієї українознавчої теми, на наш погляд, є такі праці: Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648–1654 рр. – К., 1989; Селянський рух на Україні 1569–1647 рр.: Збірник документів і матеріалів. – К., 1993; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994; Грушевський М. Історія України-Руси: В 11 т. (12 кн.). – К., 1991–1992.– Т. 8.– Ч. 1. Від Куруківщини до Кумейщини (1626–1638). – К., 1995; Іванцов І.О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі 1635–1638 рр. – К., 2002; Історія українського козацтва: Нариси: У 2 т. – К., 2006.– Т. 1; К., 2007.– Т. 2; Камінський-Сулима А. Історія Речі Посполитої як історія багатьох народів, 1505–1795. Громадяни, їхня держава, суспільство, культура: Пер. з польськ.– К., 2011; Фігурний Ю.С. Українські етнічні, державотворчі і націєтворчі процеси (середина XVI – середина XVII ст.) в українознавчому вимірі. – К., 2011 та ін.
У цьому комплексному українознавчому дослідженні ми задіяли один із головних наукових методів пошуку істини – принцип історизму, тобто неупереджене висвітлення й характеристику українського етнодержавонацієтворення у першій чверті XVII ст. Також ми активно послуговувалися порівняльно-історичним методом, коли вивчали вплив козацького виступу 1635 р. під керівництвом І. Сулими на перебіг вітчизняних історичних процесів, поступальний розвиток козацтва (запорожців, реєстровців і нереєстровців) і Запорозької Січі як військово-політичного об’єднання козаків і прообразу Української козацько-гетьманської держави (Гетьманщини) та зародження домодерної козацької (української) нації в контексті тогочасних важливих міжнародних європейських і світових подій.
Спочатку охарактеризуємо базові засадничі поняття, на яких ґрунтується наше дослідження. Так, дефініцію «українське етнодержавонацієтворення» ми трактуємо як неперервний у часі й просторі поступальний розвиток українців від етносу (бездержавного народу) до нації (державницький народ), здобуття ним власної національної держави й послідовної розбудови головних її підвалин. Під терміном «українознавчий вимір» ми розуміємо визначення й осягнення концептуальної сутності, історичної величини і наукового значення досліджуваної проблеми (у даному разі – українських етнічних, державотворчих і націєтворчих процесів у 1-ій половині XVIІ ст.) у цілісному й неперервному взаємозв’язку з Україною, українцями і світовим українством у цивілізаційному часопросторі.
Захоплення і знищення козаками під проводом Івана Сулими річпосполитської фортеці Кодак 1635 р. – це успішна військова операція, яка, проте, не стала через ряд причин повноцінним козацьким виступом де-юре, проте де-факто – це пролог до повстання під орудою Павла Бута, побратима і продовжувача справи страченого у Варшаві козацького звитяжця. Саме тому будемо скрупульозно вивчати її передумови, перебіг, підсумки і наслідки як у контексті українських націєтворчих процесів 1-ої половини XVII ст., так і в загальному руслі вітчизняного етнодержавонацієтворення козацької доби.
Упродовж 2-ої половини 1630 р. – 1-ої половини 1631 р. українське козацтво перебувало в стані вичікування і у будь-який сприятливий момент знову збройно могло стати на захист своїх прав і православної релігії. М. Грушевський з цього приводу слушно наголошував: «Козаччина від польського війська відбилася  і вийшла з кампанії з почуттям переваги. Повстаннє, непослух, убитє казьонного гетьмана пройшли їй вповнї безкарно. Виписані за непослух з реєстру були вернені, учасники повстання дістали амнестію» [6, 119]. Також вчений-українознавець стверджував: «Мара релїгійної війни, що пролетїла лїтом 1630 р., очевидно не зістала ся без вражіння, принаймні на більш серіозних людей. Козацьку справу трактовано, можна сказати, так серйозно, як ніколи. Сеймові наради проходили серед трівожних вістей з України, які могли здавати ся віщунами нової війни, подібної до 1630 р. Варшавський кореспондент Сопігів доносив з 29/І (1631 р. – Ю.Ф.), що козаки збирали ся утопити свого офіціального гетьмана і «дали йому спокій» тільки, як зблизило ся польське військо; в листі з 10/ІІ знов поголоски про приготовлення козаків до повстання… Скоро одначе в козацьких кругах зазначав ся користний для польського правительства поворот. Можна думати, що статочнїйші елементи козаччини самі поміркували, що струна занадто перетягуєть ся, і не годить ся так використовувати безсильности польського правительства. До того ж прилучили ся ще обставини в церковній сфері. 2 марта с. с. [1631 р. – Ю.Ф.] скінчив свою житєву путь митрополит Йов, і супроти ріжних течій і напрямів, які випливали в українській суспільности при сїй нагодї, та всяких плянів і перспектив, не наручно було загострювати саме тепер відносини до правительственних сфер і збирати в сих кругах злобу і помсту  на голову української суспільності в такий дражливий і небезпечний момент» [6, 127, 129–130].
