Щоденникові спостереження Олеся Гончара «збігаються з правдою життя» (Стаття є логічним продовженням наукової розвідки, вміщеної у №1 (42) – 2012 журналу.)

Незаперечний факт: «У щоденнику не злукавиш, а якщо злукавиш – це одразу видно» [3,  95]. Діаріуш – важливий документ вивчення минулого, яке вже стало історією. Особливої ваги цьому документові надає, зокрема, те, чи був автор безпосереднім учасником усього занотованого, чи відтворив його з чиїхось уст. Правдивішими, об’єктивнішими, зрозуміло, є щоденникові свідчення, які залишав по собі очевидець усього перебулого, бо ж він причетний до подій, що вирували в суспільстві, особисто знайомий із людьми, про яких виказав своє сповнене захоплення чи гіркоти слово, тобто той літописець, котрий усе  бачив на власні очі, сам долучався до тих або тих процесів, упливав на них. Він, зрештою, доносив реальну інформацію, а не перекручену, сфальшовану, утиснену в рамки тогочасних ідеологічних догм, наповнену пафосним змістом, який зазвичай був дуже далеким від справжнього стану речей, навіть не перегукувався з ними, а радше наближався до виплеканих будівниками світлого майбутнього ідеалів. Мудро мовив наш народ: «Краще один раз побачити, аніж сто разів почути». З-поміж авторів українського діарійного дискурсу, розповіді яких один раз побачені й ретельно зафільмовані, а не сто разів почуті, – й Олесь Гончар. Потвердимо цю думку конкретними прикладами, вихопленими із щоденників письменника описовими найменуваннями історичних подій:
Велика Жовтнева соціалістична революція – події в Росії (1917), унаслідок яких владу захопили більшовики: «переворот в Росії та її продовження у вигляді сталінщини» [1] (Т. 3. – С. 570. Далі вказуватимемо лише дату щоденникового запису.).
Війна – організована збройна боротьба між державами, суспільними класами тощо: «жахлива річ… нічого не доводить» (07.03.1960), «це нудотний сморід газів од вибухлих мін, і без кінця хочеться спати» (18.10.1975), «виплід людських пристрастей і розуму (якщо можна назвати розумом те, що сталося)» (17.04.1986).
Всеукраїнський Референдум 1 грудня 1991 року – загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України: «найбільша, справді історична перемога нації» (10.01.1992), «першогрудневий злет нації» (01.12.1993).
Голодомор 1932–1933 рр. – наслідок застосованого у ході суцільної колективізації сільського господарства терору голодом, основним методом якої була експропріація засобів виробництва і висилка у віддалені райони найзаможнішої верстви селянства: «нечуваний голод, він підірвав здоров’я нації» (05.08.1963), «забрав у нас людей більше, ніж війна» (22.11.1983), «наш перший Чорнобиль», «перший Чорнобиль України» (26.07.1989), «це вже не горе, а надгоре, надвідчай, це антижиття. Щось ніби замогильне. Де вже ні крихти надії, жодного промінчика світла» (18.03.1993), «нечуваний за масштабами злочин, вчинений тоталітарним режимом проти українського народу», «грізна осторога», «вічний реквієм по незліченних жертвах», «найбільший злочин ХХ віку», «справжній геноцид, спрямований проти українського народу» (14.09.1993), «найбільша з наших трагедій» (10.10.1993).
Хіросіма – катастрофа, спричинена вибухом атомної бомби над японським містом Хіросіма, що стався 6 серпня 1945 року: «то ж гріх на душі» (12.04.1979), «найтрагічніша дата в історії людства» (06.08.1982), «сестра Чорнобиля» (06.08.1989).
Епоха войовничого атеїзму – нищення культових споруд, пропаганда безвір’я, репресій і переслідування священиків (поч. 20-х – І п. 80-х рр. ХХ ст.): «найганебніша в історії людства» (03.05.1995).
Перебудова – політичні й економічні реформи, що впровадилися в СРСР у 1985–1991 рр.: «рішуче подолання застійних явищ, ініціатива, демократизм, гласність, заохочення новаторства», «рішучий поворот до науки. Постійне піклування про культуру, духовне життя. Глибоке оновлення суспільства» (27.01.1987).
Процес «Спілки визволення України» – показовий процес над керівниками і головними діячами СВУ, що відбувся 1930 року в Харкові: «незрівнянний за цинізмом спектакль, яким починався розгром української інтелігенції, а водночас і селянства, і всього нашого народу» (18.05.1990).
