Багато американців, європейців, азіатів не зго­дні з думкою З. Бжезінського щодо світового статусу Америки. Їм не подобається, що «Велика шахівниця» бачиться ним як поле для роз­ігрування Америкою шахової партії, адже фігурами і пішаками є країни і народи з тисячолітньою цивілізацією, культурою, вірою. І вони мо­жуть зовсім не підтримувати сповідуваних З. Бжезінським принципів панування США в усьому світі. А його другий постулат про те, що на Землі закінчується епоха диктатур і великих імперій, а подальшу долю країн визначатимуть народи – більшість людей підтримує. У будь-якому разі, завжди не тільки цікаво, а й корисно (хоча часто неприємно) побачити себе очима стороннього глядача. Тому не слід ігнорувати судження З. Бжезінського, одного з провідних американських політологів, що визначають сьогодні зовнішню політику США, тому що його критичний аналіз труднощів і переваг сучасного стану країн Євразії в цілому й України зокрема може надати безсумнівну допомогу у визначенні майбутнього шляху нашої країни.
Сучасні американські геополітичні концепції вказують на двоїсте геополітичне становище су­часної України. З одного боку, зазначаєтьс­я, що Україна посідає важливе геополітичне ста­новище, є головним аванпостом перед Єв­ра­зі­єю. Разом з тим українське розташування по­тенційно загрозливе з огляду на можливість опинитися між молотом і ковадлом у разі зро­стання тиску в її геополітичному довкіллі. Основний зміст і особливості геостратегії Ук­раїни визначаються як об’єктивною геополі­ти­чною ситуацією, так і прагненням нашої краї­ни до політичної стабільності, зміцненням своєї безпеки, одержанням необхідної допомоги у проведенні політичних і соціально-економічних реформ. За таких умов відбувається затвердження пріоритету європейського гео­політичного вектора. Україна стала повноправним членом Ради Європи, учасницею Ор­ганізації з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейської ініціативи, підписую­ть­ся документи про співробітництво і партнерство з Європейським Союзом, НАТО. Наша держава плідно співпрацює з Міжнародним валютним банком та Світовим банком. З 1 січня 2000 р. Україна вперше як незалежна держава почала виконувати функції непостійного члена Ради Безпеки, що означає підвищення її відповідальності за підтримку міжнародного миру та безпеки. Оскільки в сучасному геополітичному просторі Європи ще не сформована збалансована система безпеки, Україна має проводити обережну, але принципову, всебічно виважену геостратегію, спрямовану на співробітництво з альянсом. При цьому українська національна геостратегія має будуватися таким чином, щоб поступове розширення і поглиблення спів­робітництва з НАТО не спровокувало загос­т­рення політичних відносин з Росією – нашим стратегічним партнером і найближчим сусідом, адже добре відомо, що Україна перебуває між двома різними цивілізаціями – західною і східною, і, природно, належить до них обох. Ще визначний вчений М. Грушевський зазначав, що український народ є передусім народом західної культури, але одним з найбагатших на східні орієнтуючі впливи. Тому при розробленні української геостратегії слід враховувати соціально-політичну та культурну спрямованість суспільства, особливості складу населення, його менталітет і не обмежуватися альтернативою «Схід–Захід». Доцільно сприяти формуванню такого геополітичного простору, щоб забезпечити зняття цієї дилеми, але за умови домінуючої геокультурної орієнтації на Захід, тобто європейський вибір залишається найважливішим пріоритетом, але він не повинен призвести до протистояння як України та Росії, так і Західної та Східної України.
