Ой роде ж мій, роде,
Ой роде мій милий,
Розійшовся по Вкраїні,
Як туманець сивий.
З народної пісні

Щоб світ був упорядкований, ладований, цілісний, необхідно мати здорову та щасливу родину. Як соціокультурний інститут, виплеканий народним генієм, родина – це «переконливий доказ універсальності принципу кола, концентрами якого постають дитина – родина – нація – вселюдство…» [1]. Кожна народжена на світ людина має не просто успадкувати природні задатки своїх батьків, а й самостійно засвоїти все багатство культурних надбань. Родина є першою школою цінностей з орієнтацією на упорядкування життєдіяльності людини в суспільній громаді. Без неї не можуть існувати народи та держави. Такий непорушний і вічний закон Всесвіту.
Погляди на сім’ю, родину, родинне виховання почали формуватися у давні часи і дійшли до нас через народний епос, традиції, обряд­и, мо­ральні чесноти, християнські вірування, через інтерпретацію в працях часів Київської Русі, як-от філософсько-педагогічний трактат «Слово про закон і благодать» (між 1037–1050 рр.) Київ­ського митрополита Іларіона – найдавніша вітчизняна літературна пам’ятка, у якій порушено питання педагогічного змісту. Вищим досягненням педагогічної думки Київської Русі є «Повчання дітям» Володимира Мономаха (1096 р. або 1117 р.), наукова та педагогічна діяльність Києво-Могилянської та Острозької академій, прогресивні педагогічні ідеї у твора­х видатних діячів українського відродження Ла­в­рентія і Стефана Зизаніїв, І.Вишенського, К.Ставровецького, І.Борецького, Памви Беринди, Г.Смотрицького, М.Смотрицького, Є.Славинецького, освітня діяльність С.Яворського, Ф. Прокоповича, Глухівської музично-співацької школи, педагогічні погляди Г.Сковороди та проблема сімейного виховання у його творах.
Педагогічна думка в Україні першої полови­ни ХІХ ст. щодо проблем сімейного виховання, ви­ховний ідеал освітлені у педагогічній спадщин­і Т. Шевченка, М. Костомарова, М. Дра­гома­нова, О. Духновича, педагогічній системі К. Ушин­сь­­ко­го, який розробив наукові засади національно­г­о виховання, у педагогічних поглядах Б. Грінченка, І. Франка, Лесі Українки, концепції національного виховання дітей в сім’ї Софії Русової, педагогічній спадщині Г.Ващенка, В. Сухомлинського та ін. Розвиток педагогічної науки в Україні у ХХІ ст. передбачає посилення інтересу науковців і практиків до родинного виховання як невід’ємної складової неперервного процесу освіти.
Рід – нерозривна єдність поколінь. Універса­лії-­концепти родина, сім’я, дім були розроб­лені та покладені в основу концепції експерименту «Школа-родина», проведеного в Науково-дос­лідному інституті українознавства МОН України під керівництвом проф. П.Кононенка у 90-х роках ХХ ст. Ідеї розвитку української національної школи обговорювалися під час розробки Державної національної програми «Освіта» (Украї­на ХХІ століття), на засіданнях секції освіти всесвітніх форумів українців у 2001 р., 2006 р. у м. Києві. Мова велася про те, що українці, культура та мистецтво яких справедливо вважаються одними з найбагатших надбань культурної спадщини європейських народів, – родинно-орієнтована нація. В родинному вихованні закладаються основи духовності, формується особистість («Від чужої любові свої діти не народжуються» (П.Кононенко)). У родинних святах, обрядах і традиціях (родини, хрестини, пострижини, весілля, похорон), піснях, переказах, легендах, обрядовій поезії, прислів’ях віддзеркалюється все життя людини у колі ро­дини. Наші предки повинні були пам’ятати свою родину до сьомого коліна. Це забезпечувало більшу можливість для відбору кращих рис власного генофонду. Виховання у сім’ї починалося з поваги до батьків, старших людей і на міцному національному підґрунті. І, безперечно, це є справжня педагогіка, «це принципи виховання, зумовлені реальним історичним буттям; виховання – поняття (чинник) родове, все інше є системи навчання – види і різновиди, форми» [2].