Чехословацькі події 1968 року – вторгнення військ країн-членів Варшавського договору до Чехословаччини з метою недопущення виходу цієї країни із соціалістичного табору: «танковий комунізм» («панцеркомунізмус») (25.12.1968).
Чорнобильська трагедія – екологічно-соціальна катастрофа, спричинена вибухом і подальшим руйнуванням четвертого енергоблоку Чорнобильської атомної електростанції 26 квітня 1986 року: «чорнобильська Хіросіма» (29.04.1986), «прелюдія кінецьсвіття», «зловісний знак того, що буде, може бути для всіх» (01.05.1986), «українська Хіросіма» (13.05.1986), «це геноцид проти українського народу» (05.06.1986), «подих біблейського зла, подих кінецьсвіття», «чорний полин» (30.06.1986), «вічний кошмар для горожан» (киян) (08.07.1986), «кошмар планети» (18.09.1986), «це попередження людству», «засторога тих п’ятих чи десятих сил, якщо вони є десь над нами» (02.10.1986), «невже… це модель планети? Тієї, якою вона може стати» (28.10.1986), «це жива, кровоточива рана» (25.03.1987), «це… початок нової ери» (12.02.1988), «ненаситний молох, що так методично, невблаганно вигублює наш народ» (27.10.1988), «найбільша трагедія сучасного людства» (06.12.1988), «злочин віку» (16.09.1989), «це на багато сторіч», ним «засвідчено кінець всіх попередніх – загалом світлих цивілізацій», «крах тотальний», «знак того, що цивілізація й людство вичерпали себе» (05.09.1990), «це не випадковість, а закономірність злочинної діяльності відомств, всього керівництва цієї бездарної, потворно розбухлої, покараної Богом держави» (11.09.1990), «вершина сатанинського зла… вершина всіх дотеперішніх злодіянь» (18.09.1990), «найбільша трагедія людства» (27.05.1991), «страшніший за фашистське нашестя» (31.07.1991), «горе всесвітнє, нічого подібного за масштабами не знала історія людства» (26.04.1992).
16 липня 1991 року – відсвяткований уперше День Незалежності України: «свято Суверенності України» (16.07.1991).
1932 рік (див.: Голодомор 1932–1933 рр.): «голодний рік» (05.08.1963).
1986 рік – рік Чорнобильської трагедії: «рік активного зла» (30.12.1986).
1994: «Рік Довженка» (22.03.1994).
20-ті роки ХХ ст. – роки національного відродження (1917–1933 рр.): «справжнє відродження народу і його культури» (15.03.1982).
23 лютого – День Радянської Армії: «день солдатський» (23.02.1991).
9 березня – день народження Тараса Григоровича Шевченка: «Тарасів день» (09.03.1981; 09.03.1982; 09.03.1993; 09.03.1994; 09.03.1995).
26 квітня – день Чорнобильської трагедії: «день найтрагічніший» (26.04.1992), «чорна Чорнобильська дата» (26.04.1994).
9 травня – день закінчення Другої світової війни, свято Перемоги над фашистською Німеччиною в роки Другої світової війни: «одне з… найдорожчих свят» (09.05.1976), «День Перемоги», «другий Великдень! Солдатський» (09.05.1994).
22 травня – день перепоховання в Україні Тараса Шевченка: «Тарасів день» (22.05.1971; 22.05.1974; 22.05.1989), «Шевченків день» (23.05.1972).
19 серпня 1991 року – спроба державного перевороту в СРСР з метою повернення суспільства до колишніх порядків: «Чорний день історії» («Горбачова скинуто») (19.08.1991).
24 серпня 1991 року – прийняття в Україні історичного документа виняткового значення для долі українського народу – Акта проголошення незалежності України: «день історичний» («проголошено Незалежність України») (24.08.1991).
1 грудня 1991 року – загальнонаціональний референдум на території колишньої УРСР щодо проголошення незалежності України: «святий день» (29.11.1991).
1 грудня 1993 року: «другі роковини Референдуму» (01.12.1993).
5 грудня 1991 року – «Президент приймає присягу над Актом Незалежності»: «день буде пам’ятним для України» (05.12.1991).
І Всесвітній форум українців – вищий керівний орган Української всесвітньої координаційної ради (21–24 серпня 1992 року): «подія знаменна» (30.08.1992).
І Конгрес україністів (1990 рік) – наукова організація, що об’єднує спеціалістів-україністів багатьох країн світу: «подія знаменна» (25.08.1990), «після прийняття Декларації… друга за значенням подія» (27.08.1990).
V з’їзд учителів УРСР (травень 1987 року): «значна подія» (16.05.1987).
