Борис Возницький – герой у битві з невблаганним часом

… Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина…
Л. Костенко

У сучасному суспільстві є дуже мало людей, які повністю віддаються своїй роботі, наполегливо працюють і безкорисливо прагнуть збагатити Україну та прославити націю. Проте, незважаючи на буденний світ реалій, сповнений байдужості та егоїзму, існують такі особистості, що вірять у прекрасне майбутнє своєї землі. До таких людей належить Борис Григорович Возницький. І не дивно. Адже митець, здається, повертає із забуття людські долі та особистості. Це, насамперед, як говорив сам Б. Возницький, найбільша його любов – Іоанн Георгій Пінзель – «слов’янський Мікеланджело», Маркіян Шашкевич – будитель Галицької землі, Іван Виговський, це неоціненні шедеври мистецтв різних народів.
Метою цієї пошукової роботи є дослідження життєвого та творчого шляху корифея музейної справи Бориса Возницького.
Ця тема є актуальною, адже відновлення культурної спадщини України – запорука розвитку духовності, національної свідомості українців.
Працюючи над дослідницькою роботою, автору довелося побувати у різних місцях, до реставрації яких був причетний охоронець скарбів Б. Возницький, а саме в Олеському та Підгорецькому замках, П’ятницькій церкві, каплиці Боїмів, музеї «Русалки Дністрової», церкві Св. Духа та Львівській картинній галереї. У кожній місцині витав дух воскреслого майстром часу, відчувалася та велич, те піднесення, що окрилює, захоплює та надихає. І саме Б. Возницький є тим натхненником відродження, який подарував нам, сучасникам, нову епоху культурних та мистецьких зрушень. Саме він створив найвідоміші музеї Західної України  та зберіг колекції світового рівня.
Штрихи до портрета відомого корифея музейної справи
Директор Львівської національної галереї мистецтв, заслужений працівник культури України та Польщі, лауреат премій ім. Т. Шевченка та ім.Я. Кохановського, президент Українського національного комітету Міжнародної ради музеїв (ІСОМ), доктор Honoris Causa Вищої педагогічної академії у Кракові й Варшавської академії мистецтв, лауреат Всеукраїнської премії «Визнання» в галузі гуманітарних наук, культури та мистецтва. Серед численних нагород – почесна відзнака Президента України – орден «За заслуги», звання Героя України, Хрест Івана Мазепи, найвища відзнака Польщі – орден «Командора».
Це далеко не весь список, а основні титули Б. Возницького, які сам він, до речі, називає не дуже охоче. Більше любить розповідати про роботу, але завжди згадує щось незвичне, навіть авантюрне.
Бо це основна риса його характеру, а ще – впертість і завзятість.
Він завжди знає, чого прагне і як цього досягти, зберігши одночасно свої переконання; воліє все робити сам – від побудови експозиції до викладу паркету. А взагалі-то, він – улюбленець долі.
Народився Б.Возницький 16 квітня 1926 р., у місяці, в якому, як кажуть, народжуються всі визначні люди. Між містами Дубно і Рівне є село Ульбарів, у якому й пройшло його дитинство. Навчався у сільській школі, потім у Дубно, Рівному, Здолбунові. З 1942 р. – у Рівненському будівельному училищі (будівництво мостів і доріг) з українською та німецькою мовами навчання. Навесні 1943 р. залишив училище разом з іншими хлопцями, довідавшись, що їх забирають на роботу до Німеччини.
1943 р., коли були втрачені всі ілюзії про самостійну Україну, у волинських лісах створювали загони УПА, Б. Возницький називає найбільш романтичним роком свого життя. Це була романтика боротьби, коли піднімалось юнацтво ОУН. У червні 1943 р. провадився набір у школу старшин, йому виповнилося 17 років, він мав найкращу на весь Ульбарів освіту, – тому сільська громада направляє його до цієї школи. Потрапити туди не вдалося – занадто молодий… Але був високий на зріст і на вигляд старший за свої роки, серйозний. Через це, можливо, військовий, який провадив організаційно-мобілізаційний відбір, залишив Возницького в штабі УПА «Південь». У 1944 р., коли більшовицькі війська були вже близько, він відправив хлопця додому, тим самим врятувавши йому життя. Переховувався вдома, але його знайшли і разом з батьком відрядили на фронт. Вважали бандерівцем, тому знаходився під постійним контролем. Навчався у сержантській школі, після закінчення якої присвоїли звання єфрейтора і відправили воювати у Шауляй. Закінчення війни його застало у Кенігсберзі.
