Історична взаємообумовленість системи національної освіти та українознавства

Сучасний етап розвитку українознавства, стан його впровадження в усі ланки системи освіти засвідчує актуальність наукового осмислення взаємозв'язків і взаємообумовленості цих двох систем: системи освіти та українознавства як системи знань про Україну. До того часу, поки ці системи не вироблять реального і дієвого механізму взаємодії і взаємопроникнення, не реалізуються як нова цілісність на практиці, доти освіта не стане по-справжньому українознавчою, тобто національною за змістом, за формою, за спрямуванням, а українознавство не перетвориться в інструмент науково-інтелектуального і духовного впливу на формування національної і державницької свідомості всіх вікових груп українського суспільства, його консолідації навколо національної ідеї та історичної місії українського народу.
Ось чому тема взаємозв'язків системи освіти й українознавства є актуальною, хоч і не новою, оскільки вона вже не раз порушувалася і дістала висвітлення у ряді праць, обговорювалася на науково-практичних конференціях освітян і науковців. Однак її історичний аспект ще опрацьований недостатньо. Це і висуває аналіз історичної взаємообумовленості системи національної освіти й українознавства в число назрілих і важливих проблем українознавчої науки та освітянської практики.
Пропонована стаття має за мету простежити спільність і взаємозв'язок основних етапів зародження, розвитку і становлення в Україні системи національної освіти та системи українознавства. Підхід до цієї проблеми з точки зору історії дає змогу виявити спільні провідні тенденції процесу, узагальнити досвід, з'ясувати його сильні і слабкі сторони, винести повчальні уроки, врахування яких дасть можливість успішніше розв'язувати назрілі завдання. Адже і в сучасних умовах є чимало перешкод і стереотипів як успадкованих від минулого, так і породжених сьогоденням, що стримують злиття в єдиний потужний потік двох струмків: системи освіти і виховання та системи українознавчих знань і переконань. При цьому очевидним є той факт, що струмок системи освіти ще не набув українського змісту, а струмок українознавства не став повноправним компонентом освіти.
Доцільно для початку поставити кілька риторичних запитань і пошукати відповіді на них. Чи маємо ми національну систему освіти? Як могло так статися, що на 12-му році незалежності України влада не спромоглася трансформувати одержану в спадщину партійно-ідеологічну радянську систему освіти в національну? Чи стало українознавство світоглядним принципом (правилом, нормою) функціонування усіх компонентів системи освіти, кожної її ланки, кожного педагога? Скільки вищих навчальних закладів, університетів, академій, що одержали статус національних, є такими насправді? Адже статус національних дістали навіть ті вузи, де переслідуються і звільняються з посад викладачі, котрі проводять заняття і готують посібники українською мовою, не кажучи вже про зміст, ідейну спрямованість та недержавну мову викладання. Чи все зробили владні структури, органи управління освітою всіх рівнів та регіонів для того, щоб кожен освітянин від вихователя дитячого садка, учителя школи до викладача коледжу і вузу став свідомим носієм українознавства, патріотом, будівничим держави, провідником національної ідеї? Чи знає Україна і світ поіменний список тих офіційних осіб, чиновників, які за державної підтримки гальмували, заважали і продовжують стримувати реформування системи освіти на національних засадах, розвиток українознавства і його впровадження?
Пошук відповідей на ці непрості, дуже пекучі питання можливий лише на основі конкретно-історичного підходу до зародження і становлення національної системи освіти в контексті розвитку знань про Україну та українців. Ставлячи проблему в історичному ключі, не закликаємо до дискусії навколо питання, що постало раніше: національна система освіти чи українознавство. Вона була б малопродуктивною, адже це два взаємопов'язані процеси, що супроводжують розвиток українського етносу, української нації, української духовності та державності.
Ретроспективний погляд на витоки і процес становлення системи освіти й українознавства дає підстави говорити про їх спільне коріння, яке сягає в добу Київської Русі, і пов'язане з тим етапом етногенезу українства, коли воно створило свою державність, набуло певних ознак політичної нації в Галицько-Волинській та Литовське-Руській державах. Відомо, що Київська Русь за рівнем освіти, культури і духовності належала до найбільш розвинених держав Європи. Коли українці опинилися у складі Польщі, Литви, а згодом Московської держави, Австрії та Угорщини, вони вже мали своє національне шкільництво, заснували свої академії, свою церкву, виробили оригінальну систему знань про своє минуле, а їхня передова верства – українська шляхта й українська козацька старшина усвідомили етнічну, культурну, а з часом і політичну окремішність та самобутність українського народу.