V з’їзд письменників України (16 19 листопада 1966 року): «головна подія 60-х років» (26.02.1993).
ІХ з’їзд письменників України (5–7 червня 1986): «подія історичної ваги» (08.06.1986).
ІХ Міжнародний конгрес славістів (1983 рік): «величезна подія в нашій культурі» (07.09.1983).
Системно представлені описові найменування людей, природи, усесвіту, датовані одним і різними днями, місяцями, роками, десятиліттями, утворюють діарійні мозаїки, які нерідко набувають сюжетності, логічної чіткості, виступають своєрідними міні-текстами із набором подій, що послідовно розвиваються за чиєюсь безпосередньою участю в позитивному або негативному напрямку. Їх у щоденниках – сотні. Для прикладу наведемо хоча б такі:
І. «Людина як суспільна істота»:
Людина – особа як утілення інтелектуальних і моральних властивостей: «людина – це стиль» (20.07.1966), «це більше, ніж сума атомів та молекул, відповідно скомпонованих» (08.1967), «це процес. Від постання до становлення, до згасання» (20.03.1970), «це розвиток. Шлях від наївності до мудрості» (22.08.1970), «спадкоємець віків і віків людського розвитку, розвитку цивілізації» (16.07.1976), «загадка. Чи… напівзагадка» (05.09.1976), «це совість» (21.04.1982), «не просто зчеплення атомів та молекул», «відблиск Всесвіту» (25.03.1984).
Мозок людський – центральний відділ нервової системи людини: «це як галактика» (12.11.1990).
Очі людські: «хіба ж це не чудо», «можуть передати і любов, і ненависть, і глибину смутку, і всі найтонші переливи думки й чуття» (08.12.1966).

ІІ. «Родичі»:
Біличенко (Гончар) Тетяна Гаврилівна – мати Олеся Терентійовича Гончара: «задумлива, зосереджена», «людина нелегкого життя», «родом полтавська», «напівгородська, натруджена» (04.07.1995).
Біличенко Терентій Сидорович – батько Олеся Терентійовича Гончара: «веселий чоловік», [якого] «дуже поважала громада» (10.10.1990), «спокійний, задумливий», «людина нелегкого життя», «напівгородський, натруджений», «Георгіївський кавалер» (04.07.1995).
Гончар Валентина Данилівна (Мала) – дружина Олеся Терентійовича Гончара: «перша читачка, близька людина. Настільки близька, що стає на якийсь час ніби твоїм духовним двійником, ти ніби сам із собою, зовсім інтимно вивіряєш знайдене слово» (05.10.1976), «єдина вірна душа» (07.03.1988), «ангел-хранитель» (25.05.1988), «така людяна, прекрасна» (09.03.1990), «просто подвижниця. Тримає на собі всю нашу таку складну сім’ю» (02.08.1991).
Гончар Леся Юріївна – онука Олеся Терентійовича Гончара: «таке воно дороге і таке розумне, аж мудре своєю юною первісною мудрістю» (24.05.1975), «єдина надія, єдина радість життя» (04.01.1991), «далека філадельфійська зірка» (09.04.1991), «та найінтелектуальніша частина сучасної молоді, котра дедалі зіркіше вглядається у глиб тисячоліть» (03.02.1993), «золота дитина», «в родині Гончарів… найбільша гуманістка. За всіх турбується, за всіх дбає», «добре серце», «наша гордість і наша надія» (22.11.1994).
Гончар Людмила Олександрівна – дочка Олеся Терентійовича Гончара: «людина духовно близька, співзвучна, батькова улюбленичка» (01.04.1973).
Гончар Микола Терентійович, Гончар Василь Терентійович – брати (по батькові) Олеся Терентійовича Гончара: «чисті хлопці… обидва полягли на Дніпрі» (31.03.1986).
Гончар (Пилипенко) Єфросинія Євтихіївна – бабуся Олеся Терентійовича Гончара: «людина духовна, із світлом у душі» (10.09.1978), «неграмотна, темна… яка далі Сухої ніде в житті не була, постає тепер ніби найближче до істини у своїх провидіннях, які тоді багатьом здавались смішними й наївними» (22.09.1984).
Гончар Юрій Олександрович – син Олеся Терентійовича Гончара: «такий довірливий і беззахисний», «обдарований, чесний, не терпить найменшої фальші, тому й нещасний», «безмежно добрий», «єдина… хоч маленька надія» (28.05.1992).
Гордя Ніна Яківна – родичка Олеся Терентійовича Гончара: «двоюрідна сестра, працює вчителькою в Шенгурах» (06.02.1991).