Весною 1631 р. зміна політичних настроїв козацької старшини відобразилася на їх старшому: замість Тимоша Орендаренка був обраний Іван Петражицький-Кулага. Свою лояльність Сигізмунду ІІІ новообраний гетьман продемонстрував, заарештувавши і відправивши до Варшави послів короля Швеції Густава-Адольфа, двох французів – капітана П’єра Ладмірала й хорунжого Жана де Грева, які через територію Московського царства прибули в Україну, де мали вступати в переговори із козаками й пообіцяти їм допомогу в справі захисту їхніх вольностей та релігійних свобод. Королівські посланці запропонували виступити Війську Запорізькому у складі сил антигабсбурзької коаліції на території Австрії [9, 42]. Хоча дипломатична спроба Швеції і Московії встановити контакти із запорожцями завершилася невдало, але, переконаний В. Щербак, ця подія не минула марно для козацтва, вона стала підтвердженням його сили і визнання її в Європі [11, 246].
Наступний, 1632, рік став дуже важливим як для Речі Посполитої загалом, так і для України й українців зокрема. 30 квітня (20.04 за ст. ст.) помирає 66-річний Сигізмунд ІІІ Ваза. Його смерть породжує у річпосполитському суспільстві надію на реформи й зміни на краще. Цю ситуацію описав М. Грушевський: «Король догорав. І все, що гнїтило се довге, безпросвітне, сливе піввікове панованнє бездушного, тупого вихованца єзуітів, присвячене збудованню і забезпеченню єзуітського пановання над полїтичним і духовним житєм Польщі, – нетерпеливо чекало просвітку, який обіцювало сьому світови безкоролївє. Найбільш упослідженї групи: литовські і польські дісіденти, православна Україна і Білорусь, недобитки православної шляхти, міщанство, духовенство готовили ся й напружували свої останнї сили, щоби дати останню битву, зробити останню пробу постояти за свої права, за своє істнованнє» [6, 139–140].
Згідно із законами Речі Посполитої посада монарха була виборною. Вибори, як правило, відбувалися після смерті верховного правителя і проходили у два етапи. Спочатку збирався елекційний сейм, на якому з багатьох претендентів обирали одного, а наступний сейм – коронаційний – коронував короля і заключав з ним т. зв. Pacta conventa («договірні умови»). Аналізуючи цей тривалий процес, В. Антонович наголошував: «Звичайно при виборі нового короля всі громадські стани подавали через своїх сеймових депутатів петиції, в яких виявляли свої бажання. Король звичайно приймав їх, обіцяв задовольнити, але не завжди додержував свого слова. Так було і тепер. До нового короля, бачимо ми, обертаються і козаки, і православне духовенство. На щастя, на короля вибрано чоловіка дуже гарного, сина Жигмонта ІІІ, Владислава IV… Першим його ділом було практичне переведення рівноправності православного духовенства. На чолі депутатів від православного духовенства стояв архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, один із видатніших людей історії України з освіти і розуму. Він зумів пересвідчити короля в тому, що робити утиски православній церкві неполітично і небезпечно для самої Польської держави. Під впливом Петра Могили новий король видав документ-диплом, який надавав свободу православ’ю. В цьому дипломі було сказано, що людей не будуть примушувати до унії, що польський уряд призначає православного митрополита і шістьох єпископів (перемиський, львівський, луцький, володимирський, пінський, холмський) і що забезпечується вільний перехід із унії на православ’я і навпаки. Нарешті, признано свободу публічної відправи православних обрядів нарівні із католицьким. Цей диплом король видав Петрові Могилі, незважаючи на те, що в сенаті косо дивилися на це, і латинський архієпископ, який коронував короля, публічно у різких словах це йому висловив. Але диплом уже було видано (остаточно «Статті заспокоєння обивателів грецької віри» затверджено 15 березня (5.03 за ст. ст.) 1633 р. – Ю.