Специфіка проведення польових досліджень у середовищі української спільноти за кордоном

Історія діаспорних досліджень в Україні – порівняно молода сфера історичної та етнологічної науки. У Радянському Союзі тема закордонного українства з відомих причин була майже закритою для науковців. Однак за двадцять років діаспорознавство в Україні вже має значні здобутки і навіть встигло «відпрацювати» перший цикл, який є типовим для початкової стадії вивчення не розробленої досі тематики. Зазвичай, коли дослідники беруться за недосліджену тему,  вони тяжіють до узагальнень, описовості, а нерідко й компіляційності, і це не є вадою, а абсолютно необхідною стадією наукового пошуку. Адже «піонери» нової тематики мають складне завдання: з одного боку, ввести в науку новий інформативний сегмент, а з другого – підготувати публіку до його сприйняття. Коли цей – вступний – цикл відпрацьовується і вичерпується, розпочинається новий дослідницький етап, який характеризується активним пошуком нових джерел, їх накопиченням і на основі їх аналізу поглибленим вивченням тематики.
    Власне, саме це відбувається нині з діаспорознавством: дослідники перебувають у стані пошуків нових інформаційних джерел, які відбуваються у двох традиційних методичних напрямах: польовому (інтерв’ю або опитування, спостереження, фото-, відео- та аудіозйомка) та так званому «кабінетному» (архівна робота, пошуки невідомих опублікованих джерел, передусім спогадів).
    Пропонована стаття присвячена вивченню польових методів збору інформації про закордонне українство.
    Варто зазначити, що Україна дістала у спадок від радянської фольклористики та етнографії досить якісну школу польових досліджень, яка, у свою чергу, базується на кращих традиціях вітчизняних дослідників 2-ої половини ХІХ – 1-ої третини ХХ ст. [2, 8]. Тож коли етнологи замислилися над тим, щоб розпочати польову практику за кордоном, здавалося б, нічого не могло завадити справі. Однак на практиці все виявилося набагато складнішим, передусім через фінансові чинники. Саме вони стали причиною того, що польовий досвід українських дослідників за кордоном є порівняно небагатим [3, 4, 5, 6]. Щоправда, це не означає повної відсутності польових досліджень в українському середовищі за кордоном. У деяких регіонах розвинулися свої місцеві потужні збирацькі традиції, зокрема в Башкортостані [1, 7], Канаді [9, 10, 11, 15] та ін.
    Дана стаття базується на досвіді польових досліджень автора в Канаді (2006–2011 рр.) та Бразилії (2009 р., 2011 р.).
    Насамперед варто дати характеристику об’єкта наших польових досліджень, а  саме українським регіональним імміграційним і постімміграційним субкультурам.
    Досвід автора свідчить про те, що різні міграційні хвилі в Канаді та Бразилії (подібно до інших країн) витворили різноманітні сегменти української регіональної постімміграційної субкультури (часовий або історичний чинник), які часто існують автономно (хоча й не зовсім ізольовано) один від одного. Кожен з них має свою інфраструктуру, свої інтереси й пріоритети і свій підтип ідентичності.
    Кожен сегмент імміграційної і постімміграційної регіональної субкультури складається з менших ареальних (просторовий або географічний чинник) блоків.
    Разом з тим у кожній країні є і парасолькові інституції – церква, а також громадські організації, у Канаді це КУК [14], у Бразилії – Українсько-Бразильська центральна репрезентація [13], які виконують важливу політичну об’єднувальну функцію.
    Таким чином, певна постімміграційна регіональна субкультура в кожній країні схожа на клаптикову ковдру (квілт) або на аплікацію, тоді як «материнський» тип культури (у даному разі – в Україні) і в історичному, і в географічному вимірах є «суцільною матерією» з історичною та географічною неперервністю.
    Як результат, перша і друга хвилі імміграції та їх нащадки сформували в Канаді та Бразилії (як і в інших країнах Північної та Південної Америки) окремішнє культурне середовище, відмінне від того, яке витворила третя хвиля імміграції. А четверта хвиля в Канаді (в Бразилії вона відсутня) також має свою етнокультурну специфіку, і ця спільнота тримається дещо осторонь від перших двох. При цьому усі три згаданих типи спільнот є (більшою або меншою мірою)  носіями української ідентичності. Щоправда, жодна із них не є моноідентичною, усі вони (включно з 4 хвилею і трансемігрантами) є носіями подвійної ідентичності.
    Таким чином, українське середовище в тій чи тій країні, по-перше, є сегментованим за географічним та історичним чинниками, по-друге, не «чистим», моноетнічним, а, так би мовити, «суржиковим», оскільки є виявом подвійної (постімміграційної) ідентичності.
     Загалом у межах кожної країни витворилася своя спільнота (у даному разі канадсько-українська і бразильсько-українська), яка є носієм регіональної постімміграційної субкультури.    