Верховна Рада законодавчо оформила геостратегію України в Основних напрямках зов­нішньої політики Конституції України. В її ос­но­ву покладено базові принципи формування зовнішньополітичного курсу України, а саме: виваженість і передбачуваність зовнішньої політики, розбудова відносин з іншими державами та міжнародними організаціями на засадах рівноправності, взаємоповаги і невтручання у їх внутрішні справи, принцип неподільності міжнародного миру та міжнародної безпеки, принцип «безпеки для себе через безпеку для всіх», відсутність територіальних зазіхань чи претензій до сусідніх держав і невизнання жодних територіальних претензій щодо себе; визнання пріоритету права. Обґрунтованість цих принципів, їх універсальність дають можливість Україні здійснювати багатовекторну геополітичну стратегію, забезпечують прагматизм її міжнародної діяльності щодо відстоювання власних національних інтересів, встановлюють відповідний геополітичний баланс у відношеннях зі Сходом і Заходом. Проте, незважаючи на досить активний та безперервний діалог між Україною та ЄС, геополітичний аспект відносин і далі залишається слабко вираженим. Одна з імовірних причин – на думку західних політологів – неспроможність Європейського Союзу виступати єдиним геополітичним суб’єктом і періодична зміна власних пріоритетів Україною відповідно до впливу геополітичних стратегій більш потужних гравців. Останні розширення ЄС у 2004 р. та 2007 р. не лише змінили внут­рішню ідентичність та принцип функціонування Європейського Союзу, а й регіональний баланс сил, стратегію контролю над енергетичними поставками, що позначилося на розподілі територій та зовнішній політиці. Кордон ЄС наблизився до України, яка стала «спільним простором» зовнішньої безпеки для Євросоюзу та Росії. Французький історик міжнародних відносин Т. Гомар зазначає: «Неофіційно «спільний простір» вважається полем геополітичної конкуренції. Основною причиною цього є збіг (двох периферій) у межах колишньої радянської території та вочевидь взаємна довіра. Як приклад: події в Україні в листопаді 2004 р. стали невирішуваним питанням під час саміту Росія – ЄС у Гаазі. Є відчуття, що Росія відступає, а ЄС, навпаки, розширюється» [20].
Привабливість Росії для вітчизняної політичної еліти пояснюється тим, що в геополітичному тандемі з Росією українська еліта може отримувати потрібні ресурси для консервації пострадянських методів та практик державного управління. Водночас для співпраці, а тим більше інтеграції з ЄС, Україні потрібно здійс­нити радикальні перетворення, що будуть ко­рисними для країни, але не є вигідними для теперішньої політичної еліти. Пріоритетом для Європейського Союзу є збереження стабільності у країнах, розташованих на його периферії. Очевидно, що після розширення геополітичний стрижень ЄС посунувся на Схід. Головним регіональним інструментом радикальних змін стала європейська політика сусідства, який Україна сприйняла негативно, але його застосування – підтвердження домінування регіонального підходу в європейській зовнішній політиці, що не завжди відповідає інтересам ЄС як великого геополітичного гравця.
Парадокс у тому, що ззовні ЄС сприймаєть­ся як потужний геополітичний гравець, внут­ріш­ньо він є швидше союзом геополітичних су­б’єктів і тільки вчиться виробляти спільну стратегію та зовнішню політику (посада Верховного представника ЄС із закордонних справ і політики безпеки створена лише наприкінці 2009 р., а відомство перебуває на етапі реформування). Крім того, у ЄС відбувається активна внутрішня еволюція. Деякі аналітики стверджують, що ЄС «…не стане супердержавою в загально­вжи­ваному політичному значенні, або, точні­ш­е, він не стане федерацією за моделлю Ка­нади, Німеччини чи США. У федеральній Єв­ро­пі Франція та Великобританія відігравали б таку саму роль, як Баварія в Німеччині чи Каталонія в Іспанії. Цього не станеться» [19]. З. Бжезінський наголошує, що цілковита інтеграція ЄС була б загрозою для наявного світового геополітичного балансу сил: «У тривалій перспективі поява по-справжньому політично єдиної Європи спричинила б фундаментальні зміни в розподілі сил у світі, що мало б такі самі далекосяжні наслідки, як падіння Радянської імперії і як наслідок домінування США в світі. Вплив такої Європи на власні позиції Америки у світі й на баланс сил в Євразії був би величезним, призвів би до зростання двосторонньої трансатлантичної напруженості» [4, 14]. З. Бжезінський вважає імовірнішою обмежену внутрішню інтеграцію ЄС, що позначиться на геополітичній стратегії союзу: «Об’єднання Європи залишатиметься голов­ним чином соціально-економічним, при збереженні політичної розпорошеності Європи та її зверненості на саму себе без чіткого стратегічного бачення світу, без політичної волі та військових засобів для того, щоб впливати на події в світі та разом зі США визначати спільні стратегічні цілі» [4, 91]. Водночас незавершеність внутрішньої інтеграції, на думку політолога, сприятиме визначенню спільних стратегічних цілей щодо країн-сусідів: «Імовірно, частковою компенсацією за повільні темпи внутрішньої інтеграції стане зовнішнє розширення. Європа зростатиме, але скоріше горизонтально, ніж вертикально. У тривалій, довготривалій перс­пективі розширення неминуче. Небезпечним також був би геополітичний вакуум між нею та Росією. Крім того, у старіючій Західній Європі почався б економічний і соціальний застій. Тому не дивно, що деякі провідні європейські проектанти починають обстоювати ідею Європи 2020 р. аж із 35–40 членами ЄС, що буде географічним і культурним цілим, проте розмитим у політичному сенсі» [4, 20–21].