Ф.), і релігійна боротьба на якийсь час втихомирилася. Трудніш було уладнати козацьку справу. Козаки прислали депутацію із вимогою одмінити пунктів Куруківської умови: 1) щоб уряд не примушував повертати нереєстрових козаків у кріпацтво; 2) щоб реєстри скасовано; нарешті, 3) козаки вимагали голосу на сеймі нарівні із шляхтою. Цього король не ладен був зробити, але ж обіцяв обстоювати їх справу на сеймі, хоч зробити це не так легко було, бо сейм і слухати про це не хотів. Але, окрім Петра Могили, що мав родинні зв’язки із польською аристократією і через те мав деякий вплив на неї, крім доброї волі короля, була ще одна причина, що допомогла козакам у їхній справі. Гетьман Іван Петражицький з козацькими військами зайняв пограничні воєводства (Волинське і Белзьке) і розквартирував козаків по маєтностях найважніших панів, які брали участь у сеймі і мали вплив на короля. До нас дійшов допис князя Заславського: з нього знали, що Петражицький розіслав до всіх видатніших магнатів листи, в яких загрожував їм, що маєтки їх розграбує до краю, коли вони не подадуть свого голосу за православ’я. Та й пани самі по собі не дуже протестували проти диплому, виданого духовенству» [1, 93–95]. Ось так, захищаючи не тільки свої вузькостанові інтереси, а виборюючи загальноукраїнські православні цінності, козацтво по праву сильного поступово ставало справжнім лідером українців і вирішальною силою у вітчизняному етнодержавонацієтворенні.
У другій половині 1632 р. Московське царство, використовуючи період «безкоролів’я» і прагнучи повернути раніше втрачені території (Смоленщину, Новгород-Сіверщину, Чернігівщину), розпочало бойові дії супроти Речі Посполитої. Спочатку московітам щастило, вони захопили міста Дорогобуж, Серпейськ, Невель, Рославль, Стародуб, Почеп, Трубчевськ та ін. Проте головне завдання кампанії – оволодіння Смоленськом – провалилося. Московському війську під орудою боярина М.Шеіна так і не вдалося його взяти «на спис». Уладнавши свої внутрішні справи, Річ Посполита перейшла у контрнаступ на початку 1633 р. Головною ударною силою її війська були саме козацькі частини, якими керували Тиміш Орендаренко, Тарас Федорович, Яків Острянин, Юрко Латиш та ін. Загальну кількість козаків, які воювали на цій війні, визначити важко. З цього приводу Н. Яковенко зазначає: «У смоленській війні, що точилася упродовж 1632–1634 рр. і завершилася капітуляцією московського війська та остаточним переходом до Речі Посполитої Смоленщини і Чернігово-Сіверщини, було залучено великі козацькі сили. Зокрема, лише на Сіверщині під командою Адама Киселя й князя Яреми Вишневецького їх діяло близько 20 тис.; інший загін під проводом гетьмана реєстровців Тимоша Орендаренка брав участь в облозі Смоленська й воював під Вязьмою, Ржевом та Калугою. Як бачимо, воєнно-політична кон’юнктура знову вкотре перекреслила наміри уряду максимально скоротити чисельність козацтва» [12, 281]. На нашу думку, на період ведення військової кампанії українське козацтво (реєстровці, випищики, покозачені та ін.) могло виставити понад 50 тис. вояків. З усієї цієї кількості близько 40 тис. були залучені під час московсько-польської війни, у свою чергу, з них лише 20–30 тис. особисто перебували в зоні бойових дій, інші 10–20 тис. використовували лише на короткий час. У цей момент майже 10–12 тис. козаків захищали південні кордони Речі Посполитої і взяли активну участь у турецько-польському військовому конфлікті у другій половині 1633 р. Але більшість воєн виграється не кількістю, а якістю. Саме тому погодимося зі словами М. Грушевського: «Взагалї в цїлій кампанії аж до капітуляції московського війська (лютий 1634) козацьке військо відогравало дуже важну ролю як по числу свому (король мав всього 9 тис. війська), так і по своїм воєнним прикметам. Ми не раз стрічаємо похвали козацькій відвазі в битвах, в приступах, і заразом на козаках лежала підїздова партизанська війна» [6, 206]. Після низки позиційних боїв і цілковитого оточення військо М.