Мала Ніна Антонівна – дружина Анатолія Даниловича Малого, брата Валентини Данилівни Гончар: «рідкісно порядна людина» (25.06.1993).
Малий Анатолій Данилович – брат дружини Олеся Терентійовича Гончара Валентини Данилівни Гончар: «наш тихенький Толя», «рідкісно порядна людина», «менший брат Валі, металург», «характер просто золотий», «викладач інституту»  (25.06.1993).
Найда Руслан Анатолійович – чоловік онуки Олеся Терентійовича Гончара Лесі Юріївни Гончар: «та найінтелектуальніша частина сучасної молоді, котра дедалі зіркіше вглядається у глиб тисячоліть» (03.02.1993).
Сова Олександра Терентіївна – сестра Олеся Терентійовича Гончара: «людина, що жодного дня не сиділа за партою, а які… здатна відкривати істини – прості й високі. Істини терпимості, прощення, реального життєвого гуманізму» (15.03.1980), «мудра… сестра» (12.03.1994).
Події та факти, які аналізує в тритомнику О. Гончар, не перекручувалися, постаті не героїзувалися й не компрометувалися. Усе залишено в незмінному авторському варіанті. Системний, а не осібний погляд на вихоплені в результаті суцільної вибірки й покласифіковані за семантичним принципом описові номінації проливають світло на сторінки життєпису неординарних, славетних, видатних особистостей, важливих історичних віх, зосібна й на те, чому впорядниця праці В. Гончар подекуди скорочувала записи, приховувала під криптонімами прізвища згадуваних людей, «прибирала» різкі оцінки. Проілюструємо це конкретним діарійним матеріалом із тією лишень поправкою, що життя складається не тільки зі свят, а й з нелегких буднів, а все, що приховувалося від людського ока в найглибших схронах, обов’язково стане явним, опиниться під прискіпливим поглядом нащадків:
І. «Письменники»:
Солженіцин Олександр Ісайович – російський письменник: «махровий шовініст» (13.11.1990), «не лише шовініст, а й переконаний противник демократії, зокрема західної» (23.12.1991), «ставропольський балакун» (17.08.1993), «онук української бабусі» (04.03.1994), «який підлий, занудливий літописець ГУЛАГу», «хитрий політикан, великий спекулянт епохи» (16.05.1994), «шовініст, українофоб» (12.06.1994).
Толстой Лев Миколайович – російський письменник: «кит російської класичної прози» (13.09.1977), «великий… тим, що осягнув простоту, природність як найвищу гармонію життя», «збагнув всю глибінь небезпек, що їх несе з собою цивілізація» (31.08.1978), «одна з тих постатей, якою справді може гордитись рід людський» (14.10.1981), «весь із любові» (28.07.1983).
Тютюнник Григір Михайлович – український письменник: «хмурий як ніч» (17.12.1973), «автор творів класичної вартості» (06.03.1980), «самолюбива, вкрай емоційна натура» (08.03.1980), «найнадійніший молодший майстер» прози (24.01.1982), «прямий творчий нащадок лохвицького свого земляка» [Архипа Тесленка] (28.02.1982), «молодий найкращий наш письменник» (23.06.1987), «молодий самогубець», «жертва сваволі» (30.07.1987), «наш український Шукшин» (06.03.1990), «учасник всеукраїнського Опору» (12.03.1992), «духовний… син» [Олеся Гончара] (28.08.1993), «дитя горя», «природна зміна» (30.05.1994).
Хвильовий Микола Григорович – український письменник: «складна, суперечлива постать» (23.12.1970), «постать трагічна» (14.05.1988), «краща людина партії», «перша жертва сталінщини, жертва всіх отих катів кривавої системи тоталітаризму» (24.03.1990), «фанатик ідеї», «жертва революції з її тероризмом, з ламанням всього гуманного, що опиняється в тих класових жорнах» (24.09.1990), «якийсь… чужий… деструктивний» (23.04.1991), «самозакоханий, без міри амбітний», «колишній чекіст», «неук в українській мові» (15.09.1993), «нещасний автор», «столичний елітарний письменник», «той, хто кликав нас у Європу», «той, хто вважався лідером інтелігенції», «людина зрілого інтелекту, прапорна постать епохи» (01.12.1993).