Сьогодні на геополітичні відносини України та ЄС впливають інтереси різних груп країн-­членів. Зокрема, так звана Стара Європа – Ні­ме­ччина, Франція та Італія – не хоче жертвувати власними економічними відносинами з Росією заради безпеки України та її повної євроінтеграції. Західноєвропейські країни де-факто ветують членство України в ЄС і НАТО. Франція,  наприклад, вбачає в розширенні ЄС на Схід потенціал для посилення американського впливу всередині ЄС. Подібний ефект спостерігався після приєднання Польщі, Чехії, Словаччини та інших центральноєвропейських і пострадянських країн, які перебували під істотним впливом США – лобіста їхніх інтеграційних прагнень, і в такий спосіб ставали союзниками США в Європі. Цю тенденцію посилила стратегія входження в ЄС через НАТО: тобто членство в альянсі, особливо під час розширення 2004 р., розглядалося як одна з головних передумов вступу до Євросоюзу. Відповідно до такого сценарію країни Центральної та Східної Європи отримали гарантії безпеки та остаточно вийшли зі сфери впливу Росії. Таким чином, через НАТО країни-кандидати на вступ до ЄС отримують змогу використовувати механізм впливу США на країни Європи.
Геополітично країни Східної та Центральної Європи перебувають у такому ж становищі, що й Західна Європа наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років. Одразу після закінчення «холодної війни» Німеччина почала активно реалізовувати політику стабілізації Центральної та Східної Європи, аби запобігти поширенню східноєвропейських заворушень. Берлін став головним інвестором і торговим партнером для всієї Східної Європи. За часи канцлера Г. Коля Німеччина була головним агітатором розширення НАТО в Центральну Європу. Особливо Г. Коль переймався інтеграцією Польщі до НАТО та ЄС, адже після її вступу до обох структур Німеччина вже не є «прикордонною» територією Європи. Зараз геополітичний контекст розширення ЄС та НАТО дещо змінився. Під час першої хвилі Росія була ослаблена, але сьогодні, не в останню чергу завдяки підвищенню впродовж десятиліття цін на енергоносії, вона посилила свої позиції, які вже неможливо ігнорувати. Характеристики України як потенційного члена НАТО та ЄС слабші порівняно з іншими країнами Східної та Центральної Європи. Відсутність підтримки вступу України до НАТО, сумніви Європи щодо надання перспективи членства залишають нашу державу, так би мовити, на нічийній території, без інституційної підтримки Заходу. За таких умов українській прозахідній еліті важко отримати підтримку населення щодо проведення болючих політичних та економічних реформ, які потрібні для модернізації країни та посилення її незалежності.
Очевидно, що ЄС не зможе уникнути розширення та інтеграції не лише з політичних, а й з економічних причин: значної концентрації добробуту та території, розширеної мирним шляхом. Геополітичне майбутнє європейського проекту та його роль у світовій політиці безпосередньо пов’язані з ефективністю спів­праці з країнами, регіонами та субрегіонами, що є безпосередніми сусідами Євросоюзу. С. Андрущенко вважає, що «стратегії ЄС та РФ щодо зовнішнього оточення збігаються – формування підконтрольної їм прикордонної зони, центральним елементом якої виступає Україна. Для ЄС – це формування безпечного оточення, «спільної зони процвітання й добробуту», тримаючи держави в колі спеціальних сусідів і партнерів. Для Росії – реінтеграція на пострадянському просторі, встановлення повного економічного, політичного та військового домінування над ним» [2, 227]. Т. Гомар виділяє три стратегічні варіанти відносин ЄС з власною периферією. Перший варіант –стабілізація: у такому разі мета ЄС полягає лише в уникненні конфліктів і територіальних сутичок. Другий варіант – європеїзація: Євросоюз має на меті поширення власних норм та цінностей, не пропонуючи членства зацікавленим країнам. Третій варіант – інтеграція, що полягає у наданні членства після процесу вступу. Нині європейську політику сусідства можна віднести до другого типу.