Шеіна капітулювало, а інші московські підрозділи лише ціною неймовірних зусиль стримували наступ польсько-українського війська на терени Московії. Зрештою 24 червня (14.06 за ст. ст.) 1634 р. ворогуючі сторони підписали під Смоленськом Поляновський «вічний мир», за яким Річ Посполита знову закріплювала за собою смоленські, чернігівські й новгород-сіверські землі, а за Московською державою залишалося лише здобуте її воїнами під час війни місто Серпейськ. Разом з тим король Владислав IV, в обмін за гарні гроші, навіки зрікався претензій на шапку Мономаха, відмовлявся від титулу московського царя та зобов’язувався повернути соборну грамоту, за якою його було обрано на царство. Також для нас є дуже цікавим етнополітичне тлумачення титулатури самодержця Московії. М.Грушевський з цього приводу наголошує: «Польськї делегати вказували, що титул царя «всея Руси» занадто претенсійний, бо немов містить претенсію на руські землі Литви і Польщі, через се проєктували замінити словами «своєя Руси». Але московські посли про зміну титулу не хотїли чути і вдоволили Поляків устною заявою, що титул «всея Руси» не дотикає польської Руси» [6, 208–209]. Здавалося, яка різниця «своєї» чи «всієї» Русі? Але у першому разі – це чітка вказівка на власне етнічні терени Московського царства, тоді як у другому – приховані загарбницькі наміри щодо українських і білоруських земель, а загалом на так званий спадок ранньосередньовічної праукраїнської імперії Київської Русі.
Із завершенням смоленської війни й замиренням з турками українські козаки стають знову не потрібними Речі Посполитій. Тепер головним завданням урядових кіл є демобілізація козацького війська, т. зв. його секуляризація. Зрозуміло, що у мирний час утримувати понад 50-тисячну армію українських козаків (саме така їхня кількість, за нашими розрахунками, була задіяна у бойових діях протягом 1632–1634 рр.) дуже важко. Але замість того, щоб визнати козацтво лицарсько-шляхетською верствою з довічним правом володіння землею, власним судочинством тощо, його більшу частину (окрім реєстровців) знову намагаються загнати до стійла і перетворити на німу й покірну худобу. На початку 1635 р. сейм Речі Посполитої затвердив офіційну постанову про заборону запорізьким козакам будувати морські човни й організовувати походи супроти Османської імперії, про спорудження фортеці біля Дніпра й про встановлення семитисячного реєстру. Зокрема, в ній зазначалося: «За волею нинішнього сейму, ми ставимо умову, щоби цього Запорозького Війська на службі нашій і Речі Посполитій у майбутньому ніколи не було більше 7000, за цим повинні слідкувати наші гетьмани. А для вписання цих семи тисяч ми пошлемо наших комісарів. Платня в Каневі завжди повинна контролювати це військо, яке буде знаходитися в реєстрі загальною чисельністю сім тисяч: а якщо дехто з тих реєстрових козаків виявиться бунтівником, і чи гетьманам нашим, чи їх намісникам, чи своїй же старшині вчинить непокору, або стане організатором чорної ради, той не тільки повинен бути викреслений зі списків реєстру, але і покараний на горло. Бажаючи також вгамувати козацькі морські виправи, щоби дотримуватися щойно заключеного договору й спілки з володарем турецьким, ми за спільною згодою станів постановляємо: щоби наші інженери знайшли місце на березі Дніпра, яке на думку наших гетьманів виявиться найзручнішим за інші, повинні би там побудувати замок, цей замок повинен бути достатньо забезпечений людьми, як піхотинцями, так і кіннотниками, так і військовим спорядженням. А для його швидкого будівництва, й щоби у зведенні замку не було ніякої затримки, а також для утримання вищеназваного війська наша скарбниця має видати частинами (навіть у XVII ст. гроші виділяли не всі й зразу, а лише траншами. – Ю.Ф.), загальною сумою 1000 000 польських злотих з майбутніх податків» [4, 144–146] (переклад з рос. – Ю.Ф.).