Шолохов Михайло Олександрович – російський письменник: «розумний, щирий… сміливий» (05.08.1963), «Все-таки який художник!» (22.08.1972), «козацька душа», «в кожному з нас все-таки є частка від нього» (22.05.1975), «було щось козацьке, народне… було в ньому чуття товариськості» (22.02.1984), «щира, побратимська, козацька душа» (07.05.1985), «найтрагічніша постать в нашій літературі», «творець найпрекраснішого козацького епосу» (13.05.1987), «козак гострий як бритва» (23.08.1987), «такий письменник», «який художник», «яка глибока душа» (05.03.1990).
Яновський Юрій Іванович – український письменник: «талант, рідкісний у своїй красі» (25.02.1954), «майстер з Божої ласки, компаніївський козацький нащадок» (14.12.1970), «людина на рідкість послідовна, людина алмазної творчості» (08.11.1981), «тихий та сумирний у своїх сивих літах» (30.11.1981), «людина рідкісної чистоти» (19.02.1987), «наш стражденний, наш беззахисний» (16.05.1993), «вродлива людина нації» (24.07.1993), «наша найчистіша людина» (12.03.1995).

ІІ. «Література. Витвори літератури»:
«Автопортрет з уяви» – біографічний роман Володимира Олександровича Яворівського: «багато мудрості молодої, вчасної» (08.11.1980).
«Береза» – повість Олександра Якимовича Гаврилюка: «не меншої сили, ніж Фучиків репортаж» (02.10.1981).
«В світлі Курбаса» – есе Миколи Платоновича Бажана: «найкраща річ з його мемуарного циклу… ціла повість про світанок нового революційного театру, про одного з наймогутніших творів українського ренесансу ХХ ст.» (24.10.1982).
«Від Зінькова до Мельбурну» – книга спогадів Дмитра Васильовича Нитченка: «одна з найзначніших книг літературної мемуаристики, що дала Україні діаспора» (10.07.1990).
Вірші Дмитра Васильовича Павличка, опубліковані в журналі «Жовтень» (1977, № 9): «могутня поезія» (20.10.1977).
Вірші Павла Григоровича Тичини: «вічна алмазна поезія» (16.09.1967).
«Галицько-Волинський літопис» – літопис ХІІІ століття, присвячений історії Галичини і Волині: «багато дає для розуміння психології предків» (08.08.1982).
«Гримучі озера» – роман Малиновської Маргарити Юріївни: «які характери, який мовний живопис, яка зіркість бачення… І без будь-якої сентиментальності» (20.02.1976).
«Двоє вночі» – твір Олександра Довженка: «спрямований проти самого режиму, проти системи», «це… голос протестуючої, прозріваючої України» (12.10.1994).
«День перший і останній…» – публікація Грабовецького: «дуже важлива стаття» (28.08.1982).
«Доля і слово» – стаття Юрія Миколайовича Щербака: «суцільний блиск розуму й почуття» (31.03.1988).
«Есея про любов Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок (Лесі Білозерської)» Олександра Шокала: «блискучий твір. Глибокий, мудрий» (16.09.1989).
«Зачарований вітряк» – твір Михайла Панасовича Стельмаха: «суміш холопства, самообпльовування, фальші» (09.04.1967).
«Замість сонетів і октав» – збірка поезій Павла Григоровича Тичини: «це початок трагічного прозріння, кінець щасливим весняним переспівам генія, якому відкрилось все жахіття й антилюдяність революції, безмір її жорстокості й кривавого розгулу, засліпленого ненавистю братовбивства» (07.06.1991).
«Заповіт (Завіщення)» Йосипа Сліпого: «повне мудрості… велике слово прощальне» (05.09.1990).
«Звенигора», «Земля», «Зачарована Десна» – кіноповісті Олександра Петровича Довженка: «найсильніші речі художника» (15.09.1984).
«Зелені Млини» – роман Василя Сидоровича Земляка: «мудра книга. Блискуча стилістика» (16.07.1976), «приваблює своїм спокійним тонким іронізмом, нахилом до філософічності і передовсім – блискучою стилістикою» (30.07.1976).
«Земледухи» – роман Миколи Олександровича Рябого: «сильна річ. Подільський епос. Правди й художності багато. Тільки мову треба б почистити від народних вульгаризмів (загалом мова багатюща)» (06.02.1986).
«Земля», «Зачарована Десна» і «Щоденники» – кіноповісті, діаріуш Олександра Петровича Довженка: «це… вершини його творчої думки. Тут – вся епоха. Тут він геній. Тому й воскреса» (10.09.1989).
«Золотий гомін» – поема Павла Григоровича Тичини: «натхненний спів весні української революції» (08.10.1993).
«Із собором» – стаття Івана Сидоровича Бокого: «епохальна стаття» (27.05.1992).
