Шляхта репрезентує еліту річпосполитського соціуму, котра визначалася високим рівнем ста­нового самоусвідомлення. Безперечно, шля­хта витворила власну неповторну культуру життя та стереотипи поведінки, систему вподобань тощо. На наше переконання, видається можливим протиставляти шляхетську культуру культурі «безмовної більшості», оскільки вираження першої яскраво проступає до читача у тогочасних літературних та зображальних пам’ятках.
Постаті Алессандро Гваньїні (1538–1614) та Гійома Левассера де Боплана (близько 1595–1685) є досить відомими як у вітчизняній, так і зарубіжній історіографії.
Дослідників творчості Гваньїні цікавили більшою мірою «білі плями» в біографії хроніста або ступінь оригінальності пам’ятки порівняно з тво­ром М.Стрийковського. Слід відмітити вагомий внесок представників «дніпропетровської школи» джерелознавців на чолі з професором М.Ковальським у розроблення даної пробле­ма­­тики. О.Дячок захистив кандидатську дисер­тацію та створив цикл статей, присвячених Гва­нь­ї­ні та його хроніці; Ю.Князьков простежив вплив хроніки на український хронограф 2-ої редакції; Ю.Мицик переклав та опублікував пам’ятку, подав до неї передмову.
Особистості Г. Л. де Боплана в науковій л­іте­ратурі також приділена належна увага. Боп­ла­ніада стала нині напрямом наукових студій зав­дяки працям О.Хорошкевич, З.Борисюк, Я.Да­ш­кевича та ін. Боплан та його творча спадщина ставлять перед дослідниками широке коло про­блем: особистість Боплана, аналіз та інтерпретація твору «Опис України», картографічний доробок автора тощо.
В історіографії досі не порушувалося пи­та­н­ня зображення шляхти в творах Боплана та Гва­нь­їні. Наукова новизна цієї розвідки полягає в намаганні автора використати тексти Гваньїні та Боплана для дослідження шляхетського дозвілля, звичаїв та побуту.
У процесі розроблення даної тематики перед нами були поставлені такі завдання: 1) про­аналізувати тексти Гваньїні та Боплана; 2) визначити мету написання творів та їх читацьку аудиторію; 3) порівняти сюжети з життя шляхетської культури за текстами обох іноземців.
«Хроніка європейської Сарматії» А.Гваньїні роз­криває деякі аспекти побутового життя шля­х­ти, її поведінкові стереотипи, звичаї, впо­до­бання тощо.
Г. Л. де Боплан в «Описі України», який був створений більш як на півстоліття пізніше від хроніки Гваньїні, також подає читачеві розлогі характеристики шляхти, її способу життя.
Обидва автори потрапили до Польщі як військові найманці, брали активну участь у виправах, а також, що найважливіше, постійно перебували в середовищі шляхти, про яку, власне, писали. Безперечно, саме це середовище «впливало» на авторські характеристики, оцінки та судження, а також давало можливість побачити життя шляхти зсередини, відображення якого спостерігаємо в обох пам’ятках. Тому доцільно подати у порівняльний спосіб інтерпретації авторів різних аспектів шляхетського життя.
А.Гваньїні характеризує шляхтичів як «людей гострого розуму»[2, 285], пояснюючи це тим, що вони «…знають мови різних народів, а латинською мовою володіють настільки доб­ре, що хтось може сказати, що це їхня рідна мова, а це звичайна річ серед багатих і серед вбогих»[2, 285]. На наше переконання, автор не випадково так патетично пише про високий рівень володіння латинською мовою, адже від початку свого перебування у Польщі, до того, як Гваньїні «…вивчив мову, звичаї, вчинки і права коронні…» [2, 37], він спілкувався саме латиною, як на службі, так і в побуті.
Г. Л. де Боплан в «Описі України» зазначає з цього приводу: «…вони (шляхтичі. – Авт.) з юних років вивчають латинську мову, тим більше, що всі їхні закони написані даною мовою» [1, 337]. Коментуючи цитату, варто зважати на те, що Боплан тут дещо перебільшує, адже традиція ве­дення публічно-правової практики виключн­о латинською мовою була порушена у 1543 р. Що­правда, в судочинстві цей закон не прижи­в­ся, хоча в урядовій документації (сеймових рішеннях, універсалах) із середини XVI ст. використовувалася польська мова [1, 485]. Попри це, незаперечним залишається той факт, що латинською мовою легко володіла більша частина шляхти [3, 69–70]. Для нашого дослідження важливим є те, що обидва автори акцентують неабияку увагу на вільному володінні латиною. Це не є випадковим, адже для обох іноземців саме вона була мовою для спілкування.