Отже, по-перше, сейм самовільно, без погодження з реєстровими козаками, зменшував кількість реєстру з 8 (затверджену Сигізмундом ІІІ) до 7 тисяч; по-друге, давав дозвіл на будівництво у самому серці Запорожжя поліційного магнатсько-шляхетського фортпосту, вкотре намагаючись повністю підпорядкувати життєдіяльність козаччини. Таким чином, розпочинаючи черговий наступ на українське козацтво, Річ Посполита замість умиротворення невдовзі отримала новий вибух козацької непокори і збройного спротиву. Ми переконані, що головним ініціатором появи цього укріплення, безумовно, став коронний гетьман С. Конецпольський з його маніакальною ідеєю перетворення українського козацтва у слухняну і покірну челядь, а у разі непокори – цілковитого його знищення. Отримавши значні фінансові кошти й широко використовуючи підвладні йому матеріальні й людські ресурси, він дуже швидко здійснив цей проект (весна–літо 1635 р.). Зазначимо лише, що керував спорудженням фортеці французький військовий інженер і картограф Гійом Левассер де Боплан (бл. 1600–1673), який більше 16 років (1630–1647 рр.) прослужив у коронній армії під керівництвом С. Конецпольського та залишив після себе надзвичайно важливі свідчення про Україну й українців, оприлюднені ним у праці «Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» (перше видання – 1651 р., повторні – 1660 р. і 1673 р.).
Цей замок був побудований поблизу першого Кодацького порога на високому правому березі Дніпра, де річка, різко повертаючи на південний захід, звужується, що давало додаткову можливість контролювати гирло річки Самари, на берегах якої козаки будували, як правило, човни для своєї чорноморської флотилії [10, 249–250].
Польський історик ХХ ст. О. Чоловський так описує зовнішній вигляд Кодака: «Була то не фортеця, а скромний форт, який після побудови міг одночасно вмістити найбільше двісті чоловік, а з точки зору оборони не являв собою нічого імпонуючого. За планом він утворював невеликий чотирикутник, оточений кругом ровом і земляним валом, який з півдня виступав двома кутовими півбастіонами, між котрими була в’їздна брама. Яке було озброєння фортеці, не відомо» [7, 67].
На думку українського вченого ХХ ст. І. Іванцова, Кодацький замок ще не був завершеним, там перебувало багато робітників і лише охоронна залога, яка згодом мала значно збільшитись, тому й форт змальовують невеликим, бо проведено, мабуть, тільки частину робіт, хоча ця частина мала певною мірою закінчений вигляд, адже залога мусила бути готовою до оборони [7, 68].
В українській етнонаціональній пам’яті ця подія відобразилася у словах однієї з народних дум: «Не схотіли пани-ляхи / Попустити й трохи, / Щоб їздили в Січ бурлаки / Та й через пороги, / Спорудили над Кодаком / Город-кріпосницю. / Ще й послали в Кодак військо, / Чужу-чужаницю. / Їде бурлак чи комишник / Порогом-водою, / Його лове чуже військо / Й оддає в неволю. / Зажурились запорожці, / Що нема їм волі / Ні на Дніпрі, / Ні на Росі, / Ні в чистому полі» [8, 85].
Так довго тривати не могло, й невдовзі українські козаки під керівництвом Івана Сулими знищили Кодацьке укріплення. Ось як про це розповідав сучасник тих подій Г.Л. де Боплан: «Трохи нижче, на відстані гарматного пострілу, знаходиться Кодак, який є першим порогом, тобто грядою скель, що тягнеться впоперек річки, перешкоджаючи плаванню човнами. Тут є замок, який я заклав у липні 1635 р., але наступного ж місяця серпня, якраз після мого від’їзду, якийсь Сулима, отаман частини повсталих козаків, повертаючись з моря і побачивши, що замок заважає йому повернутися додому, зненацька захопив його і вибив дощенту весь гарнізон, де могло бути до 200 солдат під командуванням полковника Маріона. Захопивши і пограбувавши форт, згаданий Сулима повернувся з козаками на Запорожжя, недовго пробувши його господарем, бо він був взятий в облогу і здобутий іншими вірними козаками під командуванням великого Конєцпольського, краківського каштеляна. Згодом цей  отаман бунтівників був схоплений разом з усіма своїми і відвезений до Варшави, де його четвертовано» [3, 39–40].