Перебуваючи з дитячих років у рідному мовному середовищі, дитина успадковувала знан­ня про народні традиції, опановувала пісенні скарби народу, вірування, обряди та звичаї. Естетичні смаки дітей та молоді формувалися через численні календарні та обрядові свята (Коляда, Щедрий вечір, весняні дійства, Зелені свята, Купало, обжинкові, осіння Калита тощо) із спеціальними піснями та побажаннями з вірою у їхнє здійснення, витворюючи своє особливе духовне середовище. До родинно-побутових пісень належать пісні про кохання, колискові, вдовині, сирітські, гумористично-сатиричні, ці мотиви також зустрічалися у колядках, присвячених родині. Тема кохання займає цент­ральне місце у ліриці весняно-літнього циклу, веснянках, гаївках, купальських піснях. Вони відображають погляди на сім’ю, шлюб, людські взаємини, матеріальні і духовні цінності, багатогранне життя української сім’ї з її родинними стосунками у різних ситуаціях. У них зібрана народна мудрість багатьох віків.
Найголовнішим є створення психологічного комфорту («Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона» (Г. Сковорода)). Наші предки оспівували високі родинно-моральні якості в прислів’ях, приказках: «Свого роду не цурайся», «Нема краще в світі, як рідня», «З родини йде життя людини» тощо. Зазвичай у народі обстоювалася думка про те, що кожна сім’я повинна мати багато дітей як дар Божий, її об’єднуюча сила. Не випадково у весільних піснях висловлювалося побажання: «Мати дітей повну хату», «Дасть Бог дітки, дасть і на дітки», «Нащо більший клад, коли з дітьми лад». І, навпаки, про сім’ю, що не мала дітей, казали: «Без гілок – не дерево, без дітей – не сім’я».
Українська сім’я, передусім селянська, ще залишається живим оберегом виховних традицій нашого народу. Тут зберігається культ предків, панує гідна пошана до дідуся й бабусі, до батьків. У багатьох регіонах, особливо західних, ще й досі діти звертаються до батьків на «Ви», цілують руку. Дослідник джерел української етнокультури В. Куєвда висловлює слушну думку, що це «панівна в особистісних стосунках форма звертання, символ пріоритету колективного досвіду («Ви» означує загал) перед оформлюваним індивідуальним. Саме цим обґрунтовується доцільність піднесення статусу батьків до рівня культу як неодмінної ознаки традиційного українства» [3]. Відроджується звичай носити «святу вечерю» бабусі, хрещеним батькам, біднішим сусідам, відзначається день пам’яті (проводи) померлих родичів, загиблих вояків, що вчить дітей не тільки шанувати своїх предків, а й наслідувати традиції родоводу.
Одним із центральних понять народного бут­тя будь-якої національної культури є дім, розташований на рідній землі, де живуть і творять мати, батько, їхні діти, дідусі і бабусі, де панує злагода і добро, де з найглибших надр національно-етнічного життя формується його цінність. У такому домі виростає громадянин, державник, господар своєї землі, який зберігає сімейно-родинні відносини, спільну територію перебування, рідну землю. У духовному сенсі дім зберігає культуру народу, його мову, музику і словесний фольклор, національні риси характеру, звичаї, традиції, літературу, мистецтво, віросповідання як вищу форму родинної єдності. Така збалансованість може свідчити про міцне духовне здоров’я народу, і саме через ці соціальні утворення людина безпосередньо входить у складну систему людства.