Успенське братство у Львові 1586 р. заснувало українську школу, у якій саме через вивчення рідної мови здійснювалося зростання духовного рівня і морального стану молоді. Зі стін Острозької та Києво-Могилянської академій вийшло немало високоосвічених учених, філософів, мислителів, духовних пастирів, сіячів знань про Україну і світ, наших славних гетьманів і митрополитів. Січові школи на Запоріжжі, загострена увага до шкільництва Козацько-Гетьманської держави Б.Хмельницького та Гетьманщини в часи І.Мазепи, К.Розумовського засвідчують, яка справжня вага національної школи в становленні нації, у формуванні та утвердженні національної ідеї, почуття гордості та нескореності, любові до України. Шкільництво козацької України давало суспільству не тільки хоробрих воїнів, борців за волю народу, але й талановитих ремісників, художників, архітекторів, поетів, літописців, державних діячів. Згадаймо принаймні Самійла Величка, Григорія Граб'янку, братів Поле-тиків та ін.
Наприкінці 13-го – протягом усього 19 ст. більшість європейських народів уже мали свої національні держави, національні освітні школи й університети, створили власну систему наукових поглядів на свою національну історію та етнічну ідентичність. Для українців, які були штучно і насильно розділені між двома імперіями, це був драматичний період національного гноблення, полонізації та поросійщення. Українці фактично з часів Петра І і Катерини II позбавлялися права на національну освіту і культуру, що стримувало розвиток і поширення знань про Україну. Частково їх засвоювали учні недільних українських шкіл, які створювала передова інтелігенція на громадських засадах. Яка була реакція царизму на ці школи? Влада розцінила їх як осередки підривної діяльності та пропаганди українського сепаратизму і в адміністративному порядку в 1862 р. закрила їх. Невдовзі був розісланий зловісний таємний циркуляр Валуєва, а в 1864 р. було прийнято новий статут початкової школи, який передбачав навчання дітей виключно російською мовою. А якою була реакція міністра освіти С.Уварова на протестний рух частини викладачів і студентів Київського університету? "Університет Св. Володимира – моє творіння, – наголошував він. – Але я першим ліквідую його, якщо він не виконуватиме своєї мети... поширювати російську освіту і російську національність на землях Західної Русі".
Та як не намагалися панівні кола наших сусідів насильно зрусифікувати, полонізувати, онімечити, румунізувати чи мадяризувати українців, у т.ч. і через систему освіти, заставити забути свою історію, культуру, мову, зробити їх покірними і слухняними, український народ не скорився, вистояв, витримав усі наруги і висунув із свого середовища духовних пророків, сіячів доброго, розумного і вічного – (.Котляревського і Г.Сковороду, М.Максимовича і Я.Маркевича, М.Костомарова і Т.Шевченка, П.Куліша і М.Драгоманова, В.Антоновича і діячів Руської трійці, а згодом І.Франка і М.Грушевського, Лесю Українку і Д.Багалія, А.Шептицького і С.Петлюру, В.Винниченка і С.Єфремова, Є.Коновальця і (.Багряного та сотні інших патріотів, виразників і борців за українську національну справу.
У стінах Львівського, Київського, Харківського, Одеського та Чернівецького університетів, усупереч політиці властей, особливо російських, формувалася українська національна еліта, яка, з одного боку, розвивала знання про Україну, а з другого боку, несла їх у народні маси. Завдяки цьому українська культура не тільки не зникла, а й продовжувала збагачуватися, хоча, як зазначав М.Драгоманов, українці під російським правлінням більше втратили, ніж набули. Актуально звучать і сьогодні його слова з статті "Втрачена епоха": "... кожна людина, яка від'їжджає з України, кожна копійка, що витрачена не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською мовою, є марнуванням капіталу українського народу...". Борцями за відродження українського шкільництва були кирило-мефодіївці і громадівці, члени "Братства Тарасівців" і "Молодої України", провідники українських політичних партій і національних об'єднань, Наукового товариства ім. Т.Шевченка, товариства "Просвіта" тощо.
Фундамент модерної національної системи освіти став закладатися на державному рівні в ході Української революції і відновлення національної держави в період 1917 – 1920 рр. Українська Центральна рада, очолювана видатним українознавцем М.Грушевським, уряди гетьмана П.Скоропадського, Директорії, Президент ЗУНР Є.Петрушевич започаткували цілу низку правових актів, у яких законодавче утверджувалася державність української мови, на чільне місце ставились проблеми національної освіти, національного виховання, розвитку української культури і науки, підготовки кадрів українознавства. Вже в березні 1917 р. у Києві було відкрито Українську гімназію ім. Т.Шевченка та 2-гу Кирило-Мефодіївську гімназію, а вже на осінь 1918 р. у Наддніпрянській Україні діяло близько 150 українських гімназій. У Києві почали функціонувати Українська педагогічна академія, Київський державний український університет, Університет у Кам'янці-Прдільському. Широка програма розвитку української освіти реалізовувалася в Західноукраїнській Народній Республіці.