За визначенням М. Емерсона виділяємо три типи таких периферій:
1. Периферії, що інтегруються: держави, які прагнуть інтеграції до однієї з двох регіональних систем.
2. Розділені периферії: держави, що поділені у своїй зовнішньополітичній орієнтації між Сходом і Заходом та спрямовують свої зусилля щодо співробітництва в напрямі двох систем.
3. Периферії, що частково збігаються: утворення, в яких спільноти однієї системи оточені або виступають як анклав всередині іншої системи [17, 4].
Наразі Україна формально (відповідно до де­к­ларованої на законодавчому рівні мети євро­ін­­теграції) є периферією першого типу стосовно ЄС. Фактично це периферія другого типу, поділена між орієнтаціями на Євросоюз та Росію. Така ситуація характерна не лише для України. Політика ЄС щодо Білорусі та Молдови упродовж останнього десятиліття також є обмеженою та суперечливою. Всі три країни ніколи не вважалися ключовим пріоритетом Євросоюзу через їхні специфічні відносини з Москвою. На початку 1990-х років ЄС очікував їх об’єднання навколо Росії у межах СНД.  Безперечно, вступ нових членів (наприклад, Польщі, країн Балтії), а також події 2004 р. в Україні дещо змінили ставлення ЄС, однак, щоб такий консервативний підхід до регіону загалом та України зокрема змінився, ЄС не має сприймати розширення як адміністративний процес, заснований переважно на регіональних інструментах.
Одним із чинників, який ускладнює вироб­лення ефективної геополітичної стратегії ЄС що­до східних країн-сусідів, є співвідношення по­літик стосовно Росії та східноєвропейських країн (Білорусі, України, Молдови). Хоча, відповідно до конституцій, вони є нейтральними краї­нами, Україна та Молдова задекларували політичну мету вступу до ЄС, а в Білорусі триває процес ізоляції від західного світу. Москва вважає західні країни СНД ключовими з економічних міркувань і з міркувань безпеки. З по­гляду ЄС, після розширення вони можуть стати буфером для 60 млн. людей між сферою інтересів Росії – на Заході і ЄС та НАТО – на Схо­ді. Європейська політика сусідства базується на поєднанні регіональних та двосторонніх підходів. Вона має принести користь і країнам-партнерам, і ЄС завдяки поглибленню партнерства та поширенню європейських цінностей. Регіональний вимір східної політики полягає в перспективі руху до значної інтеграції, що включає доступ на внутрішній ринок ЄС. Двосторонній вимір базується на диференціа­ції партнерів з метою поглиблення співпраці відповідно до потреб та можливостей окремих країн. Головний інструмент для встановлення двосторонніх відносин між ЄС та окремою країною – план дій, який описує цілі в різноманітних сферах (політичній, безпековій, економічній, комерційній, охороні навколишнього середо­ви­ща, науковій та культурній). Впровадження таких дій супроводжується фінансовою та технічною допомогою ЄС.
Східне партнерство ЄС має набагато більше відмінностей між підходами до різних країн, ніж Європейська політика сусідства. Формально вона має на меті посилити наявні форми регіо­нальної та субрегіональної співпраці й створити інституції для їх подальшого розвитку. ЄС не прагне до створення нових регіональних об’єднань, які могли б посилити геополітичні позиції їхніх членів, але підтримує наявні. Проте, з одного боку, ЄС заохочує регіональну співпрацю в усьому світі та позиціонує себе як успішний приклад такої співпраці, з другого – ЄС ніколи не надавав підтримки регіональній співпраці між республіками колишнього СРСР, зокрема в контексті СНД. Цю позицію можна пояснити геополітичними міркуваннями: підписання договору з СНД чи з деякими країнами, що до нього входять, легітимізувало та посилило б контроль Росії над близьким зарубіжжям. Саме тому Європейська комісія чітко заявила, що колишні радянські республіки не можуть вважатися монолітним блоком, навіть якщо перед ними постають спільні виклики. 