У 1950 р. вступив до Львівського училища прикладного мистецтва. Його вчителями були Я.Музика, К.Звіринський, О.Шатківський, В.Масюткин. Закінчивши училище, зрозумів, що його приваблює мистецтвознавство, тому вступив до Ленінградського інституту живопису, скульптури та архітектури ім. І.Рєпіна і став першим мистецтвознавцем нової генерації у повоєнному Львові. Деякий час працював в управлінні культури. У 1960 р. став заступником директора Музею українського мистецтва. Завів інвентарні книги, переніс 58 картин зі  спецфонду до основних фондів. Потім Музей українського мистецтва об’єднали з Картинною галереєю і Б.Возницький став спочатку заступником, а в грудні 1962 р. – директором  цього закладу. З того часу все його життя пов’язане з музеєм. Поповнював фонди. Виїжджав з колективом в експедиції у райони Львівщини та сусідніх областей, рятуючи твори сакрального мистецтва, що могли у ті часи бути знищеними. Так назбиралась величезна колекція картин, ікон, скульптур, яку вже не могли вмістити тісні фондосховища корпусу галереї на вулиці Стефаника, 3. Шукаючи виходу, використав досвід сусідів – у 1959 р. вперше поїхав з делегацією до Польщі і побачив, як там відновлюються замки. У 1975 р. відбулося відкриття музею «Олеський замок»; у 1988 р. узявся за Золочівський замок; з 1997 р. – ведуться роботи в Підгорецькому замку. Звання Героя України Б. Возницький отримав у 2005 р., у палаці Потоцьких, відвойованому в довгих бюрократичних баталіях. Під його керівництвом галерея стає значним музейним центром з багатьма філіями. Крім замків, до галереї ввійшли: Музей-садиба Маркіяна Шашкевича у Підлиссі, каплиця Боїмів, музей «Мистецтво давньої української книги», музей «Русалка Дністрова», Музей найдавніших пам’яток Львова, музей «Львівська барокова скульптура 18 ст. Творчість І.Г.Пінзеля», Музей-майстерня Т.Бриж, Музей модерної скульптури М. Дзиндри, Музей Івана Виговського та ін.
Возницький не вміє відпочивати, свої відпустки проводить, працюючи робітником на будовах котрогось із замків. З юних літ постійно у мандрах – і так продовжує дотепер.
Він і сам поступово стає раритетом у своїй безмежній відданості улюбленій справі. Це – останній Галицький Лицар і останній Романтик, який енергійно увійшов у нове ХХІ століття і став майже легендою.
Він живе тим, чим займається
Висококваліфікований фахівець, «музейник» за покликанням, талановита, наполеглива людина, Б. Возницький двадцять років тому, прибувши до Львова, очолив Львівську картинну галерею, яка знаходилася в той час у складному становищі. Він взявся за все одразу. Організував роботу всіх служб таким чином, щоб безвідмовно діяв потужний музейно-творчий «комбінат», щоб не відав перебоїв науковий «конвеєр». Тисячі експонатів, привезені з експедиції, потрапляли до реставраторів. Відкривалися забуті імена і творчі школи, розроблялися нові концепції, з’являлися філії-супутники галереї… При Возницькому кількість експонатів Львівської картинної  галереї сягнула з12 до 30 тисяч. Площа зросла в п’ять разів і становить тепер 16 тис. кв. м (фонди – 4 тис. кв. м). Протягом року Львівську картинну галерею та її філії відвідують понад 300 тисяч людей. Вона  стала одним із найбільших музеїв України.