Започатковані Українською революцією кардинальні зміни в царині національного шкільництва, вищої освіти і науки за інерцією ще тривали і в перші роки радянської влади, особливо в період так званої "українізації" по-більшовицьки. У нашій історичній літературі й досі спрощено трактують політику "українізації", яку, звичайно, аж ніяк не слід відносити до заслуг "мудрої ленінської національної політики більшовиків". І школяреві зрозуміло, що якби це було так, то її не почали б наприкінці 20-х адміністративне згортати, а згодом оцінювати як помилкову.
Однак у документах КП(б)У та Раднаркому про українізацію, можливо в ідеологічних цілях, були положення, які й сьогодні варті уваги. Наприклад, йшлося про правовий захист української мови, про виховання російського населення в Україні в дусі поваги й уважного ставлення до українського національного життя; забезпечення національно-культурних потреб українців у інших республіках СРСР; на державному рівні підтримувалася дерусифікація великих міст і промислових центрів, армії, інших силових структур та судів. Зазначимо також, що особи, які чинили спротив українізації, підлягали кримінальній відповідальності або мали звільнятися з посад без попередження і вихідної допомоги. Ці положення варто нагадати деяким сучасним можновладцям, колишнім партно-менклатурщикам, які, посівши чиновницькі посади в Криму, Донецьку, Луганську, Харкові, Одесі та деяких інших містах добиваються для російської мови статусу державної або офіційної, нагло і безкарно порушують 10-ту ст. Конституції, гальмують українське національне відродження.
Радянська доба, особливо період 30-х – першої половини 80-х – це добре спланована політика нищення українознавства та його носіїв, повного вихолощування українознавчого змісту із навчальних планів і програм системи освіти, з програм дошкільних установ, середніх і вищих навчальних закладів. Однак це не означає, що для нашого шкільництва, для українознавчої науки радянська доба – це пропащий час. Згадаймо Григорія Ващенка, Василя Сухомлинського, Івана Дзюбу, Олену Апанович, Ярослава Дашкевича, імена тисяч учителів, викладачів технікумів і ВНЗ, сотень науковців, діячів літератури і мистецтва, які не скорилися, а своєю працею продовжували нарощувати знання з історії, філології, права, філософії, економіки, розвивали природничі і технічні науки, озброювали ними нові покоління українців. Колосальну роль відіграли ті діячі української культури, які використовували навіть вкрай обмежені можливості для захисту і збагачення українського слова, нашої історії, національних традицій. Чесно прислужилися українознавству і національній освіті українські шістдесятники, дисиденти і правозахисники. Учнівська та студентська молодь, аспіранти, молоді науковці були в числі активних борців за українську справу, чинили спротив русифікаторській політиці тоталітарного режиму.
Був ще один потужний фактор продукування і поширення українознавства. Це діяльність української діаспори, Українського вільного університету, Української вільної академії наук. Маємо завжди пам'ятати, що завдяки діаспорі не згасли традиції національної освіти, української історіографії, літературознавства, етнографії, журналістики, не переривався їх розвиток на національному ґрунті. Найбільшим здобутком учених діаспори стало створення багатотомної "Енциклопедії українознавства".
Нарешті, слід зазначити, що серед чинників відновлення української незалежності на початку 90-х років провідне місце належало українознавству, свідомій частині української інтелігенції, українського учительства, більшість якого підтримала перебудовчі процеси, створення Народного Руху України, боротьбу національно-свідомих сил за державне усамостійнення України.
Проголошення державної незалежності України започаткувало новий етап взаємодії і взаємовпливів українознавства та системи освіти. З одного боку, українознавство одержало офіційне визнання як інтегративна система знань про Україну, воно було включене до переліку спеціальностей наукових працівників ВАК за № 09.00.12, а також до навчальних планів частини шкіл та вузів. Рубіжне значення мало створення Інституту українознавства при Київському університеті ім. Тараса Шевченка (нині Науково-дослідний інститут українознавства Міністерства освіти і науки України, директор П.Кононенко), Інституту українознавства ім. І.Крип'якевича в системі НАН України (директор Я.Ісаєвич), двох українознавчих центрів, більше двадцяти українознавчих кафедр та кабінетів у ряді вузів, з 2001 р. почав видаватися журнал "Українознавство". Завдяки цьому наукові дослідження в галузі українознавства набувають цілеспрямованого і системного характеру та закладають фундамент для перетворення українознавства в самостійну навчальну дисципліну.