Відносини між Україною та ЄС впливають не лише на геополітичне положення цих двох су­б’єк­тів – від їх інтенсивності та результатів зале­жить баланс глобальних інтересів. Попри те, що для ЄС наразі геополітичний аспект відносин з Україною не є пріоритетним, та й Україна не має чіткої довгострокової геополітичної стратегії (або регулярно змінює акценти в такій стратегії). Наша держава перебуває в зоні постійної геополітичної напруги, яка, зокрема, впливає на відносини Україна–ЄС. Аби бути суб’єктом, а не об’єктом глобального геополітичного протистояння, Україна має розробити та послідовно втілювати власну стратегію у відносинах з ЄС, яка базувалася б не на міфологемах та сценаріях, що продукують глобальні геополітичні гравці, а передусім на власних прагматичних інтересах України.
Угода про асоціацію між ЄС і Україною стала справжньою дилемою не тільки для європейських політиків. Під час форуму Східного партнерства в Стокгольмі представники неурядових організацій України не дали однозначної відповіді на запитання кореспондента «Deutsche Welle», чи варто підписувати таку угоду з українським керівництвом, утім прибічників підписання – більше. Керівник Центру політико-правових реформ І. Коліушко відзначив: «Якщо цей документ не буде підписано, великий український бізнес, який шукає додаткові вигоди як на Заході, так і на Сході, може остаточно зробити вибір на користь Митного союзу з Росією, Бєларуссю і Казахстаном. А такий сценарій поганий не тільки для економіки, а й для розвитку демократії в Україні» [12].
За словами голови ради суспільної організації «Лабораторія законодавчих ініціатив» І. Когута, така угода для влади є скоріше тягарем, який змусить українську владу виконувати євроінтеграційні зобов’язання. Експерт не бачить іншого шляху України до європейських стандартів життя, ніж асоціація з Європейським Союзом: «Якщо угоду не буде підписано, це буде не ізоляція Януковича, а ізоляція тих мільйонів людей, які сподіваються на зміни і бачать своє майбутнє в Європі» [12]. Водночас комісар Європейського Союзу з питань розширення та Європейської політики сусідства Ш. Фюле в інтерв’ю «Deutsche Welle» наголосив, що Євросоюз хоче подальшого зближення з Україною, але своїми цінностями і принципами не поступатиметься.
В Єврокомісії розраховують, що на саміті країн ЄС і учасниць програми Євросоюзу «Східне партнерство», що проходитиме в листопаді 2013 р. у Вільнюсі, угоду про асоціацію з ЄС підпишуть три країни – Молдова, Грузія і Вірменія. Ш. Фюле висловив сподівання, що одночасно таку угоду підпише і Україна, адже з 2009 р. з цього приводу ведуться переговори. Тоді Єврокомісія ставила Україну в приклад іншим країнам Східного партнерства: вона мала першою підписати цей, як наголошували європейські чиновники, «безпрецедентно амбітний документ». Кілька років потому Київ не лише втратив пальму першості у процесі європейської інтеграції, а й взагалі ризикує не встигнути заскочити на потяг, який вирушає в напрямку ЄС. І проблема номер один – політичні в’язні. На сьогодні Ш. Фюле не впевнений, що угода про асоціацію між Європейським Союзом та Україною у цьому році буде підписана, хоча текст документа був погоджений ще в 2011 р., а через політичну ситуацію в Україні процес було призупинено. Головною умовою підписання угоди комісар ЄС назвав вирішення проблеми політично мотивованого правосуддя в Україні: «…Я сподіваюсь, що українське керівництво скористується шансом знайти вихід з цієї ситуації. Для цього моніторингова група Європарламенту, в яку увійшли О. Квасьнєвський та Пет Кокс, вже відновила свою роботу в Україні» [12]. За словами Ш. Фюле, наступною умовою підписання угоди у Вільнюсі є «виправлення недоліків, які виникли під час нещодавніх парламентських виборів» [15]. Також у Брюсселі очікують, що виборчий кодекс, розроблений ще декілька років тому за експертної підтримки Європейського Союзу, буде прийнятий українським парламентом до президентських виборів у 2015 р. Замість цього документа торік Верховна Рада ухвалила закон про вибори зі зручною для партії влади «змішаною» системою. У результаті Партія регіонів отримала значно більше парламентських мандатів, ніж опозиційні партії, хоча опозиція за партійними списками отримала більшість голосів. «Європейський Союз цього так не залишить. Виборчий кодекс не зникне з порядку денного – ЄС витратив на цей документ надто багато сил і грошей» [12], – зазначила в розмові з «Deutsche Welle» директор фонду «Демократичні ініціативи» Ірина Бекешкіна. За словами експерта, виборчий кодекс важливий насамперед тим, що він унеможливив би зміни виборчого законодавства під потреби влади перед кожними виборами.