Книжка народних свідчень, які записані Олександром Міщенком (Міщенко Олександр Володимирович – український письменник, публіцист; упродовж багатьох років записує свідчення людей, які пережили голодомор): «це страшніше Дантового пекла» (16.02.1991).
«Кобзар» – збірка поетичних творів Тараса Григоровича Шевченка: «дивовижний феномен нестаріння, кринична свіжість» (09.03.1976), «свята наша книга» (19.05.1980), «це суцільна розмова з Богом» (04.06.1993).
«Легенда про мертвого крижня» – твір Майка Йогансена: «дивовижна річ! Страшний своїм драматизмом ієрогліф епохи» (12.08.1989).
«Лице ненависті» – роман Віталія Олексійовича Коротича: «накомпільований із газетних вирізок» (27.04.1984).
Лірика Володимира Миколайовича Сосюри: «чудо перетворення сірої буденності у вічне золото поезії… Це те, що від Бога… душу… проймає… чистотою почуття і безмежною довірою поета до людей, до людства» (10.01.1984).
Література – вид мистецтва, що зображає життя, створює художні образи за допомогою слова: «ядро національної культури… залежно від сили ядра побільшується чи, навпаки, поменшується дієвість всієї культури, всього духовного життя народу» (24.08.1985).
«Людина і зброя», «Циклон», «Прапороносці» – романи Олеся Терентійовича Гончара: «романи триєдиного циклу. Вся війна» (17.10.1976).
«Людина на землі» – твір Володимира Григоровича Дрозда: «проза така, що за неї не соромно» (20.02.1976).
«Магічний реалізм»: «багатьма рисами… близький до українського бароко, до фольклорної фантастики, до нестримної уяви Гоголя… латиноамериканський феномен» (18.02.1976).
Мемуари Марини Федотівни Корнійчук, дружини Олександра Євдокимовича Корнійчука: «варті того, аби їх друкувати» (07.02.1985).
Модернізм – загальна назва літературно-мистецьких тенденцій нереалістичного (неміметичного) спрямування кінця ХІХ – початку ХХ ст.: «це література егоїстів. Деколи-тільки спосіб замаскувати свою нікчемність» (14.06.1995).
«Набалакана проза» – різновид художнього мислення без ритмічної організації: «белетристика найгіршого ґатунку в сучасній літературі», [яка] «поширена і завдає дедалі відчутнішої шкоди», «компрометує художню творчість в очах читача», «розбещує молодих» (30.08.1984).
Найвизначніші твори світової літератури: «це поеми прощань, епос елегійний» (29.03.1982).
«На крилах пісень» – збірка поезій Лесі Українки: «зовні сіра, непоказна книжечка, але як багато важила вона для України» (27.03.1993).
«Недостріляне відродження» – термін Олеся Терентійовича Гончара: «Тичина, Рильський, Сосюра, Яновський, Бажан, Малишко, Остап Вишня, тобто ті чудом уцілілі, котрі й у пеклі тоталітаризму підтримували честь і високість українського слова» (29.03.1993).
Нова книжка Віталія Андрійовича Логвиненка: «багато такого, що від душі. І мова хороша» (06.12.1984).
Оповідання Олекси Івановича Гуреїва: «розповідь про те, як працівниця книгарні рятувала «Собор» у ті дні, коли його вилучали, щоб пустити під ніж…» – «зворушлива історія. (В основу твору… покладено дійсний факт)» (09.08.1989).
«Пан Тадеуш» Адама Міцкевича в перекладі Максима Тадейовича Рильського: «блискучий переклад», «море любові до рідного краю, ліщина, морквина, лопух – все стає високою поезією», «неповторний дотепний гумор» (10.02.1985).
«Партія веде» – поезія Павла Григоровича Тичини: «то вже психічна нестійкість, крик відчаю перед тортурами, перед садизмом слідчих, чиї звірства не могла не малювати поетова уява» (18.09.1992), «нещасний витвір зломленого поета», «річ справді одіозна, породжена патологічним страхом автора перед жахіттям сталінського терору», «падіння генія» (08.10.1993).
Пейзаж – опис у художньому творі природи, будь-якого незамкнутого простору зовнішнього світу: «це і психологія, і філософія письменника. І навіть музика твору» (31.07.1984).
«Перекоп» – роман Олеся Терентійовича Гончара: «за цей твір мене пече сумом, як, певне, пік він і Довженка за «Арсенал» (09.08.1981).
«Плач над градом Кия» – вірш Ріанґабара: «річ великої сили, великої любові до міста, де… сяяли гаї соборів, злоті келихи церков» (07.10.1984).