Надзвичайно цікавими для розуміння шляхетських уподобань та захоплень є такі рядки Гваньїні: «Шляхта дуже захоплюється добрими конями, військовим обладунком та дорогими шатами» [2, 285]. Їзда верхи була не тільки розвагою для шляхти, а й важливою складовою процесу виховання майбутнього воїна. Верхова їзда постійно супроводжувала повсякдення шляхтича: виступала як засіб пересування у господарських справах, на війні, полюванні тощо [4, 128]. На нашу думку, цим і пояснюється любов шляхти до гарних коней.
Традиційна культура шляхетського середо­вища характеризувалася небайдужістю шляхти до пишного вбрання. Свій статус людини, перш за все військової, шляхта демонструвала в щед­рому оздобленні обладунку. Магдалена Бар­т­кевіч зазначає, що найкращою нагодою для тодішніх «показів мод» ставали сеймові за­сідання, організовані забави при королівсь­ко­му дворі [4, 149]. Як відомо, А.Гваньїні був при­сутнім на Люблінському сеймі 1569 р., де міг спостерігати особливості одягу магнатів, середньої та дрібної шляхти. Дорогі тканини та прикраси, виготовлені зі срібла та золота, мог­ли дозволити собі в повній мірі лише магнати та князі. Середня та дрібна шляхта постійно намагалася їх наслідувати, витрачаючи на це чималі кошти, замінюючи дорогоцінні метали чеською біжутерією тощо.
Г. Л. де Боплан також висловлює здивування з приводу вигляду військового обладунку шляхтичів: «Коли ці люди йдуть на війну, вони споряджаються настільки старанно, що, якби схожі опинилися в нашій армії (французькій. – Авт.), то їх скоріше б роздивлялися (курсив. – Авт.), ніж боялися…» [1, 351]. Костюм шляхтича Боплан характеризує таким чином: «Вони величні та розкішні в своєму одязі…»[1, 349].
Показовість убрання шляхти особливо гостро кидалася в очі іноземцям [4, 149–150], що можна спостерігати в текстах Гваньїні та Боп­лана.
У надзвичайно цікавий спосіб вони змальовують поведінку шляхтичів на бенкетах, супроводжуючи свої виклади авторськими оцінками: «Якби цьому шляхетному народу не перешкоджали надмірне пияцтво та марнотратство, то він, мабуть, перевищив би всі народи за вродженими чеснотами і силою духу» [2, 286].
«І якщо їхнє (шляхти. – Авт.) озброєння та військові прийоми здаються доволі відмінними від наших, то в подальшому викладі ми хочемо показати вам, що їхні бенкети і дотримувані при цьому звичаї зовсім відрізняються від того, що прийнято у більшості народів світу» [1, 355].
Як бачимо, Гваньїні починає свою розповідь з явним осудом, характеризує згадані яв­и­­ща як найбільшу ваду «цього шляхетного на­ро­ду». У моралізаторсько-дидактичних текс­тах того часу прослідковуємо схожі мотиви: «До­водь свою мужність не за келихом міцного, // Тільки якщо є справжня для того потреба, // З Татарією, з Москвою на полі себе проявляй, // І кордони охороняй…» (Dokazuj męstwa nie za kuflem cnego, / Lecz gdzie potzeba poczćiwa do tego / Wzywa, s Tatary, z Moskwą w poluczynić, / A granic bronic…[5, 491]). Така авторська позиція пояснюється насамперед метою написання хроніки, що полягала у її моралізаторсько-виховному характері.
«Опис України» Боплана був зорієнтований в першу чергу на французького читача і також не позбавлений елементів напучування. Але, на відміну від Гваньїні, у Боплана сюжети з шляхетського повсякдення зображені незаангажовано і виконують здебільшого інформативну, розважальну функції. В «Описі України» він намагається зобразити речі, котрі його особливо дивують, з чим він не був знайомий раніше. У розділі «Про Польщу», в якому зображена шляхта з різних боків – від участі в політичних подіях до описів її побутового життя, Боплан сім разів робить виклад інформації у порівняльний спосіб. На наше переконання, автор постійно проводить паралелі з «іншими народами світу» для того, щоб читач краще сприймав «вдачу польської знаті» та її звичаї:
– «Серед них немає вищих, як у Франції, Ні­меччині, Італії, Іспанії та інших країнах…» (курсив. – Авт.) [1, 337];
– «…але все-таки торгівля нею (землею. – Авт.) заборонена, точно так само, як і у Франції» (кур­сив. – Авт.)[1, 341];
– «якби схожі опинилися в нашій армії (французькій. – Авт.), то їх скоріше б роздивлялися, ніж боялися…» (курсив. – Авт.) [1, 351];
– «…озброєння та військові прийоми здаю­ть­ся доволі відмінними від наших (курсив. – Авт.), … їхні бенкети і дотримувані при цьому звичаї зовсім відрізняються від того, що прийнято у більшості народів світу» (курсив. – Авт.) [1, 355];
– «…оскільки тут роблять не так, як в інших краї­нах…» (курсив. – Авт.) [1, 357];
– «…але в дечому вони перевершують наші (стр­ави. – Хорошкевич О. Л.)...» (курсив. – Авт.)[1, 365];
– «В умінні готувати рибу вони перевершують всі інші народи…» (курсив. – Авт.) [1, 365].