    Якщо брати певну українську спільноту певної країни як цілісність, то, залежно від того, наскільки українська складова їхньої етнічної ідентичності  яскраво виражена і усвідомлювана, у ній можна виділити «ядро» –  діаспору, під якою ми розуміємо активну частину і «мантію» (терміни наші. – М.Г.), де етнічна ідентичність є неусвідомлюваною або навіть ігнорованою. Це своєрідні епіцентр  і периферія спільноти, «кісточка і м’якоть» плоду, якщо вжити метафору.
    Методика проведення польових досліджень серед закордонного українства (та й не тільки українства, автор має досвід вивчення також кримськотатарської діаспори за кордоном) якраз і залежить від того, чи ми маємо справу з «ядром» української спільноти, чи з «мантією». «Ядра» у різних країнах подібні між собою, а «мантії» – дуже різні. І якщо до «ядер» із різних країн можна застосувати однакову (або принаймні подібну) методику польового дослідження, то до «мантій» треба розробляти методичний підхід окремо.
    Опитування в середовищі «ядер» має свою специфіку. Це свідома частина українців закордоння, де етнічна належність є плеканою. До «ядра» значною мірою належать представники третьої хвилі еміграції до Канади та Бразилії. Це люди, які виїхали з батьківщини після Другої світової війни, мають схожі долі, їхні діти виховувалися в українських організаціях у патріотичному дусі і приблизно однаково (в кількісному вимірі) асимілювалися. Приступаючи до опитування післявоєнної еміграції, приходимо до розуміння, що найкраще будуть висвітлені теми: війна, табори DP, полон (для колишніх вояків дивізії «Галичина»). Ці респонденти (йдеться про учасників подій, а не їхніх дітей) дуже добре володіють українською мовою, їхні інтерв’ю після транскрипції легко трансформуються в оповіді (шляхом вилучення запитань інтерв’юера), крім того, нерідко їхні вже опубліковані спогади (як у разі з колишніми вояками дивізії «Галичина») є добротним першоджерельним матеріалом.
    Цікавими темами для опитування як самих «діпістів», так і їхніх дітей та внуків є  імміграційна та діаспорна субкультура, процеси адаптації  тощо.
    Оскільки третя хвиля еміграції осіла переважно в містах, то традиційна культура в їхньому середовищі представлена не в її природному – функціональному – стані, а на символічному рівні. Теорію вивчення співвідношення іммігрантської та символічної ідентичності докладно запропоновано канадським дослідником Богданом-Робертом Климашем [9] і продовжено в працях сучасних дослідників [11].
    Щодо «мантії» ситуація інакша. Серед респондентів цього типу можна виділити передусім тих, які практично вже розчинилися в новому середовищі, і лише окремі ознаки або маркери (наприклад, ім’я чи дитячі спогади про бабу) нагадують про етнічні корені. Цей зріз суспільства також має бути об’єктом дослідження, тому що зосереджуючись лише на «ядрі», ми даємо спотворену картину дійсності, часто сприймаючи бажане за дійсне.
    Методика опитування цієї групи своєрідна тим, що питальники більше мають не етнокультурний, а етносоціологічний характер. Тут ефективніше здійснювати  анкетування (з можливістю вибору відповіді на запитання), аніж опитування, оскільки кількісний вимір важливіший, аніж якісний. Тема, яку ефективно розробляти щодо цієї групи респондентів, – це  «розмита» етнічна ідентичність.
    Іншу полярну групу «мантії» становить населення етнічних анклавів, місць компактного проживання українського населення. Йдеться про сільське населення (у Бразилії – колонії, Канаді – фармерські околиці). Етнічність для них – дуже часто неусвідомлювана субстанція і водночас природне середовище, у якому вони народилися і проживають.
    Потенційні респонденти, які належать до цієї групи, – представники найстарших двох аграрних хвиль еміграції. Про них можна говорити майже як про автохтонів, оскільки 100 років – більш ніж достатній час, щоб вважатися корінним населенням країни проживання. Вони є канадцями чи бразильцями, а Україна для них виступає абстрактним образом «старого краю», який співвідноситься з терміном «історична батьківщина».
    В українсько-канадській та українсько-бразильській сільських спільнотах нині витворилася різна етнокультурна ситуація. Процес асиміляції українського населення в Бразилії настав пізніше, ніж в канадському середовищі, приблизно на 50 років. Цим і зумовлена різна специфіка опитування в цих країнах. У бразильських колоніях традиційна українська культура ще існує «тут і зараз», інформатором може стати будь-хто: дитина чи стара людина. Тут дуже ефективні такі методики, як опитування (за винятком анкетування), фото-, відеозйомка. Основу питальника може скласти система питань, розроблених для проведення опитування в Україні, однак значно змінена відповідно до місцевих умов і з ретельним попереднім вивченням місцевої говірки, адже нерозуміння однією зі сторін іншої веде до спотворення інформації або взагалі до її відсутності.