Повість Миколи Антоновича Мачківського про Булаєнка, його земляка:
«чудова річ» (21.03.1995).
Поезія – художньо-образна словесна творчість: «не лише набір милозвучностей» (16.02.1987), «в правді й глибині почуття» (12.12.1993).
Поезія Михайла Васильовича Доленга: «мудрі речі» (12.08.1987).
Поезія Павла Григоровича Тичини: «ритмічно передає епоху напружену, нервову, епоху буремну» (13.02.1985).
«Поєдинок», «У грішний світ», «На камені» – новели Михайла Коцюбинського: «перлини в нашій класичній новелістиці» (23.09.1984).
Покликання літератури: «відкривати людину в людині» (19.04.1983).
«Прапороносці» – роман Олеся Терентійовича Гончара: «роман реабілітаційний» (31.10.1989).
«Про милосердя» – стаття Данила Граніна: «глибоке й гуманне дослідження потворностей сучасного життя. Спроба дошукатися коренів, звідки йшла жорстокість… добрий голос часу, свідчення нових можливостей» (29.03.1987).
Проза – різновид літературної творчості, своєрідний за формою, змістом: «не є набір тих чи інших сюжетів» (16.02.1987).
«Промінь сонця» – оповідання Володимира Кириловича Винниченка: «найсильніше з усього, що написав Винниченко» (09.03.1990).
Публікація Олекси Яковича Ющенка про Миколу Григоровича Хвильового: «цікаве й сумлінне дослідження» (07.12.1988).
«Розгін» – роман Павла Архиповича Загребельного: «вносить в нашу прозу (при всій його неощадності) енергію думки, вносить мислення гостре, різке, атакуюче, схильне до парадоксів, хай і не завжди виважених» (30.07.1976).
Роман Василя Федоровича Рубана: «автобіографічна сповідь», «річ незвичайної сили» (20.05.1992).
«Сад Гетсиманський», «Тигролови» – романи Івана Багряного (Лозов’ягіна Івана Павловича): «це ж європейська першокласна література» (23.06.1991).
«Санаторна зона» («Санаторійна зона») – повість Миколи Григоровича Хвильового (Фітільова): «річ, населена якимись монстрами, душевнохворими людьми» (24.09.1988).
«Свято останнього млива» – роман Феодосія Кириловича Рогового: «непересічне явище в нашій сучасній прозі», «яка мова! Які характери» (18.12.1982), «книга прощання, нічим не поступається перед «Матьорою», «мужнє слово» (06.03.1983).
«Собор» – роман Олеся Терентійовича Гончара: «книга вічна. Вона – богонатхненна» (26.01.1971), «багатостраждальна книга» (03.04.1987).
Соціалістичний реалізм – псевдохудожній напрям радянської літератури, заснований на партійності, класовості, народності, абсолютному історизмі, пролетарському інтернаціоналізмі й інших позаестетичних принципах: «цілком штучний термін, горьківські вигадки Сталіну в догоду» (19.11.1979), «найогидніше втілення сталінсько-жданівського догматизму», «тупа, казенна формула» (29.06.1989), «суцільна догматична вигадка соцсхоластів» (02.10.1994).
Стаття Аріадни Стебельської (про Шевченка): «це буде відкриття досі нам не відомого автора» (17.02.1994).
Стаття «Уроки «Вершників»: «сумбурна якась, кривобока стаття» (31.08.1982).
«Страж-гора» – повість Степана Григоровича Пушика: «…яка річ! Справді, народна. Справді, мистецьке дослідження народної психології. Розум, дотепність, глибина. І розкутість. Яка мова! Злитки золоті. Оце те, що треба сьогодні нашій залітературеній літературі» (07.09.1981).
Твори Василя Сидоровича Земляка: «речі талановиті» (03.06.1981).
Твори Олександра Євдокимовича Корнійчука: «перші повоєнні п’єси – то… набуток культури, чого не можна сказати про речі пізніші, всі оті… «дачно-рибальські», полегшені» (07.02.1985).
Твори Тараса Григоровича Шевченка: «геніальне прозріння Кобзаря» (10.05.1989).
Твори Юрія Івановича Яновського: «справжні поеми в прозі. Пані краси. Вони світяться сонцем, вони, як вітрила, напнуті тугими степовими вітрами» (14.12.1970).
«Теліжинці» – книга Івана Федоровича Драча: «могутня поезія!.. ще одна вершина в сучасній українській літературі» (20.12.1985).
«Тихий Дон» – роман Михайла Олександровича Шолохова: «останній привіт козаччині, тому життю, якого більше не буде» (29.03.1982).