Отже, авторські оцінки способу шляхетського бенкетування дещо різняться. На нашу думку, це спричинено насамперед різною читацькою аудиторією творів та самим середовищем, серед якого перебували Гваньїні та Боплан.
Окрім авторських оцінок, обидві пам’ятки по­дають неабиякий інформативний матеріал що­до шляхетської культури вживання алкоголю.
«Чимало їх через таке надмірне пияцтво хворіє. Буває часто й таке, що коли один до другого п’є за його здоров’я, то не тільки в склянку, а і в дерев’яний кухоль голову свою всадить по вуха, а випивши, розбиває собі об голову. Другого ж дня, вставши, хворіє, хилиться ніби від вітру очерет, нарікає на вино, що від нього болить голова…» [2, 286].
«Після того, як пани добре наїдяться за ст­о­лом …, вони починають пити уже по-справ­ж­н­ь­ому за здоров’я один одного… Після того, як хтось п’є за здоров’я товариша, він подає йому ту саму склянку, наповнену таким самим вином, для відповідного тосту…» [1, 367].
Обидва автори зазначають про надмірне вживання шляхтою спиртних напоїв під час бенкетів. За підрахунками польського історика З.Куховіча, у середовищі середньої шляхти річна норма споживання горілки та вина сягала 20 літрів на особу, що становило 6 л 100% спирту. Що стосується дрібної шляхти – 3 л: 1 л 100% спирту відповідно. Така різниця пояснювалася тим, що вино й горілка були напоями дорогими, тому більшою мірою доступними заможнішій частині шляхетського стану. Дослідник наголошує на тому, що за рівнем споживання алкоголю поляки в XVI–XVII ст. не були на першому місці в Європі [4, 144]. Але висновки Куховіча стосуються переважно кількісних показників, нас же цікавить саме культура вживання спиртних напоїв. Гваньїні характеризує її як «надмірне пияцтво», Боплан пише, що шляхтичі п’ють по-справжньому, внаслідок чого «ніхто не уникає дії вина: і пани, і їхні слуги, і музики – всі п’яніють»[1, 369]. Як бачимо, описи способів бенкетування шляхти співпадають в обох авторів, що дає можливість висловити припущення про стійкість такого своєрідного елементу шляхетської культури.
Надзвичайно цікаві для нашого дослідження знаходимо сюжети про слуг шляхти. Хоч це здебільшого стосується соціального зрізу життя шляхти, але згадані автори подають нам дану інформацію з точки зору побуту. Для того щоб не розривати контекст, вміщуємо її тут. Перш за все варто з’ясувати, до якої соціальної категорії належать слуги, про яких пишуть А. Гва­ньїні та Г. Л. де Боплан.
«Навпаки, народи із західних країн уважають непристойним, щоб шляхтич служив шляхтичеві,…Але у наших сарматів інакше» [2, 287].
«…Значна її частина (шляхти. – Авт.) … не вважає для себе принизливим … іти на службу…, в свиту найбільших вельмож» [1, 345].
У творах Гваньїні та Боплана йдеться про те, що на службі у шляхти перебувала сама шляхта. Слугами при магнатських дворах були насамперед дрібні шляхтичі, які виконували найрізноманітніші обов’язки, що нерідко дублювали функції служби при королівському дворі: маршалки, підскарбії, комірники тощо. Окрема шля­х­та несла військову службу у складі дворо­вих хоругв своїх панів та в їх особистих «поч­тах». Нерідко з такого роду служби починала свою кар’єру малозаможна шляхетська молодь і діти васальної шляхти, котрі володіли наділами в магнатських латифундіях на ленному праві із зобов’язаннями нести ту чи іншу службу своєму сюзеренові [1, 489–490].
Показовим є те, що обидва тексти допомагають прослідкувати поведінку слуг-шляхтичів, зокрема під час бенкетів.