В Єврокомісії відзначили, що угода про асоціацію, яка передбачає і створення зони вільної торгівлі, виведе співробітництво між Україною і ЄС на новий рівень. При цьому мають бути створені організації, які будуть впроваджувати європейські стандарти в державне управління, соціальну і торговельно-економічну сфери, у галузі захисту прав споживачів в Україні, а також в інші ключові сфери. «Реалізація угоди означатиме виконання більшості критеріїв вступу до ЄС і дозволить наблизитися до Євросоюзу так близько, наскільки країна хоче це зробити» [15], – наголошує Ш. Фюле. Він також визнав, що країни ЄС поки що не змогли виробити загальну позицію щодо угоди про асоціацію з Україною. Найбільш активно за підписання цього документа виступає уряд Польщі. За словами заступника міністра закордонних справ Польщі Катажини Пелчиньської-Наленч, «підписання угоди у Вільнюсі – реалістичний сценарій. Після підписання угода набула би попередньої дії до моменту ратифікації. Ратифікація триватиме довго. Тому важливо, щоби угода вже імплементувалася, не чекаючи ратифікації» [12]. Польський урядовець не забуває нагадати про ті умови, які перерахував єврокомісар Ш. Фюле.
Німеччина радить Україні думати не про конкретну дату підписання угоди про асоціацію, а про загальну дорогу до ЄС, – заявив офіційний представник з питань зовнішньої політики правлячої в Німеччині Вільної демократичної партії (FDP, Free Democratic Party), депутат бундестагу Р. Стіннер (Rainer Stinner). За словами німецького політика, «наша партія, ліберальна партія, була єдиною, яка назвала Україну потенційним кандидатом в ЄС вже під час нашої останньої виборчої кампанії (вибори відбулися 27 вересня 2009 р.). Ми хотіли б, щоб зв’язки між Україною та ЄС були тіснішими. Двері відчинені, але Україна повинна зробити важливі кроки з метою наближення до ЄС, виконати необхідні критерії» [6]. Р. Стіннер також зазначив, що в Німеччині є «деяка стриманість і певний критицизм про судову систему, про систему правосуддя в Україні, ув’язнення опозиційних лідерів» [6]. Німецький політик наголосив, що Ук­раїні пропонується європейське майбутн­є, до­даючи, що «ми не хочемо чинити тиск. Ук­ра­ї­на повинна прийняти своє власне рішення, але європейський шлях вперед – відкритий, широко відкритий для України» [6].
Посол Великобританії в Україні С. Сміт зая­вив, що підписання угоди про асоціацію з Єв­ро­пейським Союзом буде більш мудрим рі­шенням для України, ніж приєднання до Митного союзу: «Слід пам’ятати, що угода про асоціацію і програма пов’язана з ним – це дуже важлива передумова підписання самої угоди. Там є істотна програма змін, реформ, на думку європейських країн – це буде дуже добре для України і допоможе реалізувати надзвичайний потенціал» [13]. С. Сміт зазначив, що «Україна суверенна країна, вона сама вирішує, що їй робити, але угода про асоціацію і відповідна програма – це дуже потужний спосіб, щоб показати, в якому напрямку потрібні зусилля і досягнення на благо України. Мені здається, що у багатьох столицях ЄС переважає думка, що підписання цієї угоди є необхідним» [13].