    У Канаді ж про традиційне життя можуть розповісти лише респонденти, народжені не пізніше ніж в 1930-х роках. Кількість питань у питальнику буде значно менша, а сам він – максимально спрощений. У цьому разі варто працювати не над поглибленням теми, а над накопиченням інформації про різні теми. Тобто якщо в бразильських колоніях ми «копаємо вглиб», то в канадських фармерських околицях «перекопуємо ділянку вшир».
    Сучасні фармери українського походження в Канаді є носіями загальноканадської (а точніше, канадської прерійської) фармерської культури, яка лише в окремих випадках (церква, цвинтар, календар, історична пам’ять, «бабина скриня») може мати українські прояви. Проте багато хто з них чітко усвідомлює своє етнічне походження.
    Отже, простежимо поетапно, як має відбуватися польове дослідження:
1.    Підготовчий етап: з’ясування, до якого сегмента імміграційної чи постімміграційної культури належить респондент, вивчення історії еміграційної хвилі і розробка (вибір) питальника/ів відповідно до цього.
2.    Адаптація до респондента та його середовища: освоєння говірки, встановлення психологічного контакту.
3.    Опитування. Спонтанне опитування є дуже ефективним у польових умовах закордоння. Дуже часто підготовлений заздалегідь питальник може стати лише  основою, тематичним окресленням інтерв’ю. А самі питання треба формулювати «тут і зараз», миттєво реагуючи на середовще, в якому проводиться інтерв’ю. Звичайно, для молодого або неадаптивного чи негнучкого дослідника це здійснити часом важко, однак саме в цьому і полягає специфіка роботи в незнайомому середовищі.
4.    Незалежно від того, в якому сегменті спільноти працює дослідник (ядрі чи на периферії), важливо пам’ятати, що опитувати потрібно не лише українців, а й тих, хто живе поряд з ними, аби уникнути суб’єктивного висвітлення проблеми.  Якщо це неможливо зробити через мовний бар’єр, принаймні вставити в свій питальник, розрахований на українців, велику групу питань про життя інших спільнот, що живуть разом з українцями. Етноцентричний підхід шкодитъ навіть в Україні, а в закордонному середовищі він спотворює реальну картину дійсності.
5.    Етика. Працюючи в Канаді, мають бути відпрацьовані всі юридичні моменти щодо дозволів на інтерв’ю та на публікацію матеріалів опитування чи фото-, відеодосліджень. У Бразилії такі питання поки що не постають, однак це справа часу.
Таким чином, польова практика в умовах діаспори має свою специфіку. Самі методи залишаються тими ж, натомість змістове наповнення опитування змінюється кардинально. Особливу сферу становить етика дослідження, на яку в деяких країнах (у даному випадку в Канаді)  звертається увага.

Література

1. Бабенко В.Я. Украинцы Башкирской ССР: поведение малой этнической группы в полиэтничной среде. – Уфа, 1992.
2. Глушко М. Методика польового етнографічного дослідження: Навч. посібник. – Львів, 2008.
3. Закревська Я. Бразилійська Україна зблизька // Дзвін. – 1993. – №2–3. – С.129–134.
4. Сапеляк О. Парагвайці українського походження: церковно-громадське життя. – Львів, 2011.
5. Сапеляк О. Українська спільнота в Аргентині: історико-етнологічний аспект. – Львів, 2008.
6. Українці Бразилії: Історико-етнологічне дослідження / Ред. М.Гримич, А.Нагачевський, С.Ціпко, О.Калько. – К., 2011.
7. Чернієнко Д. Розвиток українознавства в Башкортостані: досвід та сучасний стан // Українознавство. –  2010. – №4. – С. 68 – 73.
8. Hrymych М. Practical Methods of Folklore and Ethnographic Research in Ukraine // Folklorica: Journal of Slavic and East European Folklore Association. – Vol. XIII. – Edmonton, 2008. – P. 145–154.
9. Klymasz R. Ukrainian Folklore in Canada. – New York, 1980.
10. Klymasz R.  Svieto: Celebrating Ukrainian-Canadian ritual in east central Alberta through the generations Edmonton. –  Edmonton, 1992.
11.  Nahachevsky A. Immigrant and Symbolic Ethnicity in Brazilian Ukrainian Material Culture // Українці Бразилії. – К., 2001. – С. 90 – 103.
12. Local Culture and Diversity on the Prairies: A Project Report/ Ed. Andriy Nahachewsky. – Edmonton, 2005.
13. http://www.rcub.com.br/rcub/
14. http://www.ucc.ca/
15.http://www.stmcollege.ca/pcuh/programs-projects/Oral-History-Program/index.php