«Тіні забутих предків»: «відкриття особливого світовідчування» (15.04.1967).
«Третя рота» – твір Володимира Миколайовича Сосюри: «дуже своєрідний твір в українській літературі. Багато підсвідомого, було б над чим подумати Фрейду… єднаються виплески геніальності з несмаком натуралізму» (23.02.1988).
«Третя сторожа» – книжка есеїстики Юрія Володимировича Шевельова: «загалом книжка з претензією, з неприємним духом снобізму» (22.11.1993).
Українська література – сукупність писаних і друкованих творів українського народу: «література… чистоти й цнотливості» (20.05.1995).
Український романтизм – напрям в українській літературі, прикметним для якого є змалювання незвичайного персонажа в незвичних умовах: «ця естетична категорія зовсім не є тупикова», «це не лише Довженко і Яновський, це і ранній Шевченко, і Гоголь», «це явище світових вимірів, це вклад України у світову культуру, тобто у вічність» (28.08.1990), «це Гоголь і вся молода поезія «Кобзаря», а пізніше Довженко, й ранній Тичина, і Яновський, а ще раніше українське бароко, тобто все найвище, неповторне, чим входить Україна у світову культуру» (27.03.1993).
Українські думи – ліро-епічний віршований твір з усталеною композицією, який оспівує героїчне минуле українського народу: «українські саги козацькі» (27.03.1967).
Фронтова поезія – художньо-образна словесна творчість періоду війни: «сповнена… пристрасті й солдатської правди» (31.08.1979).
«Циклон» – роман Олеся Терентійовича Гончара: «це твір наскрізь автобіографічний… полоненська чорна одіссея і харківська Холодна гора – все це не вигадка автора, все це було, було, і, може, тому Ірина Вільде колись назвала холодноярівські розділи… вершиною вершин» (24.05.1992).
«Черемшина після дощу», «Нащадок» – поезії Максима Тадейовича Рильського: «справжні перлини світової лірики» (25.07.1985).
«Чи шукав Олесь Гончар дорогу від свого «Собору» до іншого храму?» – стаття Павла Максимовича Федченка: «порядна, прихильна, багато дається фактів, не відомих широкій публіці, та все ж викладено «соборну історію» якось полегшено» (08.03.1991).
Щоденник Галини Никифорівни Кальченко: «є місця просто співучі, в дусі народної поезії… думки… зустрічаються такі, що тільки з нелегкого досвіду, з болю могли народитись. Думки-озаріння» (24.11.1976).
«Я, Богдан» – роман  Павла Архиповича Загребельного: «почувається багатоджерельність… раз у раз автор бере на віру наскрізь тенденційні свідчення шляхти, для якої постать Богдана була, звичайно ж, нестерпною. Епос народний малював козацького обранця… інакшим» (30.07.1982).
Украй важливо закцентувати на тому, що погляд О. Гончара на особистість, подію, факт не обмежується тільки поданими в цій статті оцінками, які виражають перифрази та різні описові звороти, що не входять до перифразових парадигм. Письменник активно використовує й іншу аксіосферу. Пропонована змістово-фактологічна інформація – лише фрагмент на широкому тлі думок, поглядів, концепцій великого майстра слова Гончара. До того ж вона, за твердженням самого Олеся Терентійовича, небезпомильна, а тим паче не претендує на  істину в останній інстанції. Отож доречно ще раз процитувати взятий за епіграф до першого розділу книги витяг-заклик із листа майстра денникової прози, яка «заторкує душу» [3, 95], й літературознавця Петра Сороки до дружини Олеся Терентійовича: «Читайте щоденники Олеся Гончара. Читайте уважно, серцем, душею своєю, і ви побачите, скільки там любові, доброти, справедливості, вболівання за Україну і рідну мову, скільки мудрості, краси і таланту. Олесь Гончар, може, останній гуманіст ХХ століття» [2]. Дай Боже, аби сучасна доба й наступні епохи були щедрими на гуманізм і таких саможертовних його носіїв, як незабутній Олесь Гончар.

Література

1.    Гончар Олесь. Щоденники: У 3-х т. / Олесь Терентійович Гончар / Упоряд., підгот. текстів, ілюстр. матеріалу В. Д. Гончар. – К.: Веселка, 2008. – Т. 1. – 456 с.; Т. 2. – 608 с.; Т. 3. – 648 с.
2.    Родинний архів Олеся Гончара.
3.    Сорока П. На захід від спадаючого сонця. Денникова проза / Петро Сорока. – Тернопіль: Тайп, 2011. – 216 с.