Сім’я, родина, діти – найдорожче, що ми має­мо. У цій складній системі чоловік є опорою, захисником, наставником, а духовним лідером є жінка, якій належить чільне місце в житті родини. В прадавній українській культурі вона завжди перебувала в колі найважливіших подій: творить родинне вогнище, народжує і виховує дітей, формує духовний світ майбутнього покоління. Її материнська мудрість зберігала і передавала звичаї й традиції, що супроводжували українця все його життя – від народження до останнього подиху, від великодньої писанки до поховального рушника, які створювала своїми руками, утримуючи психологічний клімат сім’ї, затишок, стиль спілкування в родині («Від сонця тепло – від матері добро» (Приказка)). Матір неможливо «ні купити, ні заслужити» («Жінка для поради, // Теща для привіту, // А над неньку рідну // Нема на всім світі» (З народної пісні)). Любов до матері – це вище соціальне почуття, що викликає «щастя в серці, серце в любові, любов в законі Вічного» (Г. Сковорода). «Це вона схилялася над колискою свого дитяти і виспівувала йому колискові пісні, як писав Т. Шевченко, «свою нудьгу переливала в свою дитину». Та не тільки нудьгу («нудьга» чи «туга» – це переживання нездійсненності буття), а й надію на добро, на щасливе і доброчесне життя, а головне – на здоров’я. Мати звертається до своєї дитини і це створює широкий простір для імпровізацій, основою яких є певна кількість традиційно усталених сюжетів, мотивів, емоційних акцентів, думок та почуттів» [4].
В Україні колискові здавна були не просто піснями, а й оберегами. Уві сні дитина чула материнський задушевний, лагідний, рідний голос, відчувала себе центром материнської уваг­и, комфорт і затишок. «Віра в силу слова була визначальною рисою народного світогляду. Центральним образом всіх текстів колисанок є образ самої дитини, а мати, заколисуючи її, плекає надію на її ріст, здоров’я, щастя родини, добробут рідної домівки… Її спів не розрахований на стороннього слухача і єдиним, хто чує спів, є малятко. Воно не розуміє реалій життя і може вловити тільки окремі слова, тому слова колискових пісень – це найпростіша загальновживана лексика, без складних поетичних прийомів. Головним моментом її є мелодія та інтонація матері…» [5].
В українській міфології уночі Хорс – бог Сон­ця – приводить Сон до людей – кудлатого чоло­віка з чотирма очима, доброго і зовсім не страшного, та ще його помічницю – Дрімоту. Хоч самі Сон та Дрімота генетично належать до міфічних істот, у колисанках – це поетичні образи, їхня зовнішня привабливість визначається рисами, властивими людині:
Ой ходить Сон коло вікон,
А Дрімота коло плоту.
Питається Сон Дрімоти:
– Де будемо ночувати?
Ой Соночку, ой Соночку,
Прийди до нас в колисочку
Да приспи нам дитиночку!
А-а, а-а, а-а, а!


Спостереження доводять, що не лише образ­но-тематичною структурою, а й інтонаційно-ритмічною будовою колискові пісні споріднені із замовляннями. В минулому вони виконувались не тільки щоб приспати дитину, а, як і замовляння, привернути або відвернути від неї дію певних духовних сил, оберегти від зла, сприяти її здоров’ю і швидкому росту. Це покращувало її психологічне здоров’я. Так, Галину Хоткевич, доньку відомого фольклориста й літератора Г. Хоткевича, яка жила в Греноблі, запрошували на французьке телебачення співати колискові українською мовою для французьких дітей на прохання їхніх матерів. Виявляється, наші колискові мають стійку позитивну ауру на генетичному рівні. Малюки краще сплять, збуджені стають спокійними та лагідними.
Колиску кріпили до сволока на гаку чотирма мотузочками. Сволок – брус, на якому трималася стеля хати, – символізував міцність оселі, довговічність, був оберегом. На ньому записували імена, важливі дати, події в житті родини, ви­різали хрести. Чотири мотузочки колиски теж символізували чотири сторони світу, який че­кає на дитину. Під подушечку клали чебрець, м’яту, безсмертник, материнку, полин (зле з очей знімають, сон дитини оберігають). У деяких місцевосцях вважали, що дитину треба класти головою на схід сонця, що теж мало вагоме символічне значення. Особливу вагу мала вишивка, яка служила як окрасою, так і надійним оберегом на простирадлах, наволочках: «Кладу ниточку на щастя, на здоров’я сину: щоб ріс міцним та красним, як зоря довіку. Живу нитку з Сонця візьму, а зелену у трав. Подарує небо синю, зіронька – багряну» (Замовляння). Калинова колиска уособлювала безсмертя роду і родоводу. Колиска для доньки – вербова або калинова, для сина – з явора або дуба, вони дають силу і розум, красу серця додасть ясен. Найголовніші персонажі колискових – колиска і кіт.