«Як тільки пан за стіл, то й слуги разом з ним сідають по порядку. А якщо двір великий, то слуги сідають аж за кількома столами, бо кожен з них зі своєї тарелі може кількох утримати…Часом пан по три-чотири дні не може витягти свого слуги з корчми або відтягти від товариства…» [2, 287].
«Але все, що роблять пани, ніщо в порівнянні з тим, що роблять їхні слуги, так як вони зробили багато збитків під час обіду, то під час пиятики роблять збитки не порівняно більш значні, випиваючи вина в десять разів більше, ніж їхні господарі…» [1, 369].
Зміст текстів іноземних авторів наочно показує, що слуги-шляхтичі під час бенкетів сидять поряд зі своїми панами, є активними учасниками, членами товариства. Безперечно, таке становище слуг знайшло відображення в обох авторів, оскільки воно не було співзвучним із ситуацією в Західній Європі, тому Гваньїні та Боплан зі щирим подивом фіксують такий стан речей. Авторське ставлення до нього різниться в творах. Гваньїні таким становищем слуг намагається підкреслити постулат про шляхетську рівність: «Адже шляхта шляхті як рівному в чеснотах і походженні служить, бо шановні та пристойні послуги чинить» [2, 287]. Ідея шляхетської рівності в різних частинах тексту підкреслюється автором, це пояснюється особ­ливостями авторського задуму щодо читацької аудиторії «Хроніки європейської Сарматії», кот­ра була зорієнтована перш за все на середню та дрібну шляхту, чиї інтереси захищалися та пропагувалися.
Боплан же неприховано засуджує таку поведінку слуг, оцінюючи її як «зухвалу». Для нього таке становище слуг та їхня поведінка були явищем незвичним та незрозумілим, як і, власне, для французького читача, тому автор вміщує цей сюжет як чергову сторінку «вдачі польської знаті».
Зазначимо, що сюжети, котрі репрезентує Боплан, є повнішими та яскравішими. Він приділяє неабияку увагу напоям та стравам, котрі мають місце на бенкетах, а також послідовно опи­сує всі «етапи» бенкетування шляхтичів. Гвань­їні не виділяє цієї тематики в окремий блок, його описи є дещо поверхневими та неповними. Причиною різного ступеня зацікавленості авторів до побутового життя шляхти, як уже було зазначено, є різна читацька аудиторія.
Отже, проаналізувавши зміст «Хроніки європейської Сарматії» А.Гваньїні та «Опису України» Г. Л. де Боплана, ми дійшли таких висновків. Хро­ніка Гваньїні була адресована насамперед шляхетському загалу з моралізаторсько-виховною метою, а твір Боплана – французькому читачеві і мав пізнавально-розважальне спрямування. Цим, власне, і пояснюємо факт різних авторсь­ких оцінок щодо тотожних сюжетів. Наяв­ність схо­жих описів шляхетського повсякдення, культури проведення дозвілля шляхтою, а також уподобань та звичаїв може свідчити про їхню стійкість протягом досліджуваного періоду, а також про те, що саме ці сюжети слугували маркерами шляхетської культури в системі її сприймання іноземцями.

ЛІТЕРАТУРА
1. Боплан Гийом Левассер де. Описание Украины: Пер. с фр. З. П. Борисюк; ред. перевода А. Л. Хорошкевич, Е. Н. Ющенко. – М., 2004. – 576 с., илл.
2. Гваньїні Олександр. Хроніка європейської Сарматії / Упор. та перекл. з пол. о. Юрія Мицика. – К., 2007. – 1006 с., іл.
3. Малинин Ю. П.Прощание с Польшей: политико-поэ­тический эпизод из истории французско-польских отношений XVI в. // Проблемы социальной истории и культуры Средних веков и раннего Нового времени / Под. ред. Лебедевой Г. Е. – Вып. 5. – СПб., 2005. – С. 67–74.
4. Kuchowicz Z. Człowiek polskiego baroku. – Łódź, 1992. – 418 s. + il.
5. Stryjkowski M. Goniec cnothy do prawych slachciczów, uczyniony, w którym są przykłady piękne spraw mężów zacnych, postęmki Sarmatów i królów Polskich, ksążiąt Litewskich i ich narody sławnego wywód, i sprawy skuteczne z dawna w prochu zakryte, a od żadnego przedtym nie wydane, od początku ich aż dodzisiejszego z łaski Bożej króla Henryka // Stryjkowski M. Kronika Polska, Litewska, żmódska i wszyskiej Rusi. – Warszawa. Nakład Gustawa Leona Glucksberga, Księgarza, 1846. – T. II. – S. 467 – 558.