Ці події зображенні в українській писемній пам’ятці XVII ст. – «Львівському літописі»: «1635. Сейм бул, на котором побори великії настали… А ніякий капітан, которий ся бул оженил ве Львові у пана Дзяного, у влоха, обнялся королеві, а набольше духовним, на Україні, где Ніпр упадаєт в Дунай (цей вираз позначує велике скупчення води. – Ю.Ф.), замок муровати і місто осадити німцями, аби козаки не ходили на море, котрому дано скарби не малії. І поїхал, і муровал, і люду щось мал  много, кілька тисячий. Козаци указовали му тоє же, «то не потребноє, а тобі теж не безпечне тоє обійматися чинити», а он їх не слухал, єще хотіл їх зневажати. Они, учинивши раду, ніякий Самуйло Сулима (І. Сулима. – Ю.Ф.) з Черкас, єще два полковники з ним, зобравши козаков 3 000, пошли до него. І так напавши місяца августа, скоро запустивши, до матки божієї 3 дня, з вечера то до світа збили вшисток люд єго і ноги не оставили, тілько що на чату були виїхали 15 коней і тії ся остали. А самого живо взявши, наперві руки му ізсікли і за пазуху вложили, і у плюдри пороху насипали і поставили у столпа над Дніпром і запалили, і порох го втиснул в Дніпр. І на розсвіті скарбом ся ділили куршаком, розославши килимув кілька, а потом, зробивши тоє, поїхали… Козаци реєстровії, що при королю служать, запоровції, довідавшися, где суть тії, що поброїли с тим Сулимою гетьманом, послали до них, оповідаючи, їж «нас ляхи хотять бити, а так прийміть нас до себе, же бихмо ся боронити вкупі». Они юм не вірили, боячися здради, і не уйшли її. А потом, за присягами їх, прий[ня]ли їх до себе, до окопу, которий барзо потенжний бул. І так учинивши здраду з войськом, аби їм старшину  видали: «хочете лі сами  не  погинути?» А они, довідавшися о том, сами ся добровольне дали. А они, взявши їх, обецали їм, же «не погинете», а потом, оковавши їх, одвезли до Варшави, до короля, на сейм. Там же послове були турецький і татарський, просили: «Єжелі хочете у згоді з нами мешкати, чиніте нам справедливость с тих здрайцов наших, то єсть козаков, бо в тім року 5 раз на море ходили». І позволено їх потратити, которії і смотрилися на їх смерть. І стято їх 4, а двох упросил посел турецький» [2, 114–115].
В. Антонович так охарактеризував події 1635 р.: «На цей раз польське військове міністерство, себто коронний гетьман Конецпольський, приміркував новий спосіб змагатись із козаками. Конецпольський бачив, що повстання завжди організуються на Запорожжі, куди дістатись полякам було дуже трудно, бо небезпечно було їм заходити на далекі, безродні та й невідомі степи. Тоді Конецпольський починає міркувати, яким би чином наблизити польські потуги до Запорожжя. Задля того він приміркував збудувати коло Запорожжя фортецю, посадити там міцну залогу і звідтіль стежити за Запорожжям і емігрантами. Користуючись тим, що того часу на польській службі був французький інженер Гільйом де Боплан, Конецпольський виправив його у степи, де Боплан за короткий час збудував кріпость Кодак. Та це, замість того щоб утихомирити, обурило Запорожжя, викликало новий рух. Тоді саме запорозький кошовий Сулима без відома і проти волі уряду зробив напад на турків, подався на Чорне море і знівечив декілька міст: Кілію, Ізмаїл, Аккерман. Похід цей тягся доволі довго. Між початком і кінцем його Боплан устиг збудувати згадану вище фортецю. Сулима, повернувшись із походу і побачивши фортецю, зрозумів, яка небезпека для запорожців мати в такому близькому сусідстві поляків, напав на неї, взяв її приступом і перебив залогу. Це було сигналом до війни. Але поляки скоро спинили це повстання, уживши хитрощів проти запорожців. Вони послали проти них два полки реєстрових козаків. Останні, удаючи з себе своїх, завели із Сулимою переговори, їх пущено до запорозького табору, але зараз же вони заарештували Сулиму і всю запорозьку старшину і видали її полякам. Поляки одправили всіх на сейм і там покарали» [1, 95–96].