Посол Австрії в Україні Вольф Дітріх Хайм заявив, що офіційна позиція Австрії з підписання угоди про асоціацію між Україною та ЄС буде залежати від рішення Ради ЄС: «Австрія ніколи не кидається з якогось одного табору в інший. Слід пам’ятати про те, що тут є певна процедура. Йдеться про угоду про асоціацію. …Потрібно, щоб погодилися усі 27 країн та Європарламент. Австрія, зі свого боку, виступає дуже позитивно в цьому питанні» [13].
Для України важливо визначитися, в які міждержавні об’єднання вона хоче інтегруватися, інакше рано чи пізно вона може опинитися в міжнародній ізоляції, – переконаний міністр закордонних справ Швеції К. Більдт. «Я не бачу, на жаль, куди прямує Україна, яке в неї бачення, яка стратегія. Україна хоче мати відносини і з ЄС, і з Митним союзом, і з Шанхайською організацією співпраці, і з іншими організаціями. Але якщо ви підете скрізь, ви залишитеся ніде. Не можна проводити модернізацію без того, щоб зберігати прихильність якійсь стратегії і якому-небудь баченню» [10], – сказав К. Більдт під час сесії, присвяченій вибору України між Сходом і Заходом, на саміті 9-го форуму Ялтинської європейської стратегії (YES) у 2012 р., в якому брали участь близько 200 представників політичних, ділових і громадських кіл з більш ніж 20 країн світу. За його словами, Єврозона сьогодні в кризі, проте досить швидке зростання країн Східної Європи та інших країн світу говорить про те, що європейська модель інтеграції перспективна. Україна, на думку дипломата, повин­на вписатися в європейську модель інтеграції, не затягуючи процес. За словами К. Більдта, для того щоб ефективно вписатися в європейську модель, Україна повинна чітко визначитися з пріоритетами <...> І за рахунок своїх дій провести ребрендинг країни. «Треба представляти чітко й ясно, куди ви хочете йти. Бренд «Україна» постраждав за останні роки у світі. Це заслуговує жалю. Але за це доведеться заплатити високу ціну» [10].
Україна повинна сама для себе вирішити, чи готова вона рухатися в напрямку Європейського Союзу і розділяти цінності, які є його базисом, – стверджує Верховний представник ЄС з питань зовнішньої політики і загальної політики безпеки (1999–2009), екс-генсек НАТО Х. Солана. «Україна має подивитися на себе, на свої цінності. Чи є у вас соціальний консенсус щодо руху в Європу або стратегія, яка усіх об’єднує? Ми поки цього не спостерігаємо» [6], – заявив Х. Солана в рамках 9-ї Ялтинської щорічної зустрічі «Україна і світ: долаючи завтрашні виклики разом». Європейський політик засумнівався в тому, що Митний союз – це хороший інтеграційний вибір для України, він є чисто економічним альянсом. «У МС економіка не так важлива, як політика. До того ж Україні, у разі вступу в МС, доведеться вести переговори з Європейським Союзом двічі: спочатку від себе особисто, а потім як від члена Митного союзу» [6], – зазначив політик. Х. Солана підкреслив якісну відмінність двох міждержавних об’єднань і закликав Україну замислитися над своїми цінностями та пріоритетами. «Вам потрібно подивитися на свої цінності і вирішити. Митний союз – це митниця, яка дає добро. Євросоюз – змінює життя, змінює все в країні. Двері в Європу все ще відкриті для вас» [6].