Сьогодні зроблене ним одні називають подвижництвом, інші – дивом, гідним наслідування. Саме останній аспект цікавить нас найбільше, адже вивчення і поширення досвіду роботи директора Львівської картинної  галереї може стати своєрідним підручником для музейних працівників.
Б.Возницький є активним учасником багатьох подій культурного життя України, які, безсумнівно, зафіксовані в хроніці музейної справи.
По-перше, це виставка у галереї «Львівський портрет 16–18 століть», що дала змогу по-новому збагнути істотні питання розвитку культури Львова.
По-друге, це відкриття Олеського замку, експозиція і фонди якого розкривають унікальну панораму мистецького життя. Зауважимо: всі експонати в Олеську (близько шести тисяч) привезені з експедицій по містах і селах Львівщини.
По-третє, це експозиція ще одної видатної пам’ятки – іконостасу П’ятницької церкви: близько п’ятдесяти живописних творів, у тому числі цикли «Страстей», «празників» пензля самобутніх майстрів.
Понад півтора року працювали над іконостасом галерейні реставратори, врятувавши для нащадків безцінний витвір.
Це відкриття у 1967 р. філії Львівської картинної  галереї у каплиці Боїмів – перша в республіці спроба пристосувати недіючу культову споруду-пам’ятку для цілей музейної експозиції.
Це й створення першого в країні музею Івана Федорова з пристосуванням під філію колишнього Онуфріївського монастиря. Заплановано «другу чергу» пристосування Онуфріївського комплексу: розміщення у прибудовах літературно-художнього фонду-архіву сучасної культури і мистецтва – справа нова, перспективна, необхідна.
Це, нарешті, відкриття виставкової зали. Список зробленого зростатиме, бо реставрація і пристосування під егідою Львівської картинної  галереї триває в колишніх костелах Бернардинів, дзвіниці церкви Св. Духа, костелі в Білому Камені – у багатьох пам’ятках історії і культури.
Нема на Львівщині (та й не тільки на Львівщині) такого села, присілка, де він не побував би, виявляючи феноменальне відчуття музейника-професіонала.
Пригадує Борис Григорович, що якось заїхав у віддалене підкарпатське село, підійшов до старої напіврозваленої дзвіниці… До струхлявілих дверей, аби не розвалилися, хтось прибив кілька міцніших дощок. Провів по них рукою, придивився, зацікавився. Згодом, знявши кілька шарів пізнішого живопису, реставратори відкрили на дошках давню ікону: Мадонна з немовлям.
І вже в Парижі, куди він привіз на виставку Жоржа Лятура один із шедеврів цього французького майстра – «У лихваря» (до речі, також відкриття галереї), у залі Лувру побачив ікону-аналог до знайденої у підкарпатському селі.
Тільки його, «Мадонна Возницького», ще виразніша, більш вражаюча…
Так, дуже доречна поява Возницького на Львівщині, де в старих монастирях і церквах, у численних архівах і зібраннях чекали на свого відкривача численні твори-пам’ятки. Інколи, на жаль, до них першими сягали руки спекулянтів від мистецтва. Але частіше встигав таки він, його однодумці. Вивчав архіви, збирав перекази, маючи якесь потаємне відчуття, слух на приховані скарби, які чарують тепер відвідувачів Львівської картинної  галереї.
Чому все дісталося Борису Возницькому? Бо працює у вихідні та свята. Зволікає з відпустками і проводить їх, знову-таки, у праці. Зранку пише наукове повідомлення, опівдні зайнятий у реставраційних майстернях, до глибокої ночі вивчає історичні джерела. Аби ще до сходу сонця рушити у далеке відрядження – мало хто витримає таке навантаження день у день, протягом десятиліть.
Колосальна віддача Возницького – від самопожертви до постійного страху змарнувати час невитраченою енергією, не застосованими знаннями.
Так назріло питання про видання щорічника (чи раз на два роки) – «Трудів Львівської картинної галереї». Такі щорічники, до речі, видають найбільші музеї; щодо Львівської картинної  галереї можна назвати десятки тем-розділів, гідних висвітлення.