Проте, на нашу думку, найближче до вирішення цієї проблеми (хто і з якою метою знищив форт) підійшов М. Грушевський. Проаналізувавши свідчення сучасників, він вважав: «Морські походи дїяли ся самі по собі, були дїлом своєвільного козацтва, а зруйнованнє Кодака коли не виключно, то в дуже значній мірі було мабуть ділом реєстрового війська. Покладаючи ся на пруські клопоти правительства, військо задумало позбути ся сих небезпечних пут, які збирали ся вложити на житє Низу кодацькі наглядачі, що справді грозили спутати козаччину по руках і ногах, під суворою рукою такого лихого і невблаганого ворога козаччини яким був гетьман Конєцпольський. Військо помилило ся одначе в рахунках, бо саме тоді закінчували ся переговори з Швецією, і Конєцпольський вже вертав ся на Україну, грозячи крівавою пімстою за зруйнованнє замку котрого поставленнє було по всякій імовірности його особистим пляном. Старшина, щоб оминути конфлїкт з сердитим гетьманом, рішила окупити ся головами Сулими й иньших головних учасників» [6, 222–223].
Отже, зруйнування Козацького укріплення і знищення його залоги було не спонтанною акцією запорожців і козаків-випищиків, а добре спланованою військовою операцією власне самих реєстровців, які покладаючись на те, що Варшаві, втягненій у чергову війну зі Стокгольмом, буде не до українських проблем. Але коли ситуація кардинально змінилася, більша частина поміркованої старшини вирішила врятувати своє життя і майно та видала І. Сулиму та його вірних прибічників владі на вірну смерть.
Про те, що знешкодження укріпленого форту на Кодаку могло стати сигналом для всеукраїнського повстання, свідчить сучасник і очевидець тих подій Адам Кисіль: «…Була тодї така нагода для своєволї, яку тільки собі можна вимислити як найкращу, і певно загоріла ся була Україна. Річ Посполита була зайнята пруською війною, і боронь Боже чого, то перше нїж річ-посполита могла-б обернути свої сили сюди, ми б тут на Україні всї погинули» [6, 223].
Можновладці Речі Посполитої вже давно мріяли жорстоко покарати козацьких ватажків-керівників збройних виступів, але якщо ні з Марком Жмайлом, ні з Тарасом Федоровичем їм не щастило, то на очільниках цього бунту їм це вдалося. За свідченням В. Голобуцького, Івана Сулиму і його сподвижників повезли у кайданах до Варшави на суд, решту запорожців скарали на місці, їх тортували, відрізали носи і вуха, засилали на працю у маєтки Конецпольського в Гадяч [5, 295].
Зрештою сейм засудив лідерів ребелії до страти, і не порятувало І. Сулиму ні перехід його до католицтва, ні золота відзнака папи Павла V Боргезе… Вирок було виконано на центральній площі столиці польської імперії. Чотирьох було страчено, двом пощастило. За клопотанням канцлера Томаша Замойського було подароване життя Павлу Буту (Павлюку), який згодом очолив потужне козацьке повстання 1637 р. Так естафета збройної боротьби і спротиву від І. Сулими перейшла до П. Бута [6, 221–225].