У рамках 9-ї Ялтинської щорічної зустрічі (YES) Ш. Фюле висловив своє здивування тим, що вже більш ніж два роки його не розуміють у питаннях євроінтеграції України: «Я мріяв побачити Україну, глибоко вкорінену серед демократій Європейського Союзу. Я мріяв про завершення поділу Європи та її об’єднання, трансформацію і процвітання. У 2010 р. тут, у Ялті, я хотів бути впевненим, що цей меседж Європейського Союзу був добре почутий і зрозумілий: «ніякого компромісу щодо цінностей». Водночас здається, що зміст було втрачено при перекладі. Як це було перекладено українською та російською, якщо після більш як двох років ми все ще не розуміємо один одного в цьому питанні?». Водночас єврокомісар запевнив, що Європа не збирається нав’язувати своє партнерство Україні: «Ми нічого не нав’язуємо, рішення про стратегічний і політичний курс, рішення про те, наскільки Україна хоче бути не тільки партнером, а найближчим партнером Єв­росоюзу, а, може, в майбутньому, навіть чле­ном ЄС. Це не приймається в Брюсселі, це рішення не приймається навіть в офісі якогось чиновника або політика в Києві. Це рішення, яке відображає консенсус в країні. І раз таке рішення прийнято, логічно сказати, що в інте­ре­сах влади, людей, які таке рішення висунули, виконувати крок за кроком програми» [13], – наголо­сив він. Ш. Фюле зауважив, що тільки «коли нас питають, ми приходимо і допомагає­мо» [13].

ЛІТЕРАТУРА
1. Андріанова Т. В. Геополитические теории ХХ века: социально-философское исследование // Российская академия наук. ИНИОН. – М., 1996. – 178 с.
2. Андрущенко С. В. Україна в сучасному геополітичному середовищі // Монографія. – К.: Логос, 2005. – 411 с.
3. Бжезінський З. Велика шахівниця. Американське панування та його геостратегічні імперативи. – http://club12.at.ua/books/velyka_shahivnytsia.pdf
4. Бжезінський З. Україна у геостратегічному контексті. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 108 с.
5. Зонова І. «Яструб Пентагону» Збігнєв Бжезинський народився у Харкові? Його стежками пройшов наш кореспондент // 33 канал. – № 2. – 4 січня 2012. – http://33kanal.com/12-2/4124-12-2-19
6. Фюле Ш. Одновременная экономическая интеграция Украины с ЕС и другими объединениями невозможна. – http://interfax.com.ua/news/economic/139546.html#.URekavrD-g
7. Кудряченко А. І. Євроатлантичний поступ України та її відносини з Росією // Україна дипломатична. – К., 2009.
8. МЗС звинуватило опозиціонерів, які закликають ЄС не підписувати Угоду з Україною, в підіграванні Митному Союзу // Українські новини. – 27 листопада 2012. – http://un.ua/ukr/article/433737.html
9. Новакова Н.О. Геополітичний вимір відносин України та ЄС // Віче. – 2011. – № 2. – С. 4–6.
10. Пряма онлайн-трансляція 9-го форуму Ялтинської європейської стратегії (YES). – http://korrespondentua.livejournal.com
11. Сидорук А. // Дзеркало тижня. – 22 березня 2008. – № 11. – http://gazeta.dt.ua/authors/arkadiy-sidoruk
12. Угода про асоціацію. Євросоюз не поступатиметься цінностями // Українська служба Deutsche Welle. – 4 груд. 2012.
13. Вірити словам чи діям? – 14 вересня 2012. – http://www.unian.net/news/552088
14. Форум «Прагнення України до зрілої державності». – Варшава, 2007 р. – http://www.chasipodii.net/article/5740/?vsid=fc5ad465d33eab109de6107
15. Фюле Ш. Для подписания ассоциации с ЕС у Украины есть время до ноября 2013 года. – http://korrespondent.net/ukraine/politics/1497344
16. Халупа І. Збіґнєв Бжезінський: наступні 5 років вирішать майбутнє України. – http://www.radiosvoboda.org/content/article/24260275.html
17. Эмерсон М. Слон и Медведь. Европейский Союз, Россия и их ближнее зарубежье. – Брюссель, Москва: Центр европейских политических исследований, Институт Европы Российской АН, 2001. – 360 с.
18. Якщо ж Грузія чи Україна не вистоять, Росія знову перетвориться в імперію // Голос Америки. – 22 жовтня 2009. – http://molotoff.info/rozdumi/.../269-l-r7.htm
19. Bolkestein Frits. The Geopolitics of the European Union / Frits Bolkestein [Bilderberg Conference (Stresa, 3–6 July 2004)]. – http://www.fritsbolkestein.com/ docs/ spee­ches/20040603_Geopolitics%20of% 20the% 20EU_en.doc
20. Gomart Thomas. The EU and Russia: The Needed Balance Between Geopolitics and Regionalism. – http://www.ifri.org/downloads/gomartwsanglais.pdf