Сюди увійшли б питання роботи дворічного народного університету естетичного виховання (що діє при галереї вже багато років), матеріали науково-творчих конференцій в Олеську (збираються науковці з усієї країни), на яких порушується широке коло проблем реставрації, пристосування, пропаганди культурної спадщини, досвіду підготовки  музейної зміни, – щорічно в галереї проходять практику до двадцяти випускників художніх шкіл.
Це – наперед підготувати «стартовий майданчик» для музейників прийдешнього, бо якщо Б. Возницький мусив починати шлях від самого себе, то їм доведеться йти «від Возницького».
То в чому ж полягає  «феномен Возницького»?
У громадянському неспокої, в активності життєвої позиції, в надзвичайно розвинутому почутті відповідальності за все, до чого причетний. У невіддільності життя і справи, якій воно присвячене.
Титанічна праця
Незважаючи на свій вік, Б. Возницький залишаєтьсяся енергійною людиною, яка завжди прагне досягти нових висот: «Я зовсім не відчуваю втоми, безперервно  працюю і вважаю, що постійне заглиблення в роботу є запорукою довгого та цікавого життя. Іноді мені доводиться ночувати в якомусь замку, своїми руками і паркет кладу, і каміни будую… Проте це моє життя, моя потіха».
Видатний музейник пригадує, що найкраще пам’ятає експедиції 60–70-х років: «Тоді позакривали 500 костелів і 800 греко-католицьких церков. З них створили складські приміщення. Я намагався відвідати  кожне місто, кожне село, щоб зібрати хоча б частину цінних речей. Лише за один тиждень я міг привезти близько двох–трьох машин. Рятували – що тільки могли, бо все нищили, викидали, рубали на дрова».
Коли він почав роботу у Львівській картинній галереї, там було  11 тисяч експонатів, тепер – понад 60 тисяч.
Серед найцінніших – чудотворна ікона Богоматері, створена у 1340 р. Нині всі бажаючі можуть побачити її у палаці Потоцьких. Люди приходять туди, щоб помолитися перед образом. Кажуть, що ікона наділена даром зцілення.
У нас найбільша з-поміж усіх європейських музеїв збірка скульптур в стилі бароко: майже дві тисячі дерев’яних фігур. Серед них – скульптури Пінзеля, яких взагалі немає не лише в Європі, але й у світі.
Результати його багаторічних старань та прагнень, які втілились у реставраційному процесі багатьох культурних пам’яток, вражають своїми масштабами.
Отже, саме такі особистості, як Б.Возницький, мають слугувати прикладом відданості Батьківщині та її культурній спадщині для кожного свідомого українця.

Література

1. Автопортрет на тлі часу: Спогади / Борис Возницький. – Л.: Центр Європи, 2006. – 56 с.
2. Шевченківські лауреати, 1962–2001: Енциклопедичний довідник – К., 2001. – С. 79–80.
3. Збирач загублених скарбів: Герою України Борису Возницькому – 80 // ЛюнArt. – 2006. – 17 квітня. – С. 1.
4. Хто є хто на Львівщині. Видатні земляки. – К., 2003. – Вип. 1. – С. 176.
5. Степовик Д. Возницький Борис Григорович / Дмитро Степовик // ЕСУ. – К., 2006. – Т.5. – С. 33–34.
6. Ріпко О. Возницький Борис Григорович / О. Ріпко // Мистецтво України: енциклопедія. – К., 1995. – Т.1. – С. 366.
7. Мельник О. Будівничий храму духовності / Оксана Мельник // Урядовий кур’єр. – 2006. – 22 вересня. – С. 8–9.
8. Львівська галерея мистецтв. Палац Потоцьких / Авт. тексту Б.Г. Возницький та ін. – Л.: Центр Європи, 2006. – 36 с.
 9. Пшик В. Возницький Борис Григорович  / В. Пшик // Енциклопедія  історії України. – К., 2003. – Т.1. – С. 602.