Таким чином, неупереджено проаналізувавши козацький виступ 1635 р. під орудою Івана Сулими, що став, на нашу думку, дієвим елементом націєтворчих процесів 1-ої половини XVII ст., можна прийти до таких висновків:
1) після завершення збройного протистояння 1630 р. можновладці Речі Посполитої вкотре відклали вирішення козацької проблеми, і як тільки розпочалася чергова війна з Московським царством (1632–1634), знову були навербовані великі підрозділи з козаків-випищиків і тим самим зведена нанівець офіційна політика радикального обмеження українського козацтва як суспільної верстви;
2) ігнорування Варшавою козаччини як провідного стану українців, відмова їй у нобілітації й у праві на т. зв. «соціальний ліфт», постійні намагання виштовхати її на маргінес соціуму, до прикордонної резервації, врешті-решт ні до чого не призвели, оскільки під час періоду «безкоролів’я», саме завдяки активній проукраїнській позиції козацтва і його проводу, новообраний король Владислав IV був змушений затвердити «Статті заспокоєння обивателів грецької віри» і тим самим хоч трохи нормалізувати взаємовідносини між католиками, уніатами і православними;
3) збройний виступ 1635 р., а саме зруйнування козаками під керівництвом І. Сулими форту Кодак, був знову спровокований безвідповідальною політикою урядових кіл, речником яких виступив коронний гетьман С. Конецпольський, який, незважаючи на жорсткі реалії тогочасної дійсності, геополітичну ситуацію, прагнув, ігноруючи здоровий глузд, чи повного підпорядкування української козаччини, чи його тотального винищення як військово-політичного стану;
4) українське козацтво загалом і реєстрове зі своїм проводом зокрема розуміло, що побудова Кодацького укріплення – це перший цвях у домовину козацьких вольностей і привілеїв, тому й було прийнято рішення про його знищення, але головними організаторами і виконавцями були не запорожці й випищики, а реєстрові козаки, які намагалися використати з користю для себе сприятливу внутрішньо- і зовнішньополітичну кон’юнктуру (відсутність на теренах України кварцяного війська під орудою С. Конецпольського, яке перебувало на той час у Прибалтиці, та можливість розгортання там широкомасштабної польсько-шведської війни, на яку знову буде покликано козаків і пробачено їм усі провини…), проте з кардинальною зміною геостратегічної ситуації (примирення Варшави зі Стокгольмом і повернення коронного війська до України) та з метою уникнення покарання реєстрова старшина вирішила відкупитися від влади і видати їй головних організаторів цієї акції, щоб ціною їхнього життя врятувати власне;
5) жорстоке покарання бунтівників було спричинене, на нашу думку, суб’єктивними і об’єктивними чинниками: щодо першого фактора, то це реальна нагода врешті-решт поквитатися привселюдно з козацькими «своєвольниками» як за їх непослух, так і за діяння їхніх попередників (М. Жмайла, Т. Федоровича та інших); щодо другої складової, то це розуміння всієї гостроти небезпеки і прецеденту захоплення форту та знищення його гарнізону з поступовим переростанням локального бунту у всенародне повстання, саме тому жахлива і ганебна кара-страта козаків-ребельянтів мала стати пересторогою для їхніх однодумців та настрахати весь український народ – від найбіднішого селянина до найзаможнішого магната – і вкотре нагадати їм, що Імперія (саме такою за своєю сутністю і була Річ Посполита, а не державою багатьох народів, за твердженням сучасного польського вченого А. Сулими-Камінського) покарає будь-кого, хто посягне на її добробут; навіть помилування одного з приречених (П. Бута), який згодом очолив новий збройний виступ, лише вкотре довело аксіоматичне твердження, що Україна завжди прагнула до волі!

Література

1. Антонович В.Б. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.
2. Бевзо О.А. Львівський літопис і Острозький літописець. Джерелознавче дослідження. – К., 1970.
3. Боплан Г.Л. де. Опис України, кількох провінцій Королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансільванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн. – К., 1990.
4. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трех томах. – М., 1953. – Т. I: 1620–1647 годы.
5. Голобуцький В. Запорозьке козацтво. – К., 1994.
6. Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – Т. VIII. – Ч. І: Від Куруківщини до Кумейщини (1626–1638). – К., 1995.
7. Іванов І.О. Повстання українського народу проти шляхетської Польщі 1635–1638 рр. – К., 2002.
8. Українські народні думи та історичні пісні. – К., 1955.
9.    Щербак В.О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648–1654 рр. – К., 1989.
10. Щербак В.О. Іван Сулима // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 247–253.
11. Щербак В.О. Тарас Федорович // Історія України в особах: Литовсько-польська доба. – К., 1997. – С. 240–247.
12. Яковенко Н.М. Нарис історії середньовічної та ранньомодерної України. – 2-ге вид., перероблене та розширене. – К., 2005.