Котик-мурчик наш голубчик.
Зубки гострі, лапки білі.
Ходить мурчик тихо,
Буде мишкам лихо.


Диригент та дослідник народної творчості В. Триліс, який, можливо, з небагатьох по-особливому відчуває і розуміє народну пісню («начебто каже одне, а чуєш інше»), вважає, що колискова – це перші кроки пісенної практики у традиційній культурі. «Причастя починається ще в материнському лоні, коли майбутня мати вивчає (або згадує) колискові, які скоро співатиме дитині. Під час співу і мати, і дитина входять у потік особливої інформації… (зближення, відчуття родинності, захищеності, рівноваги. – В.К.) …Йдеться про святая святих, про найскладніші процеси взаємодії людських емоцій, людської психіки…». Народна пісня йде до людей від далеких і невідомих прадідів та прабабусь, як листи, що пишуться дрібним почерком. «Починають говорити дивною мовою… не лають, не повчають, не лякають, не дають ре­цептів, але… жаліють. І не тільки жаліють, а й утішають, розказують нам, які ми добрі, гарні, чутливі, розумні… І людина, яка зціпила зуби й героїчно терпить злидні, обман, розбій, невдя­ч­ність, не витримує цього щирого жалю до себе і, природно, плаче. Не соромтесь плакати, слухаючи гарну пісню. Дайте волю сльозам. Це ваше очищення і причастя, і якщо воно щире і повне, ви відчуєте велике полегшення і нові сили…». Ці сльози свідчать не про відчай, горе, сум, а про різницю між лихом і красою. І далі В. Триліс зазначає: «Слухач (чи співак) бере до серця саму красу. І тоді лихо стає антиподом, зовнішнім чинником, чужою, ворожою силою. Формується усвідомлення, а частіше відбувається підсвідома ідентифікація моральних орієнтирів. Приймаючи сторону краси, людина не приймає, заперечує лихо – тим самим визначає свою позицію в моральному просторі. А це вже велика сила, великий внутрішній ресурс у боротьбі з життєвими травмами та загрозами. Зрештою, все це відповідає відомій тезі про те, що краса врятує світ» [6].
Наукою доведено, що колискова має позитивний вплив на розвиток мови, музичних і поетичних здібностей дітей. Під її звуки складаються перші уявлення дитини про світ, перші відчуття радості і задоволення життям, позитивно формується її особистість. Основна мета колискових, або, як їх ще називають, материнських, пісень – заспокоїти дитину, зробити її сон міцним і здоровим. У цих піснях ми відчуваємо споконвічні мрії, прагнення і сподівання матері на добру долю дитини. Метафоричні образи сну, дрімоти, постійні звертання до сил природи, домашніх тварин і птахів, вживання пестливих слів і виразів, повторень і звуконаслідувань надають цим пісням особливої принадності, даючи широкі можливості для імпровізації, що розвиває не тільки дитину, а й саму матір як особистість. Це не просто пісні, це магічні формули-обереги, а сам процес – оздоровчий сеанс. З колисковою піснею дитина мала б знайомитися вже в перші дні свого життя, набагато раніше, ніж сама навчиться говорити і співати. За допомогою зорових, моторних та мовних аналізаторів вона сприймає національний дух народу, до якого належить, і закріплює його шляхом безперервного наслідування.

ЛІТЕРАТУРА
1. Петро Кононенко, Тарас Кононенко. Освіта ХХІ століття: філософія родинності. – К.: АртЕк, 2001. – С. 8.
2. Там само. – С.64.
3. Куєвда В. Т. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. – Донецьк, 2007. – С. 34.
4. Коротя-Ковальська В. П. Українська народнопі­сенна творчість в українознавстві. – К.: Стилос, 2012. – С. 136.
5. Пилипчак М. Заспівай мені про небо на землі // Колискові. – К., 2010. – С. 4–5.
6. Триліс В.Г. Народна пісня як частина народної медицини // Матеріали науково-практичної конференції «Буття українців». – К.: Сталь. – С. 195.