З другого боку, за умов утвердження державної незалежності України глибоких змін зазнала система освіти. Звільняючись від ідеологічних нашарувань, колишня радянська система освіти поступово трансформується в національну, набуває дедалі виразніших рис українськості. Відповідно до Державного стандарту освіти, затвердженого Міністерством освіти у грудні 1997 р. передбачалося включення українознавства до навчальних планів як окремого інтегративного курсу, що мав стати серцевиною всієї системи навчання і виховання. Управління освіти і науки Київської міської адміністрації, наприклад, опрацювало нову парадигму освіти на українознавчих засадах і запровадило вивчення українознавства в 1-11 класах у школах міста.
Однак цей процес проходить мляво, суперечливо і непослідовно. Особливо це стосується практичної реалізації схваленої Національної доктрини розвитку освіти, законодавчих актів про загальноосвітню і вищу школу. Багато правильних положень щодо ролі українознавчих засад в освіті та вихованні залишаються на папері. Грубо ігнорується на різних щаблях влади і в багатьох ланках освіти десята стаття Конституції України про державність української мови.
Інертність та байдужість у царині розвитку і впровадження українознавства виявляє частина учителів, викладачів та науково-педагогічних працівників, керівників закладів освіти. Між тим і сьогодні саме ця категорія інтелігенції залишається центральною фігурою органічного поєднання українознавства та системи освіти. Подальша реалізація цього завдання неможлива поки підготовка професійних педагогів у ряді регіонів проводиться на засадах старої ідеології "старшого брата", нерідко російською мовою, поки українська мова не стане засобом спілкування в кожному педагогічному, учнівському, студентському колективах шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів, у роботі з батьками.
Таким чином, ґенеза українознавства об'єктивно пов'язана з розвитком національної системи освіти і навпаки. Виступаючи ідейним стрижнем і відіграючи провідну методологічну роль у розвитку українського шкільництва, українознавство, плодотворно збагачується і дедалі активніше поширюється в усіх ланках спільного життя. Відновлення державної незалежності України заклало політичне підґрунтя для реального утвердження національної системи освіти і розвитку наукового українознавства як інтегрованої системи, як синтезу знань про Україну й українців. Дієва взаємодія і взаємопроникнення цих систем на шляху до органічної цілісності – важлива умова розвитку української нації, української держави, її трансформації та інтеграції в світове співтовариство.
Ретроспективний погляд на взаємообумовленість
українознавства і системи освіти дає підстави зробити два основних висновки. По-перше, досвід і уроки минулого застерігають від недооцінки ролі українознавства у формуванні світоглядних і духовних цінностей молодого покоління. По-друге, без державної підтримки і захисту українознавства та його активного впровадження, система освіти не зможе набути національного характеру й ефективно впливати на поглиблення національних засад державотворчого процесу, виведення України з економічної, політичної і духовної кризи.
На закінчення хотілося б нагадати деяким байдужим до української справи можновладцям і депутатам слова видатного українського історика Дмитра Багалія, який ще на початку минулого століття застерігав від будь-яких проявів зневаги до українського народу, котрий з найдавніших часів живе на своїй рідній землі, заселив її, захистив від ворогів і довгі часи поливав своїм трудовим потом. Український народ заслужив право бути господарем цієї землі, власної долі і це право слід поважати.

Література:

1 Кононенко П.П. Українознавство. Навч. посібн. К.: Заповіт, 1994; Його ж. Українознавство III тисячоліття // Українознавство, 2001. – 4.1. – С.4 – 10; Коротєєва-Камінська В.О. Українознавчий аспект змісту педагогічної освіти (1917 – 1955 рр.) – К.: Логос, 1997;Калакура Я.С. Історичні засади українознавства як науки і навчальної дисципліни. // Українознавство, 2001. – 4.1. – С.20 – 25; Усатенко Т.П. Науково-дослідний проект "Українська національна школа – родина": підсумки, перспективи // Українознавство, 2001. Ч.З. – С.90 – 94; Погрібний А.Г. Ще раз про національне виховання // Наука самопізнання народу. 36. К., 2002. – С. 79 – 85; Токар Л.К. Чому і як освіта та виховання мають стати національними? // Урядовий кур'єр, 2003. – 4 квітня та ін.
2 Див.: Українознавство – наука самопізнання українського народу. – К., 2001; Українознавство в розбудові національної освіти: проблеми та напрямки розвитку. – К., 2002 та ін.
3 Цит. за: Субтельний О. Україна: історія. – К.,1992. – С.192.
4 Цит. за: Діяк І.В. Українське відродження чи нова русифікація? – К., 2000. – С. 45.
5 Див.: Багалій Д.І. Історія Слобідської України. – Харків: "Дельта", 1993. – с.230